Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 53

Живучи з Сомовим, не думала, що це справедливо. Тепер же отримала певні додаткові можливості для себе. А значить, і свого сина. Й головне — нема жодних перешкод для успішного втілення їхнього з Ігорем плану воз'єднання родини.

Бо єдиний, хто затято шукав Вовка, давній його ворог капітан Сомов, уже не живе. Решті офіцерів насправді начхати на одного окремо взятого втікача з табору, котрий, може, далеко не забіг, гниє десь на болотяному дні. Проблем вистачає.

Юра з Борисом знову витягнули цуцика на двір. Хлопці всерйоз захопилися його дресируванням, і Ларису це влаштовувало. Зайнявшись собою, діти не вимагають до себе підвищеної уваги. Отже, в неї є час для прийняття потрібних рішень.

На роботу їй дозволили не виходити. Приїхав на підводі одноногий директор школи Іван Худолій особисто. Висловив співчуття, похитав головою та зовсім не заперечував проти відгулу. Навпаки, сам наполягав на цьому, переконуючи: приїхав, аби відпустити жінку, в якої таке горе, на день–два. Чи на три, якщо дозволять поховати. Обіцяв усебічну підтримку парторг Маківник, прикотивши на розхитаному німецькому велосипеді. Заходив доктор Нещерет, на коротко, питав, чи не треба якого укола.

Співчуття загальне — і разом із тим ніхто не чіпатиме.

Тож зустрітися й поговорити з Ігорем, котрий, як і всі, напевне вже знає про нічну пригоду, нічого не завадить.

А приймати рішення та діяти треба тепер швидко та акуратно водночас.

Дізнавшись, що дітвора не хоче їсти, Лариса про всяк випадок нагадала Борису як старшому з їхньої пари, де стоїть зварений вчора борщ із картоплею, буряком та висушеними грибами. Запнулася хусткою, сказала — скоро буде, й поспішила до Будинку культури: сторож мусить бути вже на посту. Поки йшла, мучила себе лиш одним, проте серйозним питанням: Юра ж упізнає рідного тата, тож доведеться пояснювати синові, як той повинен ставитись до його появи потім, коли Ігор знайдеться на новому місці. Й чому прийдеться брати прізвище Волков. Так ні до чого не додумавшись, вирішила: Юра не такий уже й маленький. Сам усе зрозуміє.

У свого сина Лариса вірила.

Вже виходячи на вулицю, котра вела просто до Будинку культури, на мить зупинилася, немов наштовхнувшись на ще одну думку — її чоловіка по–звірячому вбили, а вона, не криючись, спішить до бородатого сторожа. Котрий невідомо, звідки тут узявся. Відразу стрельнуло: раптом поява начальника міліції не випадкова. Ну, як він про щось здогадався чи бодай підозрює…

Ні!

Енергійно труснувши головою, Лариса відкинула таке припущення. Аби не знала Андрія Левченка трошки ближче, аби не спілкувалася з ним, не мала нагоди відчути цього бойового офіцера — точно насторожилася б. Звісно, старший лейтенант нагодився несподівано, поводив себе якось дивно, здається, чогось навіть не договорював. Та все списувалося на загальну сатанівську атмосферу: кому–кому, а Левченку найскладніше. Легко можна заплутатися, мабуть, непереливки. Ось виправдання зустрічі зі сторожем — питання безпеки…

Нехай труднощі спершу виникнуть, вирішила Лариса. А вже потім стане їх долати. Бо, поки нічого небезпечного не відбувається, оці всі дії на випередження насправді можуть зіграти погану службу. Надмірна ж утаємниченість цілком здатна привернути непотрібну тепер увагу не лише до неї, а й до сторожа. Ось що дійсно небажано.

Але Ігоря на місці не виявилося.

Такого повороту Лариса зовсім не чекала. Ще не придумавши, чим виправдати інтерес, запитала в кіномеханіка, де сторож Волков. Той байдуже знизав плечима: мовляв, не вийшов зранку. Завідуюча послала до нього когось, хто був під рукою, так дізналася — вдома, хворіє. Щось у грудях, фронтова болячка. До цього кіномеханік поставився з розумінням. Сам на фронті втратив пальці на руках, два на правій, один — на лівій, до того ж легені турбують, куля випадкова зачепила.

Поки інвалід не почав цікавитись, для чого їй треба сторож, Лариса подякувала, перервала розмову та швидко попрощалася. Стало розуму та розважливості не питати, де живе Волков — так би точно залишила по собі слід. І всякий, кому треба, його рано чи пізно візьме. А ось хвороба — це стурбувало Ларису. Заспокоїло хіба те, що Ігоря бачили зранку люди. Й не тривожаться, бо мало, який недуг поклав на ліжко вчорашнього фронтовика. Тут страшніші речі трапляються. Батько одного з учнів, безногий танкіст, котрий лиш тепер, коли Поділля звільнили, повернувся з госпіталю в рідний Сатанів, і майже щоночі веде танк на фриців лоб у лоб, потім наказує екіпажу десантуватися з броні. І єдиний спосіб припинити ці нічні кошмари — дозволяти безногому напиватися до чортиків.

