Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович - Страница 43

тет Паризького університету. Але ставши студентом,

вирішив присвятити себе літературі. Почав писати

вірші і пісеньки для театрів у Латинському кварталі,

познайомився з О.Дюма-батьком, який прихильно ста-

вився до молодого письменника.

Щонеділі він вирушав на набережну Сени і там, се-

ред

поставлених на парапет набережної скринь із

книжками, серед своїх вірних друзів, книжок, знахо-

див повний спокій і душевну рівновагу. Його цікавили

книжки з астрономії, мемуари вчених та мандрівни-

ків. Він шукав твір, в якому автор поєднував би подо-

рож не тільки з описом природи місцевості та пригода-

ми, але й з наукою, яка пояснює походження всіляких

природних явищ. Але такого твору не було, його ще

ніхто не написав. Це доведеться зробити йому.

За часів його навчання в університеті ще не було ба-

236

гатьох речей, які у наші часи стали звичайними і по-

всякденними. Ще не було електрики, радіо, кіно, ав-

томобіля, тролейбуса і трамвая, авіації і багато іншого.

Людина ще не досягла Північного та Південного полю-

сів, Центральна Африка не була досліджена, погано

була вивчена Австралія.

Жуль годинами сидів у Національній бібліотеці, ро-

бив для своєї картотеки виписки із наукових довідни-

ків з фізики, астрономії та інших наук, із книжок про

подорожі навколо світу. Після лекцій в університе-

ті відпочивав, упорядковуючи свою картотеку. Згодом

він обстежить небо і землю, дно океанів і земні надра,

передбачить багато з того, чого ще не знало людство.

Закінчивши університет, Жуль не повернувся до

Нанта, щоб продовжувати справу свого батька, і ро-

дина позбавила його грошової підтримки. Він не хотів

бути юристом, юридична діяльність його лякала. Він

мріяв про професію письменника.

Декілька років Жуль перебивався випадковими за-

робітками. Працював секретарем дирекції в «Лірич-

ному театрі», співробітничав у журналі «Сімейний

музей». Часто відвідував репетиції в «Історичному те-

атрі» О.Дюма-батька, знайомився з акторами, техні-

кою постановки спектаклів, навчався у О.Дюма-батька

побудові сюжету і захоплюючій розповіді. Все це зна-

добилося йому у майбутньому. Спробував свої можли-

вості у написанні п'єс, але п'єси були слабкими і дра-

матурга з нього не вийшло.

Невдачі, незабезпеченість, обтяжлива праця в «Лі-

ричному театрі», погане харчування серйозно підір-

вали здоров'я Жуля Верна, і він у 1853 році тяжко за-

237

хворів. Потрібен був відпочинок і гарне харчування.

Він залишив театр, повністю почав займатися літе-

ратурою, став автором науково-пригодницьких опо-

відань. Продовжуючи багато працювати, обідав через

день, часто втрачав свідомість через недоїдання. Його

пальто зносилося, капелюх вицвів. Він почував себе

безмірно стомленим, розбитим суєтою і митарствами.

У 27 років Жуль Верн від перевтоми почав сліпнути.

Навесні 1856 року молодий письменник відвідує

салон вченого Ґедо, де збиралися по понеділках про-

фесори, інженери, співробітники науково-технічних

видавництв. Тут він познайомився з багатьма передо-

вими людьми науки, втягнувся в суперечки та диспу-

ти на теми нових винаходів та відкриттів. Жуль Верн

вірив у науку і мріяв про часи, коли людина оволодіє

всіма таємницями матерії і встановить панування ро-

зуму. Його фантазія випереджала науку, але він вірив,

що прийде час, коли наука випередить фантазію.

У січні 1857 року Жуль Верн одружився на вдові

мадам Оноріні Морель, у якої було дві доньки: шести-

річна Сюзанна і чотирирічна Валентина. Вінчання від-

булося в Амьєнському кафедральному соборі.

