Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна - Страница 27

Изменить размер шрифта:

«Є тривога дерев — і ніякого сенсу в печалі…»

Є тривога дерев — і ніякого сенсу в печалі.

Безконечність, поділена Богом на «так» або «ні».

Я втрачаю тебе, і щоразу втрачатиму далі,

Ніби шкіру гадюка, надламана десь на спині…

Таємниця моя не здається тобі одкровенням:

Кожен день, ніби річ, має колір, і запах, і ґандж.

Коридори пітьми — і кімнати скупого натхнення,

Ще й не вірші, а слів гіркувато-солодкий меланж…

Так бракує Сократа — при ньому воліла б мовчати

В нашій спільній клепсидрі, що нитку піщану пряде.

Образ скла і піску. Де ж Сократ? Так бракує Сократа!

Гра оскаржень і втіх, і нема мені саду ніде…

Світлотінь осягання вина, і води і скорботи.

І архаїка ліній: усі вони йдуть на війну.

Я кохаю тебе, але жодного саду навпроти.

Я всього лише жінка, якій обірвали струну…

«Безпеки не існує. Ризик — міра…»

Безпеки не існує. Ризик — міра

Ненастання інакшого, ніж це.

Межа неперевірена, як віра.

Якщо ти є, то йми моє лице.

Сьогоднішнє і завтрашнє, навзаєм.

Бо як не я, то хто? І хто, як ти?

Я вірю в рай; а він, щоб бути раєм,

Приходить не втікати, а текти.

«Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли…»

Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли.

У струменях часу — минання серпневого зілля.

Солдати смугасті по закутках день розтягли.

Агонія слив і ранет найп'яніше похмілля

Колись перестигне — і сад перетвориться в сад,

І дощ перетвориться в дощ, ніби в плач за покійним.

Здається, я чую: вони мене кличуть назад,

В безвітряну спеку, де вічність прозора й постійна.

«Їм яблука, і ще вони гіркаві…»

Їм яблука, і ще вони гіркаві…

Русалка саду, не боюся злив.

Вони ж в'юнкі, як риби, і лукаві:

Хвости їм пахнуть зародками слив.

Не хочу мови, бо мені не треба

Ні слів, ні ран, що завдають слова…

Як Божа воля, опадає з неба

Між зорями накошена трава,

Аж ноги підгинаються… Ступаю —

Й кривавлю слід, занурений в росу.

І в чорне гетсиманське море раю

Кипучу піну пристрасті несу…

«Не содом, а сад посеред лісу…»

Не содом, а сад посеред лісу:

Яблука насиджені птахами…

Промінь сонця креслить бісектрису

Між сосновим стовбуром і нами…

Хтось слова вигадує назовні,

Хтось ховає очі у міжтрав'я.

Йде печаль — і відра майже повні

Всім, про що, пригадуючи, знав я…

«Всю безжальність мою…»

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,

Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.

Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.

Я пригадую нас голубами — і це не мине.

Ми не мали нічого у світі — ні часу, ні дому.

Наставали сонця — і минали, як наші сліди.

Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,

Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.

«Це не любов. Це втрата суєти…»

Це не любов. Це втрата суєти.

Розхлюпаний топіль за течією.

В земному цьому просторі не ти,

А інший хтось назвав мене своєю.

Ми горимо за межами лампад,

Говоримо словами, або й далі,

Де лиш одна реальність — стиглий сад,

Неопалима купина, скрижалі.

І ритм падіння листя в височінь,

І грань знання, убогому незрима.

І довга пам'ять сонмів мерехтінь,

Які впізнали свого пілігрима.

«Мурую сад, де безліч птиць і духів…»

Мурую сад, де безліч птиць і духів.

Де рух руки — між сном і павутинням.

І зайченя стооке та стовухе

Мені у поміч вергає каміння.

І гусне небо. Западає в сховки

Світобудова, повінь світла, місиво

Повернення у себе. Овид мовкне

Вчорашнім трибом пам'яті. Двоїсто

Лічу свій сумнів — і карбую зела.

Віршую з ними — в паморозь і в порох.

Обоє — срібні. Світова оселя

Стоїть на Сходу й Заходу опорах.

Та тільки зайченя — мале і тихе —

Все знає про підвалини й закони.

А я руїнно вибухаю сміхом,

Підважуючи встояні колони.

В нутрі і в нетрях — серцевина міфа.

І все, що можу — сад домурувати.

Хай зайченя з усмішкою Сізіфа

Втече у закапелки світу — спати.

І буде океану шумовиння,

І вир безчасся, і вітрів предтечі.

І зайченя, що вергало каміння, —

Вже сонне — в закапелках порожнечі.

«Навіки нерухомі, слід у слід…»

Навіки нерухомі, слід у слід,

Ідуть за сонцем і роки, й рослини.

Ми вічно разом, але над і під

Нас розділяє лабіринт ожини.

Колючки перехрещення гілок,

Єдиний корінь в надрах моноліту.

Нас червоточить час, тож крок у крок

Ми йдемо разом до початку світу.

«Спіткає тварину, яка залишилась без дому…»

Спіткає тварину, яка залишилась без дому,

Надмірність дощу — і харизма його зелена.

Харизма, як світло, — присутня завжди, в усьому —

Прозоріє листя в четвертому вимірі клена.

Уявлене срібло — не сутність, лише причина.

Аж серце із себе виштовхує вітер. Спрага

Колись заперечить його існування в винах —

Без благословення й без жодного іншого блага.