Є, кого жаліти. На цьому фоні Ігор ще тьху–тьху–тьху. Лариса сама встигла в цьому переконатися, зовсім недавно.

Намагаючись надалі не привертати до себе зайвої уваги й по можливості триматися осторонь від центральних селищних вулиць, вона, зробивши чималий гак, усе ж таки пройшла на околицю, до будинку Ігоря. Не зустрівши на своєму шляху нікого, чию підозру могла б викликати нехай мимоволі. Біля хвіртки знову сторожко роззирнулася, рішуче штовхнула її, зайшла. Перетнувши двір, ступила на ганок.

І здригнулася.

Бо Вовк відчинив двері, не дочекавшись, поки вона постукає. Ступивши крок до Лариси, міцно й мовчки обійняв. Але жінці здалося: чоловік не лише заскучав та радий бачити. Щось у очах та рухах підказало — Ігор боїться. Не хоче, аби вона проходила всередину. Стояти ж на ґанку, нехай чужі довкола й не ходять, не менш небезпечно. Тож Лариса спробувала, легенько штовхнувши Вовка в груди, зайти разом із ним до хати. Проте сильні впевнені руки стиснули її плечі, зупиняючи.

— Для чого ти тут?

А ось такого Лариса від Ігоря дійсно не чекала. Ще не розуміючи остаточно, як треба себе поводити, глянула йому в лице, тоді — легенько поцілувала, лиш після того мовила:

— Здрастуй, любий.

— Ларисо, чому ти прийшла?

Вовк далі стискав її плечі, поволі відтісняючи від вхідних дверей.

— Я прийшла до тебе. Почула, ти хворий. Ти хворий?

— Від кого почула? Мене шукають? Ти шукала мене? Сомов знає?

Питання вилітали, мов кулі з кулемета. Разом вони навіть склали невидиме намисто. Лариса гостріше, ніж ще кілька хвилин до того, відчула — Ігоря щось тривожить. Минулого разу, попри чітке усвідомлення свого нелегального становища, Вовк аж таким схвильованим і напруженим не виглядав. Вивільнившись, проговорила, не відводячи від нього очей:

— А ти — знаєш?

— Про що?

— Сомов. Його вже нема.

Чи їй здалося — чи Ігор справді не до кінця сприйняв та оцінив почуте.

— Як — нема? Куди дівся? Поїхав? Чи… Ларо, ти пішла від нього? Кинула Сомова?

— Усе простіше, Ігоре. Простіше… але й складніше теж. Капітан Віктор Сомов загинув. Його вбили цієї ночі.

До Вовка почало доходити.

— Вбили? Хто?

— Будеш сміятися, але підозрюють перевертня.

— Кого?

— Вовкулаку. Хижака. Великого звіра з тутешнього лісу. Ми ж говорили з тобою про це, я розказувала ще страшилки від Стефанівни…

— Стоп! — Ігор зупинив її різким жестом. — Ти хочеш сказати, твого Сомова загриз уночі хижий звір, якого всі довкола так бояться, що не згадують всує?

— Та не знаю я, хто його загриз! — вирвалося в Лариси, і вона вже сама відступила від Ігоря. — Яке мені діло! Його нема, розумієш? Нема! Тобі ніхто не загрожує прямо! Хтось зробив за тебе твою роботу!

— Мою роботу?

— Ти ж збирався вбити Сомова? Хіба не ми з тобою все це обговорювали тут, у цій хаті? А може…, — Лариса враз понизила голос, говорила змовницьки. — Слухай, Вовче, це ж геніально! Як я раніше не додумалася…

— До чого?

— Спокійно, — сказала вона не так йому, як собі. — Я бігла сюди, бо почула — ти хворий. Ти хворий?

— Ні, — видушив із себе Ігор.

— Отже, відлежуєшся вдома. Пересидіти треба, розумію. Раніше я докладно розказала тобі історію прокляття тутешніх місць. Ігоре, надто швидко все відбулося, дуже скоро. Я ж знаю, дружина капітана НКВС… була… Тобто, жила з ним під одним дахом. Сомов теж цікавився цими нападами, загризеними людьми. Не так, звісно, як шпигунами, зрадниками та ворогами народу. Але ці випадки його не лишали байдужим. Тому я в курсі, скільки жертв лісового хижака було довкола. Та між випадками завжди тримався інтервал у часі, хай невеликий. Ігоре, я вчитель математики. Вмію складати два і два! Ти вирішив скористатися випадком.