Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 63

Хотілося додати — з Богом. Та вирішив: зайве.

Перший, вже знайомий Левченку відрізок шляху, подолали швидко й злагоджено.

По мірі заглиблення в ліс Андрій відзначив — сонячне світло зникає тим впевненіше, чим далі вони заходять. Сутінки в лісі завжди настають раніше, ніж на відкритій місцевості, й дуже скоро наздоженуть їх. Потім — випередять. Й зроблять пересування складнішим. Та, з огляду на вже відомі обставини, пов'язані з цією частиною хащ, небезпечнішим. Хоч поки нічого не заважало й не зупиняло. Підозрілих звуків не чулося. Навіть не виникало зрадницького відчуття, що десь поруч є хтось невидимий та жахливий.

Діставшись до знайомої вже галявини, де вдень — лише чотири години тому, а наче кілька діб збігло! — Левченко зіткнувся з Громом, він зробив знак зупинитися. Перевів подих, витягнув із кишені шинелі складену вчетверо карту. Вовк став поруч, зазираючи через плече. Теплий бухнувся на траву, під дерево, туди, де, за збігом обставин, сидів не так давно повстанець, крякнув:

— Ну, ти й женеш, начальнику! Розігнався! Наче норми ГТО[12] здаємо!

— А ти їх колись здавав? — кинув Левченко, не озираючись. — Скажи ще, ворошиловський стрілець[13] і з парашутом стрибав.

— Ми ще можемо якось замазати, хто краще стріляє.

Вирішивши не реагувати на його репліки, Андрій переключився на вивчення карти. Хоч і без того вже приблизно вирахував подальший маршрут, звірити не завадить. Поки що Левченка хвилював не сам напрямок руху, із ним ніби все зрозуміло. Більше цікавило, наскільки вірними можуть виявитися припущення Грома про розставлені на шляху пастки.

І головне: кому й для чого треба було лаштувати капкани й міни, якщо візит небажаних гостей навряд чи передбачали.

Адже база секретна. Й перед тим, як залишати її, всіх, хто мав до неї доступ чи просто знав про існування, ліквідували. Раз так, нема потреби дбати про додатковий рівень безпеки.

Левченко гмикнув, замислено склав карту.

— Що? — поцікавився Вовк.

Андрій зиркнув на Теплого, мотнув головою.

— Нічого.

Ділитися вголос думкою, котра прийшла раптово й справді могла постукатися в голову раніше, в присутності Жори не хотілося. Левченко лише зараз усерйоз засумнівався в самій доцільності їхніх поки що злагоджених дій.

Він тільки зараз подумав — а чому секретний німецький табір у лісі, який вони хочуть відшукати, повинен існувати взагалі?

Тобто, в словах повстанця Андрій не сумнівався. Грім сам не міг знати багатьох фактів. Хоча б того, що лісовий об'єкт під час відступу господарі могли знищити. Підірвати, наприклад. А сейф, на який вони націлилися, забрати з собою. Чи лишити там, на місці, спорожнивши та прихопивши вміст. Чи спаливши, теж варіант.

Він знову гмикнув. Ні, якби вірними виявилися такі припущення, пасток у лісі на дальніх підступах до об'єкта ніхто б не ставив. Капкан та міна тут не випадково, все пов'язано. Це означає — там, куди вони націлилися, таки щось лишилося.

Відповідь на всі питання отримає, щойно вони досягнуть кінцевої мети.

Ламав голову й шукав правильнішої відповіді. Бо хотів з більшою ймовірністю зрозуміти, що чекає на них попереду, на що треба зважати, чого стерегтися.

Ясно, капканів між дерев рясно ніхто не розставить. Та мінне поле — цілком реально.

— Гайда далі, — закликав, глибше засовуючи карту в кишеню. — Обережніше.

Можуть бути різні фокуси…

Передчуття не підманули — перший сюрприз надибали вже за півгодини.

Спершу рухалися, як раніше, широко не розтягуючись й роздивляючись у різні боки. За цей час сонце остаточно сховало промені за верхівки дерев, впевненіше схиляючись на Захід. Довкола стало зовсім похмуро, осінні сутінки поволі поглинали ліс. Диш де — не — де промені з останніх сил пробивалися назовні. Один із таких і допоміг, спершу вивівши з хащ на невеличку просіку й відразу освітивши старанно вкопаний посеред давно не їждженої вузької колії дерев'яний стовпик. Прибита впоперек дошка суворо попереджала:

Achtung! Minen![14]

— О, приїхали! — вигукнув Теплий. — Це навіть я розумію. Тільки знаєш, начальнику, що я тобі зараз скажу?