Літературна праця грошей давала мало, а треба було

утримувати сім'ю. Жуль Верн тимчасово припинив лі-

тературну працю і влаштувався на посаду фінансово-

го агента в конторі біржового маклера Егглі. Робота в

конторі займала вісім годин щоденно. Весь вільний час

він проводив у бібліотеці за читанням книжок з при-

родничих наук. Оноріна народила йому сина Мішеля,

прийшла радість батьківства, але зросли й турботи.

Навесні 1863 року Жуль Верн закінчив рукопис про

238

повітроплавання і відніс його відомому паризькому ви-

давцю П.Ж. Етцелю. Етцель був розумною, таланови-

тою і широко освіченою людиною, сам писав оповідан-

ня і повісті для юнацтва під псевдонімом П.Ж. Сталь.

Він доброзичливо ставився до починаючих письменни-

ків, надавав їм всіляку допомогу і підтримку. Книжки,

які виходили в його видавництві, відзначалися чудо-

вим виглядом, друкувалися на гарному папері, ілю-

струвалися відомими художниками. Він видав повне

зібрання творів Віктора Гюго і багатьох відомих пись-

менників Франції.

Прочитавши рукопис

Жуля Верна,

Етцель сказав

йому, що це лекція, а треба написати роман. Потрібна не

історія повітроплавання, а історія з повітроплавцями. Він

порадив Жулю Верну населити повітряну кулю людьми

і вигадати їх пригоди. Тоді вийде захоплюючий роман.

Через якийсь час Жуль Верн приніс Етцелю роман

під назвою «П'ять тижнів на повітряній кулі». Прочи-

тавши роман, видавець поздоровив автора з успіхом і

уклав з ним договір, згідно з яким Жуль Верн зобов'я-

зався надавати йому два романи щороку. Етцель ска-

зав, що з такими романами вони заволодіють усім сві-

том, і його передбачення здійснилося. Так народився

новий жанр — науково-фантастичної і пригодницької

літератури, який дав читачам серію романів «Незви-

чайні подорожі».

Жуль Верн співпрацював з Етцелем і його си-

ном Жулем Етцелем-молодшим усе життя, видавши

65 романів. Роман «П'ять тижнів на повітряній кулі»

був виданий за сорок дев'ять днів і його розкуповува-

ли як хліб. Школярі читали роман, як підручник із гео-

239

графії, в якому для кращого засвоєння предмета були

додані пригоди. Дорослі, погортавши книжку, вже не

могли відірватися від неї, забуваючи про справи і від-

почиваючи від турбот. Критика відзначила пізнаваль-

ність книжки, яка захоплююче розповідала про Аф-

рику, її клімат, тваринний світ, рослини і висловила

подяку талановитому і доброму письменнику. Книжку

стали перекладати в багатьох країнах.

У 1865 році Етцель познайомив Жуля Верна з укра-

їнською письменницею Марією Олександрівною

Мар-

кович, яка друкувалася під псевдонімом Марко Вовчок.

Етцель запропонував Жулю Верну надати їй винят-

кове право на переклад усіх своїх романів російською

мовою, як уже написаних, так і тих, які з'являться в

майбутньому. При цьому він сказав, що Марко Вовчок

чудово володіє багатьма мовами. Що ж до французь-

кої, то вона її знає так само добре, як і свою рідну.

Жуль Верн надав Марку Вовчку виключне право

перекладу всіх своїх творів російською мовою, і вся

освічена дореволюційна Росія читала твори видатно-

го французького фантаста саме завдяки її перекла-

дам. Перед її від'їздом із Парижа до Петербурга (лю-

тий 1867 року) Жуль Верн заявив Етцелю, що цілком

довіряє «цій розумній, інтелігентній, освіченій жінці,

яка тонко відчуває і чудово знає французьку мову».

З 1867 по 1877 рік Марко Вовчок переклала російсь-

кою мовою п'ятнадцять романів славетного майстра

науково-фантастичного жанру, серед яких широко ві-

домі «Діти капітана Ґранта», «Пригоди капітана Ґат-

тераса», «Двадцять тисяч льє під водою», «Таємничий

острів», а також збірку повістей та оповідань і першу

240

книжку історико-географічної серії «Славнозвісні до-

слідники та мандрівники». До 1875 року її переклади