Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 58

— Випробовували різну гадість на живих людях?

— Не просто на живих — на здорових. Чого б тоді вас, таких легенів, навмисне відбирали в таборі?

Тепер перезирнулися же Грім із Катериною.

— Ілля припускав подібне.

— Речі очевидні. Лишається зрозуміти, як ти втік, чому повернувся сюди і що все це має спільного з сатанівським перевертнем.

Велетень гмикнув.

— Ти вже так його називаєш… Здалеку бачив, кажу ж тобі. Наче звичайний собі чоловік. Високий. Я ще озвався до нього, так він рвонув, наче стріляли. А спільне щось навряд чи є. Підозрюю: ким би він не був, знайшов той об'єкт. Ну, чи що там від нього лишилося. І ховається. Я ж думав — знаю туди дорогу. Бач, міни, ще й капкани…

— Не про те говоримо, — Андрій на мить примружив очі, вкотре за цей час намагаючись зібратися з думками. — Я запитую. Ти відповідаєш. Годиться?

— Давай так, — знизав плечима Грім.

— Гаразд. Отже, як ти втік? І чи сам ти тікав?

— Мотнули з Іллєю. Не знаю, звідки там літак з'явився, що хотів бомбити. То я так сказав — об'єкт. Насправді бомби скинули поруч, недалеко. Може, навіть туди цілили, але промахнулися. Ні тоді, ні тепер не розбереш. Тільки коли рвонуло, ми з Іллєю ніби прокинулись.

— Ніби?

— Тобто — прочухались зі сну. Та ми ж були ще заглушені тими їхніми порошками чи що вони там додавали… Ну, в той момент мов пелена зійшла.

… Грім згадав: зникла, щезнула млявість. Як навалилися з Іллею на зачинені двері блоку, і ті піддалися, хоч думали — замки міцні. Коли вивалилися в ніч, на двох в'язнів у білому ніхто не звертав уваги. Німці кричали, мурашилися, хтось навіть стріляв у повітря, а там, за густою колючою дротяною огорожею, дибки ставав ліс. Ілля тоді метнувся назад, вибіг уже вдягнений у своє, темне, менше кидалося в очі.

Зараз, повертаючись подумки в той час, Грім кривив душею — голова тоді крутилася, шуміло й вело. І все ж не настільки, аби він не міг зробити, як товариш. Куди бігти — не знали, нагнулися й кинулися в бік воріт. Рвонуло зовсім близько, так, що земляні грудки долетіли до них. Впали, оговтались, глянули перед собою — з тієї сторони, де вибухнуло, шматка загорожі не було, зяяла в темряві воронка.

Помчали туди, не змовляючись. Грім виявився прудкішим. Ілля зашпортався, не стримав лайки, його почули й помітили. Відразу заторохкотіли постріли. Озираючись на ходу, Грім бачив, як товариш падав. Живий, убитий — не важливо, помчав під захист лісу, не розбираючи дороги. Зупинився й рухнув із розгону, коли відчув: ноги перестали тримати. Закотився в найближчий байрак, принишк там. Знайдуть, не знайдуть — уже не мало значення.

— Або думали — це мене накрило бомбою, або вирішили не морочитися, — завершив Грім свою історію. — Я відлежався, дістався Сатанова. Там, за селищем, на узліссі, здибав ось Катерину. Вона мене переховувала від німців. Потім пішов, знайшов своїх, знав, де шукати. Ось, тепер знову сюди повернувся, місце надійне.

— З тобою все ясно. Про те, чому ти втік… Розумієш, навіть якби Штраус чи той самий Гот сумнівалися в твоїй смерті, все одно б за тобою не бігали. Легше назвати тебе мертвим, ніж визнавати — з секретної дослідницької бази втік піддослідний. Наша та німецька системи в таких підходах, Громе, дуже схожі. Тобі це, як бачиш, допомогло. Отже, наступне питання. Ти згадав, що десь у цих краях не так давно був німецький об'єкт. Напевне зараз його там нема. Але щось від нього та й лишилося. Для чого ризикувати, переховуючись в Катерини, якщо можна розвідати дорогу, навідатися в знайоме місце й облаштувати його під тимчасовий прихисток. Вірно?

— А тебе, бачу, не дарма в міліцію поставили, — в голосі велетня чи не вперше за весь час почулася повага. — Правильно, вгадав.

— Мислю так. Ти почав обстежувати ліс — і наткнувся на того, хто, як ти здогадався, нападає на місцевих жителів. Є таке?