Левченко промовчав, не маючи жодного наміру зважати на порожні балачки бандита. Той зрозумів це по–своєму, тож повів далі:

— Там не обов'язково є мінен. Фріци могли просто так написати, щоб страшно було. І ніхто туди далі не ходив.

Тепер Андрій змушений був визнати — в Жориних словах щось є.

— Може, й так, — непевно повів плечима. — Але хіба мінне поле засіяли по периметру? Чи на кілька кілометрів у обидві сторони? Ліс кругом. Обійти можна, шлях же не перекритий.

— Ти пошурупай, пошурупай сам, — Теплий легенько постукав себе по скроні зігнутим пальцем. — Оця табличка стоїть, мов опудало на городі. Не підеш ти вперед, почнеш обходити. А міни закопані саме там, куди ти поперся. Дурять.

— Варіант, — погодився Левченко, ловлячи себе на тому, що хай неохоче, але десь починає трошки поважати як не самого Теплого, то його логіку й спосіб мислення. — По–твоєму виходить, вперед не можна, вправо — смерть, ліворуч — погибель. Прямо казка якась.

— Чому казка? — здивувався Жора.

— Тобі, бачу, бабуся в дитинстві не читала, — втрутився Вовк. — Є в народних казках такі випадки, коли герой, лицар, богатир чи інший воїн, опиняється між трьох доріг.

Бачить камінь. А на камені пишуть: наліво підеш — сам згинеш, направо — коня втратиш, а прямо — хто знає, може й викрутишся. Як розумним будеш.

— Ага, Офіцере, це ти в нас такий розумний, — процідив Теплий з уже зовсім загуслих сутінок. — У тебе, значить, бабуся була. Мамка теж, мабуть. Кашкою годувала, з ложки… сучара ти бацильна…

— Е! — стрепенувся Левченко. — Здрасьтє! Чого завелися на рівному місці?

— Не на рівному, начальнику, не на рівному. Нікому було мені казочки розповідати. Не було в мене бабусі. Мамки теж не було. Батька не пам'ятаю. Забили їх усіх на вулицях, у Києві твоєму, зимою вісімнадцятого року. Брешу, якою мамка була — ще згадаю. Красива. Батя їй мене зробив — і в тюрму, ще за царя. Щез кудись. Чи сам не повернувся, чи зарізали де — не знаю, — Теплий поволі накручував себе. — Жили ми з мамкою на Подолі. Залишила мене на добрих людей, тоді зима була. Сказала, піде свій перстеник, єдине, що від татка лишилося на пам'ять, поміняє на якусь жратву. Не повернулася. Потім уже дізнався. Хоч малий був — усе зрозумів: у Києві п'яні матроси просто так народ стріляли, від злості й для забави. Жінок, котрі красиві… Знаєш, Офіцере, що вони робили з красивими жінками перед тим, як розпороти їм пузо?

Жора повільно посунув на Вовка.

Андрій рішуче став між ними:

— Стоп! Ша! Розійшлися! Ти знайшов, коли згадувати про дитинство, — Левченко ще не зрозумів, чи треба готовий співчувати бандитові й зраднику, тож розвернувся до Ігоря: — А ти теж хороший. Казки розповідаєш. А нам — слухати. Закрий рота. Ти, Жора, теж. Далі говоримо тільки по ділу. Тим більше, Вовче, він діло говорить.

— Хто? — питання прозвучало награно, адже Ігор чудово розумів, про кого говорить Левченко.

— Наш товариш, — Андрій навмисне наголосив на останньому слові. — Ми вороги. Громадянин Теплов прекрасно це знає. Нема смислу це від нього приховувати, так чесніше. Але поки ми тут, у лісі, він наш товариш. Всі в одному човні, сказано. Треба часом визнавати, що вороги теж кажуть правильно.

— Визнаю, — змирився Вовк. — У чому правий?

— Там, далі, по колії за стовпом, мін може й не бути. Зате цілком може бути, що їх натикали кругом.

— Варіанти?

— Мало, — визнав Андрій. — За інших обставин ще можна обережно обстежити все кругом. Навіть викликати саперів. Зараз… навіть не знаю. Не підемо ж ми троє навмання в різні сторони…

— Не треба, — Вовк для чогось старанно потер долоні об штани. — Я трохи знаю саперну справу. На фронті довелося як ставити міни, так і знімати.