Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 27

— А якщо не застрелять?

— Додадуть за втечу. Це — мінімум десять років.

— Раптом не спіймають?

— А тобі б як хотілося?

Лариса закусила нижню губу. Зняла окуляри, легенько потерла пучками очі.

— Мені б хотілося, Вікторе, аби Ігор лишився живим. І його не знайшли. Щиро кажу. Думай про мене, що хочеш. Ламати собі голову, яка відповідь тобі сподобається, мені неохота.

— Ларо, мене цілком влаштовує ось така відповідь. Іншої я від тебе й не чекав. Скажи ти щось інакше, тоді я б напружився, бо не повірив би. Дякую за чесність. Ілюзій стосовно того, як ти ставишся до мене, я позбавився давно.

— Вони були, ілюзії?

— Були надії, Ларисо. Можливо, колись доведу, що я тобі не ворог.

— Ти мені не ворог. Я не спатиму з ворогом у одному ліжку.

— Але я й не друг, — жорстко відказав Сомов. — Раз уже зайшло про наше ліжко… Ти чудово розумієш, що я зараз маю на увазі, коли нагадую про твоє ставлення до мене. Добре, досить. Ти не кривила душею, можу за це знову подякувати. Тільки мені дозволь теж говорити чесно.

— Інших стосунків я не прийматиму. Тобі це відомо, Вікторе.

— Звісно, — Сомов відкрив коробку, взяв папіросу. — Тому сказав тобі про втечу Вовка. Не те, щоб це державна таємниця. Навпаки, він у розшуку. Чим більше свідомого народу в курсах, тим скоріше втікача злапають. — Пальці стиснули порожній кінець гільзи. — Мені повідомили про чепе, бо я все ж таки мав стосунок до його справи. — Губи стисли папіросу, в руках з'явилася сірникова пачка. — Хочу тебе попередити, Ларисо, аби в разі чого, до мене з твоєї сторони не виникало жодних непотрібних питань. — Чиркнув сірником, підніс вогник до папіроси, прикурив, подивився, як він догорає, загасив тліючий вогник біля самих країв пальців. — Не знаю, що за чорт смикнув твого колишнього рвонути з табору. Не уявляю, куди він може податися. Але якщо колись, раніше чи пізніше, Вовк намалюється тут, у цих краях… Або десь інде, куди мене переведуть по службі… Я вб'ю його, Ларисо. Не тому, що в дитинстві не мирилися. Чи через те, що був твоїм чоловіком. Він злочинець, і я його вб'ю.

Відповіді не почув.

Лариса й не шукала її. Всупереч почутому не знаходилося слів. Після такого краще на щось переключитися. І вона, вдягнувши окуляри, підвелася та пішла до плити.

Хай там як, а чоловік повернувся зі служби. Хоче вечеряти. У неї є свої думки — але й обов'язків господині ніхто не скасовував.

Сомов курив, вдоволено стежачи за дружиною. Тішився не сказаним. Душу гріло розуміння того, що Лариса не знає й напевне далі не знатиме іншого.

Наприклад, того, що він жваво цікавився обставинами втечі.

Й буквально видер у колеги із солікамського відділу НКВС важливу для себе інформацію.

Там, на місці, серед багатьох інших опитали такого собі Божича, начальника оперчастини табору. З його свідчень вдалося виявити дивний збіг, який міг як вказати на слід втікача, так і не мати жодного значення. З'ясувалося: табірний кум узяв Вовка в розробку, мав на цінного агента серйозні види. Тож з власної ініціативи довідався, де зараз знаходиться родина в'язня.

І Вовк разом із двома блатними пішов на втечу за кілька днів потому, як йому раптом повідомили: колишня дружина Лариса в шлюбі з ним, капітаном Сомовим.

Тоді тенькнуло. Віктор почав наводити довідки далі, й дуже скоро виявилося: зі злодіями у Вовка налагодилися стабільні контакти. Блатні чомусь довіряли йому. Через це Божич вирішив почати активну оперативну розробку, не шкодуючи часу й засобів, навіть підіграючи Ігореві. Один із утікачів, старий авторитетний злодій, чиєю довірою користувався Вовк, знайдений у тайзі мертвим. Хтось зарізав, та це не має значення. Сомову важливим видалося інше: готуючи втечу, такі люди, як цей загиблий авторитет, підходять до питання капітально.

Значить, Вовк міг стати його довіреною особою.

