Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 61

Він правий. Рішення прийняте.

— Нехай, — обережно проговорив Андрій. — Дійдемо. Впораєшся ти з сейфом. Ну і?

— Розійдемося, наче в морі кораблі. Ти ж відпустити хотів на чотири боки. Є різниця, коли — прямо зараз чи за якихось три–чотири години?

Левченко за цей день встиг зайти надто далеко. Ще один ризикований з усіх точок зору крок не зробить гірше.

— Нема різниці, ти правий, — погодився він, зважуючи кожне своє слово. — Нутро сейфа мене теж може зацікавити, вірно прикинув. І моє слово міцне — я тебе готовий відпустити. Не здаватиму хоча б через те, що доведеться підставляти не лише Вовка. Його жінка з дитиною, ними ризикувати не маю права. Але є одна річ, Теплий, на яку я піти не можу й не йтиму. Не влаштує умова — давай, спробуємо постріляти. Кінець кінцем, не лише тобі нічого втрачати.

— Ага. Умова, значить. Тобто, домовлятися ти хочеш.

— Хочу.

— Кажи.

— Здаси ствол.

Такого Теплий явно не чекав — це відбилося в нього на пискові.

— Здати –що?

— Зброю, — твердо повторив Левченко. — Пістолет. Не збираюся я повертатися до тебе спиною. Волков, як мені здається, теж. Нам із тобою не по дорозі. Ти правий, Жора. Ми випадково сіли в один човник. Та це зовсім не означає, що ми спільники. Й будемо прикривати один одного далі. Ти це розумієш. Підставляти спину такому озброєному упиреві, як ти, не будемо ані я, ані Ігор. Правильно, Вовче?

— Так точно, — почулося у відповідь.

— Моєму слову вірити можна. Твоєму — ні. Хоч клянися тут на крові. Здавай зброю, Теплов. І, вважай, домовилися.

— Я не шмалятиму в тебе.

— Не вірю. Ствол.

Левченко ще тримав папірець. Спокійно запхав його в кишеню шинелі. Переклав свій пістолет у ліву руку. Правицю простягнув, зробив крок до Жори, навіть не намагаючись підняти зброю. Рука вільно висіла вздовж тулуба. Ніби отримавши від Андрія імпульс, Ігор, так само зберігаючи видимий спокій, розвернувся до Теплого лицем. Намагаючись не зважати при цьому, що він, а не Левченко, стоїть під дулом.

— Ствол, — повторив Андрій. — Часу вже нема зовсім.

Жора гмикнув.

На лиці відбилися всі етапи вагань.

— Хер із тобою. Повірю.

Спритно перехопив пістолет за дуло, ступив назустріч Левченку.

Андрій вчасно зловив погляд Вовка. Прочитав гостре бажання навалитися на Теплого, скрутити його разом із Ігорем — а то й просто застрелити з чистою совістю. Та стримався. Ледь помітно хитнув головою, хоч спокуса порушити домовленість із бандитом лишалася величезною. Заховав конфіскований пістолет у кишеню галіфе, свій демонстративно повернув у кобуру. Застебнув ґудзика, спитав:

— Ще щось є, а, Теплий?

— Інструмент. Звичка, ношу з собою кілька чарівних паличок.

— Теж здавай.

— Відсмокчеш, — у тон відповів Жора. — Відмички не стріляють. Не заряджені. І не гострі, не заколю. Мандраж тебе, бачу, колотить. А на війні ж був наче, начальнику…

— Хлебало заткни! — гаркнув Левченко, якому Теплий уже почав набридати. — Хоч ти мені здав дуло, я тобі все одно не вірю.

— Переживу.

— Молодця, — Андрій легенько ляснув себе долонею по стегну. — Бери свої причандали, збираємось, раз домовились. Справді, троє в цій ситуації навіть краще. І не дай Боже тобі, Теплий…

— Хоре лякати, начальнику! — огризнувся Жора. — Я за свої базари теж навчився відповідати. Думаєш, не бачу, як очиці блищать? Розписав би мене зараз на місці… Добре, слова сказані. Я готовий, погнали.

— Ти? — Левченко глянув на Ігоря.

— Підемо… Тільки, товаришу старший лейтенант…

— Ну?

— Прохання до тебе, Левченко.

— Кажи.

— Лариса, Юра.

— Що — Лариса і Юра?

— Треба попередити її… дружину… Заспокоїти, бо наробить дурниць. Вона повинна повірити тобі до кінця, повністю. Так само, як я повірив. І взагалі… Хто знає, що там, у лісі, як там… Мені ж ти зброю теж не даси.

— Побачимо. Так чого ти від мене хочеш?

