Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Пагутяк Галина - Маґнат Маґнат

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Маґнат - Пагутяк Галина - Страница 6


6
Изменить размер шрифта:

Я намагався не заважати секретареві в його роботі, бо з кожною годиною він ставав дратівливішим, мабуть, натомився. Коли я впустив папірець і нахилився, щоб підняти, і зачепив ненароком кут столу, то він аж визвірився на мене:

— Міг би пан поважати чужу працю!

Я випростався і глянув на нього. Якщо він ще щось скаже, то доведеться нам з’ясовувати стосунки як шляхтич зі шляхтичем, а перевага буде на моєму боці, бо шаблею я ще не розучився махати. Хлопака зблід, сплас, як пробитий воловий міхур, і пробурмотів:

— Перепрошую, я не хотів пана образити!

Я перевів погляд на портрет ясновельможного, щоб не дивитись на цього щура. Портрет був не парадний і зле намальований, однак сутінки скрадали його вади, і я раптом подумав, що певно пан Ян Щасний, себто його невидимий дух, стоїть десь у кутку й спостерігає за нами, як ми не здатні впоратися з власним гнівом. Встид. А може йому не до вподоби те, що секретар сидить на його місці, а я порпаюся у його паперах. Але нічого вдіяти тепер не може. Сподіваюсь, він зараз деінде, але не тут. Знову заскрипіло перо, зашурхотіли коліщата дзиґаря, що, певно, вартує більше, ніж весь мій маєток, наче миша зашкреблася під підлогою. Та миша, що відкушує, гризе, дробить на кавалки наше життя. Не його.

Я чув, ніби дуже високо, понад хмарами, між зірками, нема чим дихати, нема повітря. (АК: Тут ми бачимо цікаве поєднання астрономії часів Відродження і народних переказів. Ще Микола Кузанський (1401–1464) стверджував, що небесні світила рухаються в просторі, а не прикріплені до кришталевої сфери. А книгу Миколая Коперника «Про обертання небесних сфер» заборонив Ватикан у рік смерті Гербурта (1616). Щодо відсутності повітря на великій висоті — тут усе просто й припущення засновано на спостереженні за птахами.) Душа не дихає і може свобідно собі літати між зір. Там їй спокійно. Було б гарно поговорити про се з отцем Зеноном з Добромильської обителі. Ось наберусь відваги та й піду. Вони собі з ясновельможним часто бесідували не як православний з католиком, а як мудрий чоловік з мудрим чоловіком, і прихильною до сієї обителі є також ясновельможна його малжонка, бо хоч не нашої віри, однак з Острозьких, роду, що завше дбав про віру православну. (АК: Єлизавета Заславська, донька Януша Заславського, належала до молодшої гілки роду Острозьких.) Однак доведеться почекати, бо вельми небезпечно зараз підніматися на Чернечу гору. Вовків можна стріти. А варто висповідатись саме в отця Зенона, розповісти про останні хвилі життя ясновельможного. Гінця туди послали, я сам наполіг, щоб з уст в уста передали прохання молитися за новопреставленого Яна Щасного.

Секретар дописав листа і ми обидва пішли перекусити. На столі стояло просте начиння, але страва була свіжа й смачна, а надто капуста з горохом, засмажена солониною, котру я найбільше любив, бо виріс на ній. А до неї добре йде гріте пиво. Відучора побільшало людей, приїхали шляхтичі з Нового міста та Фельштина, ясна річ, з цікавості, і ще ченці-кармеліти із Сусідович. Маршалок переживав, що коли прибуде ясновельможна з дітьми та почтом, важко буде дати раду в цій невеликій господі, якщо захочуть вони перебути тут день-два. Дійсно, в трапезній вже ставало тіснувато, а надворі мороз. Секретар не говорив нічого, тримаючись осторонь. Кабінет ми замкнули, і я не знав, він туди повернеться чи ні. Бо якщо повернеться, то і мені доведеться. Пан маршалок дав мені ясно зрозуміти, що я повинен лишатись в кабінеті. Певно, від цього секретар казився, що якийсь приблудний шляхтич плутається у нього під ногами. Я б теж волів посидіти в кабінеті сам і почитати якусь книжку.

Поки ми їли та пили, надворі стемніло, і знову засвистав вітер у комині. Двір був огороджений валом і частоколом, тож можна було собі уявити, що діється в полі між Боневичами та Новим Містом. Лихо тому, хто зараз збився з дороги.

Я помітив гурт, що обступив цирулика, який був добре напідпитку і щось жваво оповідав. Не хотів би, щоб мене напоїли і змусили оповідати про останні хвилі життя ясновельможного. Немило було на се дивитись. Секретар теж подивився у той бік, скривився і сказав:

— Завтра його треба відіслати з двору. Я відразу б так зробив, але він мусив помагати доктору.