Не без підстав вважаючи себе досвідченим чекістом, Сомов провів паралель між Ігорем та міцними зв'язками старого злодія на свободі. Без них утікачеві не вдалося б зникнути так надовго. Звісно, Віктор припускав, що той міг просто не вийти з тайги. Але не заспокоював себе цією думкою. Зважав на пору року. Серпень для того, хто тайгує — не найтяжчий місяць.

Отже, Сомов усе ж таки схилявся до можливої появи Вовка недалеко від його колишньої родини.

Рано чи пізно.

Завтра, за тиждень чи за місяць.

Нікому цю версію не озвучивши, Віктор вирішив чекати на нього сам.

Якщо він помиляється — Вовка колись усе одно схоплять та покарають належним чином.

Якщо ж ні…

Добре жити й працювати в невеличкому селищі. Всі на виду. Особливо чужі, приблудні, відразу привертають увагу.

Таких за його наказом віднедавна бере на список начальник міліції Левченко. Навряд чи когось пропустить.

Початок нинішнього вересня ще не здощив.

Левченко чудово розумів, що за таких розкладів жодних слідів круг залишків муру не виявить. Але як тепер, так і раніше міліція взагалі не обстежувала територію там, де знаходили жертв вовка. Цілком логічно та обґрунтовано не вважаючи місце, де лежала роздерта людина, місцем скоєння злочину. Навіть у світлі останніх, дуже дивних подій, Андрій все ще погоджувався: напад хижака — не кримінальний злочин, швидше — трагічний, нещасний випадок. Припущення про існування вовкулаки далі вперто не вкладалося в голові. Великий звір: ось у що готовий повірити Левченко.

Проте загострена потреба провести огляд повторно, самому, поки доктор Нещерет вовтузиться зі своїми дослідами та аналізами, привела Левченка туди, де загинула Люба.

Було по обіді. Сонце поволі рухалося до заходу, та все ж світило яскраво. Андрій навмисне підгадав момент, аби кругом нікого не було, щоби його дії не привернули зайвої непотрібної уваги.

Пішов один.

Бо як поясниш комусь, крім Савича, чому вирішив пошукати саме людські сліди…

Отож.

Не гаючи дурно часу, Андрій зайшов у браму, під прикриття мурованого прямокутника. Даху не було, промені вже били не прямо в середину. Хоч залишки кам'яних стін давали тінь, світла все одно мусило вистачити. Знати б, що збираєшся розгледіти.

Ставши спиною до пройми, Левченко, плюнувши на устав, запхав руки в кишені галіфе. Примружився, намагаючись уявити, як усе могло статися. Пробував робити так і раніше. Але тут і тепер дії нагадували слідчий експеримент.

Хижак напевне забіг сюди. Чигав на жертву усередині. Люба нічого не підозрювала, проходила повз багато разів. До того ж її на той момент охопили інші почуття. Вони вели вчорашню партизанку вперед, притлумили відчуття небезпеки. Дівчина взагалі не уявляла, кого треба боятися після війни. Звісно, знала про напади вовка, як і всі в Сатанові. Тільки він у лісі шастає. Вона ж рухається сотні разів торованою стежкою.

Андрій крутнувся на п'ятах, розвернувся лицем до виходу.

Ось Люба проходить мимо. Напали стрімко, дівчина не встигла злякатися. Напевне, почала з жахом розуміти, що ж відбувається, коли хижак затягнув її сюди.

Стоп!

Тягнув.

Яким би не був великим вовк, чотириногим завіграшки збити людину з ніг одним стрибком. Та не завжди легко відтягти здобич у безпечне місце. При цьому дівчина могла хоча б раз крикнути, просто від несподіванки.

Хтозна, може Люба й кричала.

Та Андрій знову відмотав подумки назад. Дещо прикинув і категорично визнав: у той час він ішов цим самим шляхом. Коли на дівчину напали та стали вбивати, між ним та пагорбом, на якому височів старий мур, була десь сотня метрів. З такої відстані розпачливий дзвінкий жіночий крик до нього долетів би.

А він нічого не чув. Зовсім нічого.

Висновок не змусив на себе чекати.

Левченко вперто не збирався дозволити собі визнавати потойбічне втручання у все, що відбулося. Та ситуація виглядала красномовною.

Той, хто підстеріг Любу й наскочив на неї, не дав їй крикнути. Затулив рота, інакше ніяк. Горло порвав пізніше. Проте скажений звір, роззявивши пащу, не здатен вчепитися в горлянку жертві. Тим більше — двоногій. До того ж — у темряві ночі.