— Є. Я ж у цих краях, вважай, від кінця серпня. Поки тепло — підночовували з Калиною в лісі. А частіше вдень у лісі, вночі — до Катерини, в криївку. Ось і вгледіли одного чоловіка. Щось підказало — прямий між ним і смертями зв'язок. Кругом уже чутки ходять про вовкулаку, Катерина говорила. Хоч хвоста в нього не помітив.

— Вирішили вистежити. Пішли в тому ж напрямку, що й незнайомець. Калина, товариш твій, підірвався на міні. Вірно?

— Правильно. Тому став обережнішим. Бог знає, чи одна вона тут була і за якою системою їх натикали довкола.

— Коли це сталося?

— Два дні тому.

— А ти сьогодні вліз у капкан. Де?

— Там же. Коли рухався до галявини. Шукав безпечний прохід. Міни й капкани просто так не ставлять у лісах. Той тип… чи як його назвати… словом, він напевне дорогу знає, безпечну.

— Може, він сам і ставив пастки?

Замість відповіді Грім знизав плечима.

— Катерина носила вам сюди харчі?

— Приносила обід.

— І тому не боялася ходити лісом? Наткнулася б на того… Ну…

— Ясно, ясно. Катя знала — ми тут. І контролюємо територію. Ходити безпечно. Тепер я сам…

— І тобі краще йти звідси чимдалі, — відрізав Левченко. — Якщо до кінця дня, до появи енкавеесників, не візьму цього лісового мешканця за шкірку. Чи не пред'явлю його труп, кому треба… Самі знаєте, що почнеться. В Сатанові людям стане ще небезпечніше.

— Треба довести, що він убивав.

— Доведу, — Андрій згадав досліди лікаря Нещерета. — Слова чарівні знаю.

Картина в цілому почала вимальовуватися, зображення ставало чіткішим.

Левченко далі не знав, кого ловить. Зате розумів, де його шукати. Підтягнув планшет, вийняв карту місцевості.

— Розберешся?

— Не дурний.

— Приблизно покажеш, де була та німецька база? Ми — ось тут.

Черкнувши по карті нігтем, Андрій передав її Громові. Той уважно придивився, підніс ближче до очей. Тоді впевнено тицьнув у одну точку:

— Сюди.

Не так і далеко, прикинув Левченко. Кілометрів з двадцять. З одного боку ніби селище поруч, люди, такі об'єкти зазвичай ховають подалі. З іншого ж навпаки — запроторити важливий об'єкт надто глибоко в хащі нема смислу. На нього можуть одного разу наткнутися партизани, котрі базуються чимдалі від населених пунктів. Ні, місце вибране оптимально, з усією німецькою практичністю.

Склавши карту в планшет, Андрій підвівся.

— Зброю віддасте, повстанці?

Катерина, навіть не глянувши на Грома, простягнула Левченку пістолет. Велетень же прочитав його думки:

— Сам туди не ходи. Бач, я вже спробував.

— Хочеш зі мною?

— Тепер пішов би.

— Чому — тепер?

— Виглядає, справді не чужий ти, Левченко. Хоч і форма на тобі їхня. Колись, може, мені про себе розкажеш. Але з такою ногою не дуже спритний. Це ж зажити має.

— В такому разі, Громе, моя тобі порада — тримайся від хати Катерини подалі. Там тепер дві жінки живуть. Дітей теж двоє. Взагалі, до вечора заберися звідси так далеко, куди дошкутильгаєш із пробитою п'ятою. Бог знає, як усе піде. Не вдасться мені впоратися раніше, ніж почнеться облава, тобі потім на маневри не лишиться часу, — Андрій глянув на циферблат. — Ух ти! Думав, ми з тобою цілий день триндимо. Насправді чуть більше години говорили. Зараз чотирнадцята нуль–нуль. Поки туди, поки назад… До темноти впораюся. Значить, так, Катя — тепер до тебе. Зараз я піду. Ви тут домовтеся, де ти лишиш для Грома повідомлення. Повернувся я чи ні, з якими новинами, тобі їх все одно нести до лісу. А товаришу твоєму — вирішувати, бути тут чи забиратися геть зовсім. З цим ясно?

Катерина мовчки кивнула.

— Поки лишайтесь. Я пішов. Зрозуміло, ні гу–гу нікому. Дарма я це сказав, ви без мене знаєте. Та нагадати не завадить.

Може, вони ще щось хотіли почути чи запитати. Левченко вже чекати не міг і не хотів. Повернувся, заквапився назад. Час цокотів, можна було не гаяти його зовсім, піти далі в ліс слідами Грома. Але велетень правий: якщо там звідкілясь узялася така собі смуга перешкод, самому долати не годиться.

Напарник потрібен.

Не всякий. Той, хто збереже таємницю. Не стане патякати. Зрозуміє все з півслова. Піде за ним без зайвих розмов.