Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 33

— Викладали?

— Не науку розкладання пасьянсу, — Поліна Стефанівна акуратно зібрала докупи колоду, поклала поруч, відсунула, знову взяла мундштук, затягнулася. — Про це якось іншим разом. До наших справ, — тон старої змінився. — Карта вам нині лягла не дуже.

— Тобто?

— Клопоти. Причому — не надто приємні. Несподіванки, котрі за інших обставин вас потішили б, але зараз напружать ще більше. Незатишна атмосфера вдома, загострення стосунків із чоловіком.

— Уже плакалася вам у жилетку, — Лариса сумно посміхнулася. — Знаєте ж, у мене й так із Сомовим не м'яко.

— Сьогодні валет ліг не так, як завжди.

— Це якось пов'язано…

— Мова лише про карти. Прямокутники цупкого паперу з картинками.

— Хочете сказати — з'явиться несподіваний валет? Може, навіть бубновий, мов у старих піснях, циганських?

— Моя справа попередити, Ларисо. Хоча… Ми з вами лише розважаємося, час убиваємо. Ваш і мій. Ви ж не думаєте, що все це, — долоня накрила колоду, — серйозніше за просту дамську розвагу?

Молода жінка знизала плечима.

— Якщо валет — усе, чим ви хотіли мене налякати… Тобто, не хотіли… Заплуталась.

— А не треба плутатись. У такий час живемо, коли клопітні зміни в житті, підказані звичайним картярським пасьянсом, можуть вибити з колії. Вважайте, ось наш із вами підсумок.

— Ви вовкулаку згадували…

— Ні, Ларисо, то ви його згадали всує.

— Гаразд, нехай я. Але ви розмову підтримали. Навіть натякнули на якусь страшну історію. Ледь не таємницю. Попередили, що чоловікові краще не знати… На нього теж карта лягла?

Поліна Стефанівна знову затягнулася. Цього разу не квапилася з відповіддю. Нарешті заговорила, дивлячись на гостю, і погляд бібліотекарки невловимо змінився. Лариса швидше відчула це, ніж помітила.

— Карти тут ні до чого. Взагалі, забудемо про карти, — рука легко змела колоду зі столу в кишеню, грубо нашиту збоку на рожеву плетену кофту. — Ви з вашою родиною живете в Сатанові недавно. Так само, як мій квартирант чи ось Нещерет Антон Савич, медикус наш. Тому не знаєте, про що дружно мовчать місцеві.

— Змова?

— Ні. Скажемо так, негласний договір. Розумієте, Ларисо, я вчена жінка, як ви вже встигли переконатися. Але в нас навіть серед простих людей не знайдеться настільки дрімучих, котрі б вірили чуткам або казкам про перевертня. Скоріше в Бога повірять. Багато віруючих, між іншим, але не про це мова.

— Досі не розумію, до чого ведете.

— Поясню, Ларисо. Все поясню. Річ ось у чім. Ще рік тому тут стояли німці. Нам усім здавалося — це назавжди, радянська влада ніколи не повернеться. Тоді ж у Сатанові почали раптом щезати люди. Грішили на фашистів. Лиш не могли зрозуміти, чому то дід старий кудись подінеться, то інвалід, то баба з онукою, вигнані голодом до лісу в грибну та ягідну пори. Ще можна пояснити зникнення молодих жінок. Хоч німці особливо й не крилися, коли котрусь хотіли. Більше вам скажу: в Кам'янці ще взимку працювали два борделі, солдатський та офіцерський. І не треба думати, що контингент комплектували силою, під страхом смерті. Навпаки, дівчата самі йшли. Аби не погнали до рейху на роботи чи через продуктовий пайок. Родини свої годували, я нікого не засуджую. Але, — нова затяжка, — зникали всі підряд. Не так, щоб дуже багато народу пропало з огляду на те, що на війні десь когось убивають щогодини. Та десь п'ятеро в різний час не повернулися додому. Їх знаходили, Ларисо.

— Знаходили?

— Так. Запитайте, де.

— Де?

— В лісі, Ларисо. Або на узліссі. Горло перегризене, тіло покусане. Всякий раз привозили в село на підводах поліцаї, дозволяли ховати. Стоять ті могили на місцевому цвинтарі рядком. Ось вам і вовк.

Лариса примружила очі, перетравлюючи почуте.

— Німці пояснювали якось?

— Ніхто нікому нічого не пояснював. Бо ніхто ні в кого ні про що не питав. Ніби так і треба. З минулої зими… Ні, з кінця осені, точніше — від середини листопада все раптом припинилося. Наче не було, мов снилося все це людям. І ось — знову. Кого винуватити? Німців? Їх уже нема.

Лариса потроху почала розуміти.

