Маґнат - Пагутяк Галина - Страница 22

У бібліотеці, що була одночасно кабінетом Яна Щасного, ось де була правдива пустка. Здавалось, книги самі вилетіли з неї, перетворившись хто на голуба, хто на крука, а хто на сову. Бо не всі книжки вчать істині, не всі провадять до світла, до Бога. Є такі, що завертають чоловікові розум, навіть відбирають його. Подейкували, ніби покійний тримає у сховку під замком чорні книги. На полиці я бачив книги з астрології й алхімії, та вони і в Острозьких були. Вельможне панство завело на них моду ще за часів Другого Зиґмунта, аби вкинути при бесіді якесь мудре слівце. (АК: Польський король Зиґмунт II (1520–1572) дійсно цікавився окультизмом і періодично ставав жертвою різних шахраїв. Але така тенденція існувала у Східній Європі, коли, з одного боку, переслідували відьом і чаклунів, а з іншого — каста недоторканних осіб, вельмож не гребувала їхніми послугами. Тут пан Северин звалює все на купу, бо не зумів би відрізнити магії від науки. Зрештою, навіть у XX столітті автора «теорії ефіру» Ніколу Теслу вважали чорнокнижником. Безперечно, спокуси змінити своє становище за допомогою магії не може уникнути майже ніхто. Звинувачення у чаклунстві було гарним способом розправитися з політичним чи ідеологічним суперником. В останні роки життя Гербурта добивали церковники за ірраціональне використання Добромильського монастиря. У кризові періоди (вперше це трапилось під час ув’язнення у Вавелі) Ян Щасний мав видіння і, звісно, хотів витлумачити їх.) Я так думаю, що коли чоловік у біді, то може скористатись і з чорної книги, аби порятувати своє життя. Не дай, Господи, дійти до такого, виказати слабість. Треба прийняти чашу лиш від Господа, не питаючи, чи гірке в ній питво, чи солодке.

Я зазирнув у всі кути, а раптом знайду щось важливе: клаптик паперу, який можна було б передати синові Гербурта, але довелося б відсувати шафи, а на пошуки паперів у домі мене маршалок не посилав. Я й так чувся невигідно.

Далі я постояв на порозі опочивальні, прощаючись з домом. Ось тут я стояв, безсилий і наляканий, спостерігаючи боротьбу за Гербуртову душу. Се ложе напевно продадуть разом з домом. Підкорившись якійсь мані, я причинив двері й ліг навзнак поверх білого простирадла. Подивився спершу на стелю, перевів погляд справа, а тоді зліва, і врешті подивився на місце, де стояв тієї страшної ночі. Я боявся заплющити очі, щоб не потрапити в якусь темну прірву, звідки нема вороття. Лежав, наче на снігу, відчуваючи холод уже не земний, а потойбічний. Стало тихо-тихо. А потім з’явилась миша, пробігла по бильці ліжка і стала вмиватись. Я всміхнувся до неї, і вона втекла. Всміхнувся, бо вона тут господиня, а не я.

Від того, що я попрощався з домом без суєти, так, як годиться, мені стало легше. У Низькому замку змінювались люди: одні приїздили, інші від’їздили, надовго ніхто не затримувався. Чи розуміли гості, чи їм делікатно натякали, що довге перебування дорого обходиться ясновельможній вдові і сиротам. Княгиня після Стрітення поїхала з дітьми у Мостиська, а звідти мала вже вернутися з паничем, Яном Левом. Я не дивувався. Тут гамірно, кожен пхається зі своїм співчуттям. Ясновельможна підупала на здоров’ї від смутку й неабияких клопотів. Але тепер до замку приїхав такий собі пан Мацієвський зі своєю канцелярією. Одні переписували інвентар, інші приймали прохачів, шукали боржників, віддавали борги. У Нижньому замку була своя канцелярія, але та займалася щоденними видатками й орендарями. Чув я, що за се платив нібито сам князь Януш, отець ясновельможної, бо переймається, щоб удову не пустили з торбами.

Я подумав, що на той світ статки ніхто не забере, а от справи честі повинні душу непокоїти більше. Позаяк смерть забрала пана Гербурта нагло, то вини його в тому, що боргів багато, нема, і коли душа ясновельможного, блукаючи поміж писарів і писарчуків, чимось і тривожилася, то вже ж не тим, зійдуться рахунки чи ні? Є клопіт живих, а є клопіт мертвих.

