Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 73

Левченко перестав дивуватися.

— А це для чого?

— У психіатрії так лікують нав'язливі ідеї. Штучно викликається лихоманка, організм починає трусити. Щось на зразок кризу під час тифу, іспанки чи чогось подібного. Коли людина в такому стані, їй можна змінити всю психологічну установку. Й отямившись, вийшовши з забуття, такий чоловік прокидається вже вовком.

— Як ви це робили?

— Сірчані уколи, — промовив Нещерет, далі зберігаючи спокій. — Сірка в олії, є такий засіб.

Андрія пересмикнуло.

— Тепер ясно, чому вони так кричали. Уявляю собі дикий біль від сірчаного уколу… Нещерет, ви, схоже, знаєте відповіді на всі питання. Як ви думаєте, чому я досі вас слухаю?

— Бо вам цікаво, — просто відповів той. — Ви ж ніколи за все своє життя не чули й не бачили нічого схожого. Людська цікавість, Андрію. Ось що свого часу допомогло Іванову отримати «добро» на свої експерименти. На жаль, поки йде війна, вдовольняти цю цікавість ні в кого не вистачає часу. Відчуваю, що вже незнайомі терміни втомлюють, особливо вашого Теплого. Докладно, поетапно, по кроках усе описано у тих документах, котрі в сейфі. Я особисто вів кожного, зафіксовано всякі індивідуальні особливості. Краще поясню, чому раптом настав крах…

Людей–вовків Нещерет справді бачив непереможними воїнами. Сили додавали гормони та змінена психіка. Саме на цей ефект він робив особливу ставку. До того ж у декого починали приживатися залози. Котрі на виході, за результатами зроблених прямо тут, у лабораторії, аналізів являли собою зовсім інший біологічний матеріал, ніж раніше. Коли його підопічні ще були людьми та вважали себе такими.

Все пішло шкереберть, коли куратори почали випускати піддослідних за межі табору.

Вони — хижаки, чув Гот у відповідь на протести. Якщо не знайдуть виходу для свого бажання вбивати, котре їм тут прищепили штучними методами, почнуть гризти один одного. Або — нападати на персонал. Доведеться їх нищити, що означає — перекреслити докладені зусилля. Загалом куратори з СС задоволені результатами, проте хотілося, нарешті, перевірити, як же це діє.

Ось із якого часу довкола Сатанова почали з'являтися жертви тих, кого без того перелякані окупаційним режимом люди вважали вовкулаками.

Чому появу понівечених тіл прямо пов'язували з повнею, а також — чому воїни–вовки здебільшого терзали жертвам горло, у Нещерета досі не було відповіді. Натомість відразу ж після перших «прогулянок» своїх підопічних він зрозумів: увійшовши в смак, повною мірою відчувши себе мисливцями, вони вже не зупиняться. Й стануть чим далі, тим більш неконтрольованими.

— На жаль, Андрію, ті вигадники, хто всякий раз прописував подібний сумний фінал, починаючи від шанованого мною Герберта Веллса, мали рацію, — зітхнув доктор. — Вони давали волю фантазії, придумуючи неймовірні історії. Зате кінцівки здебільшого схожі й відповідають життєвій правді: творіння рано чи пізно нападає на свого творця. Підопічних, тих, хто вижив, лишалося тут семеро. Куратори вирішили тимчасово згорнути експеримент. Й далі мізкувати, яку користь для рейху матиме руйнівний потенціал моїх воїнів. Але знову втрутилася війна, тепер уже — остаточно.

— Як?

— Наступ, Андрію. Стрімкий наступ Червоної Армії. Наш об'єкт підлягав ліквідації. Наскільки я знав свою долю, мене збиралися переправити в Дахау, у концтабір. Там потрібні були мої знання. Німці ж не припиняли досліджувати людську природу… Проте сталася несподіванка. Ніхто не чекав, що наші підопічні відчують небезпеку, — Нещерет вкотре за весь час зітхнув. — Вони знищили тут усіх. Тим самим, за вдалим збігом обставин, допомогли зберегти сейф. Його ж хотіли підірвати, разом із документацією. Воїни–вовки вирвалися з блоку, де їх тримали, й довели плідність та результативність моїх експериментів. Звісно, все це потребує вдосконалення. Але початок прокладено.

— Ви хочете сказати, — Левченкові раптом перехопило подих, — у цьому місці… цьому лігві… Зграя?

