Маґнат - Пагутяк Галина - Страница 42

І тут я згадав, що треба помолитись в Божому храмі, хоч і латинської віри. Слова почали плутатись, ой лишенько, чи моя віра така слабка, що не може здолати страх потойбічний, чому в ту хвилю, коли моя молитва потрібна найбільше, я гублю слова? Чи через те я не можу до кінця змовити молитву, що моя віра зряча, а не сліпа? Не можу віддати Господу свої очі, свої вуха, свій язик, як інші християни? Чи таке буває з кожним, однак ніхто не признається? І тоді я просто проказав три рази: ГОСПОДИ, ПОШЛИ СПОКІЙ ДУШІ ЯНУ ЩАСНОМУ І ВСІМ, ХТО ПОТРЕБУЄ СЬОГО.

Змовивши се, озирнувся довкола себе, наче сподівався когось побачити. Дивно, що ніхто не приходить до костелу. Стільки люду приїхало, могли б зайти подивитись, не все ж їм їсти та спати. Згадав, що, певно, всі пішли до каплиці в замку, де вчора виставили тіло ясновельможного для прощання, і правлять служби день і ніч. Я досі там не був. Щось було мені тоскно на душі та й знав, що витріщатися будуть на мене ті, хто знав пана старосту живим. Не доступишся. Хіба що вночі. Але сю ніч будуть чувати родичі, негоже мені межи них пхатися. І по правді я тепер боявся небіжчика. Хоч і був при його смерті, а передсмертні муки страшніші за саму пані з косою.

І тут в отворі дверей з’явилась висока чорна постать і рушила до мене.

…Я тримав на долоні мертве тіло бджоли і мовив:

— Ось мертве лежить на живому.

Бо я хотів бути живим, навіть якщо змушений був прикидатися мертвим.

Чоловік, що його всі називали Слуга з Добромиля, нахилився і дмухнув мені на долоню.

— Вона не мертва, просто заснула.

Ми дивились, як бджола летить до сонця. Я чекав, що сей чоловік скаже ще щось таке саме мудре, як і побожне. Він сказав:

— У людей багато доріг, а в бджоли лиш одна: від вулика до квітки.

— Може, ви знаєте, — спитав я, — яке слово буде протилежним до слова «смерть»?

Слуга з Добромиля розвів руками:

— Се ми зрозуміємо, коли будемо Там, не раніше.

— Отже, Ян Щасний вже знає?

Він лише всміхнувся лагідно, а тоді зазирнув мені у вічі.

— Якщо се його цікавило за життя, то знає. Але, думаю, він вважав, ніби знає. Кожен протиставляє смерті те, що найбільше цінує: хто життя, хто любов, хто славу.

— А ви що протиставляєте?

— Я? Мабуть, вірність.

— Вірність?

— Я ж слуга, пане Северине. А слуга лишається вірним своєму панові, коли обрав його сам, де б не був той пан — на землі чи під землею, чи на небесах.

Добре, як чоловік має місце в сьому світі. Люди діляться на панів і слуг, і кожен хоче чутися на своєму місці гідно. А як бути тому, хто не приліпився ні до панства, ні до служби? Маєток я стратив, служити нема кому, а мені ніхто не буде служити. Як тільки скину я шубу оксамитову і шапку, соболем підбиту, а перстень віддам пану маршалку, то Михайло і Павлусь вже не служитимуть мені.

Син мій десь надворі, коло костелу. Я й не бачив його, бо збудили мене з самого рання. Та хоч би й був тут, мушу сидіти непорушно і дивитись на труну.

Не вільно мені вставати, крутити головою, косувати очима. Та я сам знаю, що не можна. Тільки б не задрімати, бо тут душно, бракує повітря і ще й двері костелу замкнені. Трохи далі чорніє отвір склепу і тягне звідти кислим болотним духом, бо ж Вирва зараз грає. Шум її чути навіть у замку. Якби я міг пірнути у ту чорну глибінь замість ясновельможного, всі були б лишень раді, найбільше його жона і син.

Ніхто не знає, як я опираюся цій думці. Я тепер вже знаю, навіщо мене врятував той добрий самарянин з Тернової. Не для того, щоб я злетів так високо, як оце зараз, ні, а щоб я не квапився помирати, доки не спізнаю всього, а дозволено мені пізнати багато. Се знаття зробить мене свобідним ще за життя. Свобіднішим, ніж покинутий і забутий усіма Ян Щасний Гербурт.