Часом доводилося мені переходити межи прохачів, що товпилися коло канцелярії. Цікаво було послухати, що вони просять від уже померлого пана добромильського маєтку. Бо буває так, що зроблять одному добре, а іншому з того вийде на зле. Оден тягне вліво, а інший — вправо. Дякувати Богу, ні я ні з ким не судився, і ніхто зі мною. (АК: Парадокс: у історії залишили слід ті особи, які активно судилися. Судові акти малюють нам неповторну картину приватного життя не достойних людей, а правопорушників та їхніх жертв, які постійно мінялися ролями і витрачали свій час, здоров’я і гроші на безкінечну штовханину в судах.) І от перестрів мене чоловік, старший від мене, шляхтич. Я його вже не раз бачив серед тутешніх прохачів, і ми вже віталися один з одним, хоч не були знайомі.

— Мушу пану щось повісти. Але нехай вашмосць не гнівається, добре?

— Добре.

Він нахилився до мене й тихо мовив:

— Кожного разу, як бачу пана, жаль мені крає серце. За життя ясновельможний добре мені досолив, то правда, але зараз… Мені здається, що я знав лише одну половину пана Гербурта. І та половина вмерла, а інша, ліпша, зосталася.

— Певно, се буває досить часто з тими, хто йде від нас, — я перехрестився.

Шляхтич похитав головою:

— Не в тім річ, вашмосць, не в тім! Або я знаю, в чім? Може, я не ясновельможного жалію, а вашмосць, що так схожий на нього, як рідний брат.

— Що собі пан дозволяє? За що мене жаліти? За те, що схожий?

— Може, за те, що ніколи не довелось мені бачити ясновельможного таким благим і спокійним, як пан. Я вже тиждень тут, намучився, от і всяке до голови пхається.

— А що в пана за справа? — спитав я, бо побачив, що чоловік потребує виговоритися бодай з кимось.

— Жінка мене послала забрати збіжжя, що зичили в нас торік, бо сего року не вродили нам ні овес, ні ячмінь. А я ніяк не можу доступитися до пана Мацієвського, кажуть, що то він може віддати борг. Я й папір маю.

— Ходімо зі мною! — раптом запропонував я і ледь не вдавився сими словами, та вже було запізно.

Я звернув увагу на його одежу, поточену міллю, яку він вбирав, певно, колись до шлюбу і беріг на дуже велику оказію. А може, то була одежа ще його вітця, бо покрій виглядав старосвітським. Тоді подумав я: ти мене пожалів, і я тебе пожалію.

Той пан Мацієвський, якого теж могли витягти з якогось куфра, де тримають людей про запас, видно, чувся тепер найбільшим паном у домі, відколи поїхала ясновельможна удова. Не раз я чув, як він покрикував на прохачів та писарів.

Я взяв свого співбесідника за рукав і пішов просто до дверей канцелярії, так що ніхто не встиг і слова сказати, а стражники пропустили, ще й вклонились мені. Я вийшов на середину покою, де за столами сиділи писарі, що їх би вистачило на цілий скрипторій, де переписують старі книжки.

— Справу сього шляхтича, — мовив я голосно, — треба вирішити вже, бо не може добрий господар витирати плечима стіни, коли має вдома пильну роботу. Він хоче нині вертати.

Пан Мацієвський витріщився на мене як на якусь поторочу, і в очах у нього промайнув страх.

Я підштовхнув до нього шляхтича і сказав:

— Як буде по всьому, зайдеш, вашмосць, попрощатись.

У мене самого серце похололо від такої відваги, бо за себе я не зважився б ніколи просити. Але Мацієвський не вельможний пан, кожен з них роздушив би мене, як комаху. Не той гонор. У них гонор від діда-прадіда, а в таких, як сей канцеляриста, залежить від місця, на якому вони сидять. І я певний був, що моя постава і голос в цей час бодай трохи нагадували поставу і голос ясновельможного пана старости мостиського та вишенського. Се вийшло навіть супроти моєї волі, так наче уся м’якість, що наповнювала мене, раптом ствердла і зробилась тверда, як залізо. Коли я просив помочі у ясновельможного Януша Заславського, то ноги були, як холодець. А тепер, як почув, що терпить сей небагатий шляхтич за своє ж добро, розгнівався не на жарт.

— Щиро дякую, ясновельможний! — почув я навздогін, і в канцелярії враз стало так тихо, як у церкві.