Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

ДО ЕР. Вибране - Кіяновська Маріанна - Страница 20

Изменить размер шрифта:

«Гостра пам'ять лягає кістьми…»

Гостра пам'ять лягає кістьми, покриваючи суглинки кров'ю,

І рудішає вовк, що над ранок біжить через степ.

Буде внесено викуп — травою, красою, любов'ю:

Це ж не сонце, а куля, яка розколола вертеп.

Не вітайся зі мною… Втечи — і уникнеш полону.

Або зважся прожити імення моє і мене….

Тонко мічена зав'язь страшного серпневого гону

На сузір'ї Стрільця передпліччя мої розімкне…

Хтось згадає, а хтось засумує… Болітиму крильми,

Бо ж не вивершу всього — ні словом своїм, ні теплом…

Будь для мене хранитель, храни мене вічно і вільно,

Не вертаючи болю своїм невідплаченим злом…

«Смуга прибережної роси…»

Смуга прибережної роси,

Де припливу — кликане і гнане.

Камені валують, наче пси,

Золоті зализуючи рани.

Бог морів пісками оберіг,

Шумовиння дав, навчив вмирати.

Але пес не пустить на поріг

Навіть голос до своєї хати.

Все перетриває і збагне,

Навсібіч жбурляючи слиною,

А тоді горлянку розчахне

Місячної смуги голизною.

«Скидаю місяць на вовчу стежку…»

Скидаю місяць на вовчу стежку,

Щоб вурдалаку спокійно спати…

Маленька відьма, сную мережку:

Єднаю мряку і запах м'яти…

На білу ружу чарую мужа,

На ружу синю — малого сина,

По хмарі піду, могилу зрушу,

Посію в землю дрібну мачину…

У чорних крилах — велика сила:

Пітьму впіймаю, у ніч зав'яжу…

Зроблюся жінка для тебе мила —

В солодку купіль до тебе ляжу…

Ти будеш спати в землі, не в хаті,

Не будеш мати ні слів, ні тіла…

Я ж дику душу на землю струшу:

У чорних крилах — велика сила…

«Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки…»

Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки

Перейдуть небесами і кануть у магму при сході.

Опадатиме листя, як сни, берегами ріки,

І чекатиме сніг, вже готовий до зустрічі лодій…

Хоч не в лодіях суть, а у тих, хто посміє піти…

Самовидці душі золоті й каламутні зі споду.

Перевізник в човні… Та не він мене кличе, а ти,

Обіпершись чолом на холодну, як камінь, воду…

«Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі…»

Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі,

Де розгойдані птиці — і з ранки вода цебенить.

Де русалки надтяті, а кожна — довіку пропаща,

Де над місяцем чорним висне чорне прокляття, де мить

Має вічність століття. Вертаюсь сюди із нізвідки

В позачасся своє, ніби в темну озерну глибінь.

І нікого нема, окрім мене і мертвого свідка,

Ну, хіба десь далеко сумує за вершником кінь.

«Не осягну тебе і не відкрию…»

Не осягну тебе і не відкрию

Нічого з привідкритого мені.

Лиш по-відьмацьки поцілую в шию —

І стану вовком. Гори кам'яні

Сховають душу, вирвану із плоті,

За те, що крила ангелам спалю…

В скорботі неба і в землі скорботі

Тебе врятую, бо тебе люблю…

Усе — тобі, збережене нізвідки, —

Стріла і дзвін тонкої тятиви…

З глибоких шрамів проступають свідки…

Ти ж не полюй на вовка, не лови…

Бо що тобі до мене, до отрути,

Яку схотіла випити до дна?

Ми знову разом, але вже не люди —

Відьмак з глухої тіні вирина…

«Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду…»

Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду —

Собака, що тілом намацує грубий поріг.

І чорна зоря — мов священна остання розрада —

Лягає очима на дрібно розстелений сніг

Мого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути.

Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем.

А далі я сплю — і жагою розтерзані груди

Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице —

Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, —

Незміряний простір моїх катастроф і утіх.

Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою

Вселенська печаль, що собою покутує сміх.

«Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу…»

Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу.

І гніздечка пташині при водах живих — островами.

Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, —

Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами

Вічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись.

Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими.

Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись,

Довго спалює небо, туман витискаючи з диму.

Контур дерева — чорна на небо накладена мапа,

А при ньому западини — квіти і звірі-примари…

Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав,

Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари.

«Я в ній кажан, в цій ночі двійників…»

Я в ній кажан, в цій ночі двійників.

Прелюдія польоту межи люди,

Коли усе поділено напів:

Сади, сонцестояння і застуди.

Щоб мати крила плакати за всіх —

Я довгий дощ, порізаний на пасма.

І кожним з них я відчуваю сміх —

Скляна Хуррем на кораблі в Еразма.