Не знаю, що роблять з небіжчиками, аби ті дотерпіли до похорону, Боже збав таке видіти. На другий день після смерті доктор замкнувся в опочивальні зі своїм учнем-помічником, цируликом і маршалком. (АК: Йдеться про бальзамування тіла.) Тим часом у дворі злагодили просту труну, куди поклали тіло, вбране в тимчасову одіж, знесли до пивниці (недарма вона мені снились у ніч смерті!). Четверо гайдуків стояли на чатах, і ченці-кармеліти молились день і ніч. Нікого туди не пускали. Ясновельможний заповів поховати себе в Добромильському костелі, а коли мав бути похорон, ніхто не знав. Се мала вирішити родина. З Гербуртом мусили попрощатися всі: і приятелі, і вороги, далекі і близькі. (АК: Ян Щасний мав би бути похований у родинній усипальниці Гербуртів — Фельштині. Хоч фельштинський костел геть сплюндрований євроремонтом греко-католиками, які зробили собі з нього церкву, в крипті досі знаходяться всі поховані Гербурти, тільки вхід до неї замурований. Мешканці Скелівки досі вважають їх своїми панами і не пустили археологів дослідити останки. Можна уявити, як не сподобалось кревним таке рішення Яна Щасного, навіть по смерті він не міг пробачити їм те, що вони відвернулись від нього після ув’язнення. Зрештою, Гербурт відвоював для себе Добромиль після смерті дядька Станіслава Гербурта і відчував містичний зв’язок з цим місцем уже в останні роки життя.)

Я дивився на все це збоку, як і належить гостеві із землі волинської, мене не цікавило, що говорять про смерть і похорон ясновельможного, і я ухилявся від усіх спроб викликати мене на розмову на цю тему, бо се могло похитнути моє й без того непевне становище. Але з іншого боку, мої думки навертались весь час до особи господаря дому сього, душа якого витає поруч, хоч нічого не може вдіяти супроти обмов та лихослів’я, однак не варто забувати, що перебуває вона під опікою Отця Небесного, і тому декому варто прикусити язика. Навертались мої думки і до родини, яка не могла попрощатись з ясновельможним. Як то прикро вдові й дітям! А Ян Лев, єдиний син, навіть не знає про смерть вітця, бо зараз аж у Кракові. Дорога туди ой яка тяжка взимку. Знав я, що ясновельможний стратив отця в одинадцять літ і здобув нового в особі канцлера Яна Замойського, що взяв його до себе, нехай спочиває в мирі, другого такого не буде чоловіка мудрого і шанованого. А хто заступить вітця Яну Леву, який хоч і трохи старший, але не менше потребує доброго наставника, бо ходять чутки, ніби статки Гербурта дуже зменшились, а похорон потребує великих витрат, що ще більше вдарить по вдові й сиротах? Щоправда, я не надто переживав за чуже добро. Упадок роду я розумію як упадок честі, а не як зменшення статків, але то я так думаю, стративши свій невеликий маєток, та й честь моя при мені зосталась, дякувати Богу, і нема на що нарікати.

Ходили чутки, що ясновельможна сидить в Мостиськах, бо там каштелян Максиміліан Пшерембський. (АК: До речі, майбутній чоловік Єлизавети. Він же й захищав її майнові права після похорону.) А тепер ще голосніші чутки, бо не було княгині коло смертного ложа її мужа. Людям аби судити. А я волію сам придивитись, коли вона приїде, чи жаль в неї щирий, чи вдаваний.

Стало мені млосно на серці й прикро на душі, пішов я до себе накинути кирею й трохи пройтися, бо вітер наче стих. Відчинив двері до свого покою, стало мені тоскно ще в порозі — усе, що тут, не моє. Вернутись до сина з порожніми руками негоже. Був би я молодий, пішов би служити до війська. Позаздрив я навіть тому бідному шляхтичу, що сам оре нивку, встромивши шаблю край поля. (АК: Це не поетичний образ. Шляхтичі дійсно так чинили з міркувань безпеки, а не для підкреслення свого статусу. Ще в XIX ст. вони могли бути обдерті, босі, але носили на тілі камізельку як ознаку свого шляхетства. Дуже гарно описав побут ходачкової шляхти Андрій Чайківський у повісті «Олюнька», якою я зачитувалась у дитинстві. Між селянами і шляхтою існувала стіна ще довго по тому, як перестала існувати Річ Посполита, фактично до Другої світової війни.) А не був би я шляхтичем, може, приліпився б до якогось ремесла чи торгівлі й горя не знав би.