— Просто попередь Ларису. В разі чого не кинеш її, прикриєш.

— Без тебе мав такі плани. Ти що, вже себе поховав?

— Це моє прохання, старлею, — Ігор говорив твердо. — Поки не почую від тебе, що мої попереджені, не будуть хвилюватися, не нароблять дурниць — з місця не зійду.

Не стримавшись, Андрій легенько тупнув ногою.

— Ще один! Здрасьтє вам! Ви домовились, я бачу? В кожного умови, в усякого вимоги…

— Прохання, — вперто повторив Вовк. — На мотоциклі туди–сюди. Ми довше гарикаємося. Нікуди не втече ніхто. Теплий вірно каже, хоч сука рідкісна…

— Е–е, я тут стою! — нагадав про себе Жора.

— То стій! — огризнувся на нього Ігор. — Нового про себе нічого не почув. Сука. Але правий. Нікуди нам один від одного не подітися. Найближчим часом — точно.

Левченко глянув на циферблат.

Шістнадцята, за п'ять хвилин. Гарикаються вони довше, ніж вимагає ситуація.

— Хай, — зітхнув приречено Андрій. — Слухайте команду. Вовче, ти краще знаєш тут усе. Збирайтеся махом, висувайтеся обережно до тієї околиці, де стара брама. Знайдеш?

— Так точно.

— Збірний пункт там. Нікому на очі намагайтеся не потрапити. Обходьте кружка, узліссям, — для наочності показав рукою в повітрі, як краще рухатись. — Чекаєте мене там за тридцять–сорок хвилин. Все ясно?

Жора з Ігорем злагоджено кивнули.

— Тоді вперед.

Виходячи, Левченко чомусь не сумнівався: жоден не порушить планів. Обоє чекатимуть, де сказано.

А на місці Вовка, до речі, сам би попросив попередити жінку…

До хати Катерини Липської домчав швидко. По дорозі фіксуючи — людей на селищних вулицях о цій не пізній ще порі не було.

Про причину не замислився, мав по горло іншого клопоту. Загальмував біля хвіртки, зістрибнув із сідала, перетнув двір, скочив на ганок, штовхнув двері.

Не дуже здивувався, побачивши Катерину вдома. Не здивували й змішані тривога та переляк, написані на лицях обох жінок.

— На хвилинку, — сказав Андрій, випереджаючи запитання.

Це з сусідньої кімнати вирвався дзвінкий хор хлопчачих голосів, змішаний із радісним дзвякотом.

— Лови його!

— Стій! Сірко, до ноги!

З пройми, загородженої пістрявою ситцевою завісою, стрімголов вилетів цуцик.

— Боря! Юра! ЗАБЕРІТЬ! — крикнула Липська, і щось у її голосі Левченку не сподобалося. — Заберіть, кому сказала! Я його втоплю колись!

— Катя! — з докором втрутилась Лариса.

Сіре створіння мчало просто на Андрія.

Він нахилився.

Розставив руки.

Підхопив.

— Гоп–ля!

Хлопці вибігли навздогін за своїм Сірком.

— Так, — промовив розгублено Левченко, дивлячись на звіринку, яку тримав перед очима.

Вовченя.

Зовсім не собача. Цього не могла розібрати Лариса, міська жителька. На це могли не звертати увагу діти. Але Катерина Липська навряд сплутала б маленького песика з маленьким вовком.

Від нього не сховалося — жінка помітила, що незваний гість усе зрозумів.

— Сірко, значить.

Андрій легенько стиснув вовченя. Коли дзявкнуло — знову нахилився, пустив на підлогу.

Воно відразу подибало до дверей. Катерина, вже без крику, але голосом, котрий не дозволяє заперечень, веліла:

— Боря, Юрко — ану, забирайте його до себе. Скільки разів було сказано.

Хлопці, відчувши — щось не так, швиденько зловили Сірка, зникли за завісою. Андрій запитально глянув на Катерину, вона витримала погляд:

— Я знайшла його в лісі. Біля вовчиці, мертвої. Десь кінець літа був. Вовчиці хтось скрутив в'язи, розірвав глотку знизу вгору. Там же було ще двоє діток, задушені. Ось це поруч пищало, в байраку. Як уціліло, як вижило — хіба Бог знає. Забрала до себе, не могла лишити.

— Воно–то ясно, — кивнув Левченко. — Для чого ховатися? Маскувати вовченя під песика?

— Він би перезимував, а тоді б сама випустила тварину в ліс. Не виживе, поки малий. Але ж корови є в людей. Як воно, коли вовк поруч. Баби в нас такі, на вила нахромлять — не подумають. І потім, ще цей перевертень… Додаткові страхи, зайві…