— Тобто… Чекайте, виходить, мій чоловік… Сомов… Квартирант ваш, міліціонер… Левченко… Де б не шукали, шукають не там? Це й раніше траплялося в Сатанові?

— Було. Пішло. Тепер знову.

— Чому ж усі мовчать? Нехай мого чоловіка тут не зовсім шанують, бояться. Але ж начальник міліції… Йому більше довіри. Чого ж мовчать люди?

— На те у кожного свої причини.

— Наприклад, у вас які, Поліно Стефанівно?

— Вся ця історія закрутилася раніше, за німців. Отже, має з нинішніми страхами одне коріння. Довше й міцніше, ніж можна припустити. Німецька влада взагалі на ті випадки не реагувала. Майже ніколи. Один раз, правда, вжили заходів.

— Заходів?

— Так точно, — тепер бібліотекарка зовсім не іронізувала. — Кілька людей, переважно жінки, немолоді, мого віку, пішли до повітового старости. Стали вимагати, аби той наказав поліції вживати заходів. Інших припущень, ніж справа зубів скаженого вовка, так само не було. Але староста, Тимофій Пилипець, справді викликав поліцаїв — аби всіх вигнати. Мовляв, ідіть геть, не морочте голову. Настрашені люди все одно не заспокоїлись, прикрутило їм. Страх перед лісом, котрий людей годував, та враз став небезпечним, придушив на короткий час звичну обережність. Вони написали скаргу бургомістру — на Пилипця. Попередня влада навчила писати анонімки. Ось ніхто й не підписався, просто доправили листа через поштаря в Кам'янець. Знаєте, чим усе скінчилося?

— Звісно, ні. Та думаю, нічим хорошим не обернулося.

— Вірно думаєте. Скарга дійшла за адресою. Бургомістр сумлінно передав її німецькому коменданту, без чийого рішення не мав права приймати своїх та вживати будь–яких заходів. А герр комендант підмахнув наказ: знайти скаржників та покарати з діючим законом.

— Закону?

— Законом, Ларисо. Він забороняв нам скаржитися на повітових старост. На місцеву поліцію ще можна. Окремих поліцаїв навіть показово карали — за мародерство, наприклад. Або за зґвалтування неповнолітньої. Часом знаходилася управа й на начальника поліційного куща. Проте староста, Ларисо, уже був недоторканий. Налякані жорстокими нападами хижака наші люди на короткий час втратили гальма. І поплатилися за це. Анонімних невдоволених виявили дуже легко. Забрали всіх, їх було п'ятеро. Четверо, повторюся, немолоді вже люди. П'ята — дівчина–школярка, чотирнадцять років, трохи крива на праву ногу. В поліції били, змусили писати листи, вирахували за почерками двох — кривеньку та її сусідку, тітку. Вони так конспірувалися, писали по черзі. Обох на шибеницю, Ларисо. При всіх, зігнали людей на майдан — глядачів. Інших скаржників поліцаї змушували стати катами. Одна жінка не захотіла. Пан німецький офіцер без вагань застрелив на місці. Тоді двоє інших, старий дід–пастух та вдова Терлецька, вибили колоди з–під приречених. Мені продовжувати?

Лариса немов гляділа на себе згори, дивуючись й обурюючись водночас власній здатності спокійно слухати страшну історію. Хіба зблідла, але загалом тримала себе в руках, кивнула.

— Хочете знати, чим усе скінчилося?

Знову кивок.

— Потім, коли страчені вже теліпалися в зашморгах, поліцаї там же, при людях, поклали пастуха й Терлецьку на лавки та видали обом шомполів. Староста бив жінку особисто. Тоді нам дозволили забрати побитих, попередивши — так буде з кожним, хто через різні дурниці почне скаржитися на представників влади. Їх вели попід руки. Старий пастух відлежався, помер не від шомполів — осколком зачепило, коли тут йшли бої та німці тікали. Вдова Терлецька повісилася на віжках у сараї. Кінець.

Акуратно вийнявши недопалок, Поліна Стефанівна заховала мундштук у ту ж кишеню, до карт. Потому сплела руки на грудях, запитала зовсім уже буденно:

— Треба ще пояснювати, Ларисочко, чому наші, місцеві, бояться того хижака, плещуть тихцем язиками про вовкулаку, але зовсім не дивуються? І тим більше — не носять скарги начальству, не розповідають про давнішні випадки? Один раз намагалися... Та й нема віри, що ця влада, котра повернулася, чимось краща в оцінці подібних подій, ніж та, яка вже покарала людей. Народ натерпівся від обох влад, Ларисо. Тож просто мовчки боїться, аби, вибачте за недоречну аналогію, не викликати зайвий раз вовка з лісу.