Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна - Страница 3

Изменить размер шрифта:

«Будь собою, поки…»

Будь собою, поки

війни твої малі,

Сірі твої полки

стигнуть в сирій землі,

Сльози твої скупі

стануть іншими там,

Де ти король собі,

а не своїм полкам,

Тож якщо ти король

і якщо ти мудрець.

Ти, зігравши цю роль,

не зійдеш нанівець,

І опинишся тут,

а пізніше аж ген,

Давши лік від облуд

для колін і племен,

Бо якщо ти мудрець,

війни твої малі

Відпокутує мрець

насінині в землі.

Будь собою, поки

не опинишся тут,

Сірі твої полки

поміж бруду й облуд…

«Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен…»

Вишиватиму шовком шрами твоїх знамен.

Помандруєш крізь битву, хапаючи тілом вітер.

Опадатиме плащ із пологих твоїх рамен,

І шолом обпече понад шляхом навислі віти.

Дишеш потом коня. Протопростір вбере серця

В передгроззя польоту, в жагу нависання леза…

Так буває спочатку, коли ще немає кінця —

Перед присмерком битви, допоки земля твереза.

Вишиватиму шовком, а нитка ж така тонка!

Знову губи пошерхли від страху з моєї вежі…

Схарапуджений кінь залишає сліди вовкам —

І лякають ворон золоті язики пожежі.

«Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди…»

Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди.

Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними.

Ти іще молодий — так, як гори були молодими,

Доки їх не навчили вмирати міста і сади.

Ти молодший, ніж я, — і тотожний котромусь із трьох.

Я не можу збагнути твого повсякденного міфу:

Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу.

Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?

«Зненацька знерухомлені ліси…»

Зненацька знерухомлені ліси

Пускають корінь в землю, зела — в небо,

Вдивляються в безодні, і за себе

Благають Бога. Їхні голоси —

Як сотні їхніх тіл, як сотні втеч,

Як сотні сотень крил, що понад ними…

А хмари — всюдисущі й невловимі —

Лякають зела холодом предтеч.

«Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа…»

Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа.

Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми.

Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа.

Душі підперто звугленими коліньми.

Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом.

Стане на попіл босим. Дівчина встане.

І заридає кров'ю посліпла варта.

Дим вознесеться в небо — і там розтане.

«Я сьома сама. Наді мною — світила світів…»

Я сьома сама. Наді мною — світила світів.

І краплі дощу — не зупинені і недожиті.

Я стигла, як магма, і я випромінюю спів,

Розмірено й вільно читаючи знаки санскритів.

У мовах таємних — порожня, як дар, голизна,

Жага кришталева присутності, ніби печалі.

Я сьома сама, а по сьомій ввірветься струна —

І трісне плато, як розгорнуте тіло скрижалей.

«Скорочую вічність між нами на тричі по три…»

Скорочую вічність між нами на тричі по три.

Багаття під ранок поволі освітлює плечі.

І знаю, що в полі судомної тої пори

Не буде ні Бога, ні птаха з очима Предтечі.

Тому — перехрестя. Я вірю, що ти — звідусіль

Прийдеш, щоб ступити на землю, роздерту на душі.

Бредеш — і з торбини по краплі розхлюпуєш сіль —

Єдину надію потопом надтятої суші.

Скорочую відстань, та ти мене, мабуть, минеш,

Як вітер минає пустелю — то тиху, то спраглу…

Люблю тебе, рідний, — тобі осіянна, і все ж

Тамую любов, щоб не відав, як я тебе прагла…

«За стільки років — тільки два листи…»

За стільки років — тільки два листи

Із голосами, що належать мертвим.

Я ж ящіркою був, і я не встиг

Підвалини долонями підперти.

Жага опівдні западала в кров.

Були дві жінки, і обидві — грона.

Солодкість їх п'янила, як любов.

А та, що третя, — тиха й безборонна.

Опівдні бджоли падали на віск.

І камінь був розхристано-гарячим.

А третій жінці бракувало сліз,

Тож я її — удруге — не побачив.

Вона пішла — і зникла назавжди

В світах, де не надписують конвертів.

А я тепер відшукую сліди —

Підвалини долонями підперти.

«Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям…»

Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям,

Відшепочу сліди замовлянь на незбутих стежках.

Я не вмію мовчати, допоки росте кам'яниця,

Укорінена в землю, як серце вкорінене в страх.

Кожен скаже по рисці, і кожному риска воздасться.

І спочинуть у морі усі, хто спочити не встиг.

То неправда, що жах, то неправда, що тихе нещастя

Проклинає прокльоном і гусне, як туга святих.

Я любитиму знову, допоки любити зумію.

Я шукатиму шляху до Бога кудись між сонця.

Але маю печаль, як опівночі мала надію

Зцілувати сльозу із єдиного твого лиця.