Я збагнув се щойно, коли йшов пішо за лицарем з чорним прапорцем на списі. На прапорці з одного боку було списано життя ясновельможного, а з другого — срібний хрест з написом латиною, що означав «Під цим знаком переможено», чиє лице ховалось під забралом, а тіло було в кольчузі, а перед нами була довга процесія біскупів, ксьондзів, ченців, голосільників із запаленими свічками. А за мною їхав катафалк з домовиною, коні ступали нечутно, бо мали копита, огорнуті жалобним крепом. І позаду катафалку несли щит, герби, славу Гербуртового роду, я не міг сього бачити, але знав, що так має бути на маґнатському похороні. Наостанок йшла родина й шляхта, і увесь Добромиль. (АК: Розгорнутий опис так званого «сарматського» похорону можна знайти у книзі Станіслава Орловського «Життя і смерть Яна Тарновського». Похоронні звичаї загалом дуже консервативні, й деякі елементи втратили будь-який зв’язок з реальністю, бо були вигадані чи запозичені безіменними режисерами в різних народів.)

Я увійшов до костелу за духовенством, серед якого були й православні священики, єпископи з Перемишля і Сянока, і сів там, де мені призначено сидіти. Я мав пручатися, ні, ми мали удвох з ясновельможним опиратися забуттю, яке нас чекало і мало тривати вічність. Змучені Гербурти прагнули, аби все нарешті скінчилось. Заславські намагалися заповнити весь костел своєю гідністю і маєстатом. Дрогойовські принишкли, бо не мали стільки слави, щоб бути на рівних з домом Острозьких, їхній рід теж підупадав, дробився маєток. Вони тулили до носа напахчені хустини з жалобною облямівкою, совалися на лавах, нагадуючи дітей, що їх зараз почне школити навчитель. Он уже йде, тихо!

Із захристії вийшов отець-кармеліта із монастиря в Сусідовичах. Всім було цікаво, яке слово зложить чернець, що лиш пару літ тому прибув з гори Кармель, що в Палестині. У тестаменті Гербурта не значилося, хто має читати проповідь на похороні. Але, можливо, в бесідах з духівником ясновельможний згадував сей монастир, що ним опікувався разом з Еразмом Гербуртом. (АК: Еразм Гербурт пережив Яна Щасного. Не мав родини. В чому полягала його неповносправність, невідомо. Певно, щось на кшталт шизофренії. Згодом Еразм нарікав, що опікуни на власний розсуд розпоряджалися його майном.) Якби Гербурт був православний, то слід було би чекати проповіді отця Зеновія з монастиря святого Онуфрія? Чи як? Як би він тримався перед пишним панством, що звикло православних священиків гонити на панщину і тягати за бороди? Які слова зі Святого Письма взяв би він для проповіді? Надто коротко я знав його, щоб судити. Для мене і костел за ці місяці став Божим храмом. У себе, якби я переступив поріг костелу, мене б осудили всі православні. А тут начебто байдуже. Певно, й настоятель добромильської церкви прийшов на похорон, тільки не смію повернути голови, щоб роздивитись ліпше духовенство.

Кармеліта вибрав слова з 22 Псалму: «Покладався на Господа він — хай же рятує його!». Мені аж морозом сипнуло від його глибокого сильного голосу, куди там отцю Зеновію. Він дивився просто на мене, не на труну, що лежала на марах, всередині якої ховалося тіло справжнього Гербурта, що його, певно, ніхто вже не впізнав би. То до кого ж він мав звертатися, як не до тіні ясновельможного? І я чувся, ніби до мене промовляє не простий чернець, а хтось незмірно вищий, пророк Ілія. Бо кожне його слово я приймав на свій карб, а котре не пасувало, посилав до того, хто лежав у бронзовій труні з заклепаним віком. Се — моє, а се — його, а се — нам обом. Звідки міг знати сей кругловидий молодий чернець, як страшно зазирати бодай на день наперед, коли ти відділився від звичного світу і не знаєш, куди тобі йти, бо доріг багато, і ти не знаєш, котра з них твоя? На роздоріжжі кожен тебе тягне з собою, і ти врешті йдеш з кимось, хто обіцяє не полишати тебе, дбати про тебе, а потім лишає тебе самого в пустелі.

Чернець вже дійшов до того часу, коли ясновельможний Гербурт опинився у в’язниці, і я помітив, що він дивиться на труну, й крадькома зітхнув.

— Ось він сидить у сирій темниці й мережить словами папір, пише листи приятелям по зброї, родині, відчуває, як дух його занепадає, зневірюється. Завтра може голова його скотитися з плахи, завтра може зійти на нього ласка короля, як се витримати? Чого чекати? Смерті чи життя?