— Якщо троє — зграя, тоді так. Наглядачі відкрили вогонь. Троє загинули. Мене врятував Лобо. З усіх він єдиний виявився певною мірою керований. Тобто, справді перспективний, вдалий екземпляр. Максимально наближений до результату, котрий я хотів отримати на початках. Слухався мене, не робив зайвого без наказу. Інших не вдалося приборкати до кінця. Не знаю, чому Лобо до мене прив'язався, а з рештою так не виходило. Потім… Ми відсиджувалися тут, у лісі. Недовго, в мене ж були при собі документи на ім'я того, ким ви мене знаєте. Коли сюди прийшли червоні, почався звичний бюрократичний хаос. Таке буває, щойно одна армія відбиває в іншої армії територію та займає її. Це допомогло стати лікарем у маленькому селищі. Лишалося причаїтися й чекати. Коротко — все. Нарешті скінчив. Є нез'ясовані деталі, Андрію?

Голова від почутого йшла обертом.

За короткий час Левченка накрила така хвиля інформації, що він усерйоз боявся, аби не захлинутися. Хотілося знати все. Нещерет таки мав рацію: цікавість переважила будь–які емоції, насамперед — праведний гнів. Андрій ще не визначився, як же тепер ставитися до Гота.

Хто він?

Або талановитий, одержимий своїми безумними ідеями вчений, котрий отримав змогу втілити їх у такий страшний спосіб.

Або — рятівник, адже завдяки йому небезпека для Ігоря Вовка та його дружини Лариси, котра йшла від капітана Сомова, була ліквідована.

Чи все набагато глибше? І той, кого називали Богом, лише доводив у такий складний, ризикований, жорстокий та небезпечний спосіб, до чого в реальності може призвести бажання володарів змінити світ розчерком пера.

Переламати людську природу.

Створити ту саму, оспівану в полум'яних промовах, нову, зовсім нову людину. Котра лише виконує накази. Й на виконання конкретних наказів її можна настроїти, немов радіоприймач на певну хвилю.

— Ви ховали свою зграю тут? — вимовив глухо.

— Хочете — хай буде зграя… Найскладніше було забезпечувати підопічних хоча б якоюсь людською їжею. Втім, здається, мені вдалося загалом знизити їхню тягу до регулярного харчування. Та найгірше — коли вони все ж таки не стримували себе. Не вдовольнялися тим, що давав ліс, і виходили, аби нападати на людей. Довелося навіть приспати спершу одного, потім, після того, як загинула Люба — другого.

— Приспати — це вбити?

— Підопічних не вбивають. Їх саме присипляють. Лишився Лобо, з ним у мене не виникало клопотів.

— Міни та капкан самі ставили?

— Війна дечому навчила. Це я про міни. Складно, але впорався. Я ж вчений, розібрався. З капканом допоміг Лобо. Приволік його звідкілясь.

— Могли б обійтися без капкана. І це теж мені підказка, аби знали.

— Що цього разу?

— Ви часто навідувалися в ліс, до підопічних. Вистежили Катерину Липську, в неї інша мета для прогулянок. Я потім так само побачив її. В тому ж місці, де й ви. Там гуляли ваші воїни. Й ви придумали — треба відвадити звідти Катю та взагалі всякого, хто спробує зайти далі. Розрахунок, скажу я вам, п'ятдесят на п'ятдесят. Міг вдатися, навести на хибний слід. Ви ж не думали, що в ці краї повернеться людина, котра могла стати перевертнем, опинившись у ваших руках. Для того чоловіка ваші пастки виявилися підказками. Ну, а я провів паралель між їх появою й вашим інтересом до Липської. Зокрема, до її лісових прогулянок. Бо вже знав, що ви буваєте в неї.

— У вас хороша асоціативна пам'ять, Андрію. Кажу вам, як лікар, як учений. Все?

— Та трійця в лісі… Подільники Жори Теплого… Напевне вони наштовхнулися на вашого Лобо випадково?

— Звісно. В мене просто не було можливості на той час нацькувати його на них. Але погодьтеся, Лобо чудово зробив за вас роботу! Між іншим, повірите ви чи ні, то його перше бойове хрещення. Він справді найкращий… Був найкращим. Нічого, в мене в записах є всі дані. Тепер знаю, як вдосконалити свої експерименти. Аби дали більше часу, шляхом спроб та помилок я б вивів ту породу, до якої прагнув від самого початку.

— А привести вихованця в Сатанів, нацькувати на Сомова?