Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 23

— Без документів?

— Як є. Але така тварина в огні не згорить, у воді не потоне, без мила в жопу пролізе. Мусорам не здаси, западло. Десь загубився. Шукатимуть, може, знайдуть. Тоді вже телитися не стануть, вирок готовий.

Ігор із дитинства та юності знав, як живе та за якими законами дає собі раду вулична босота й дрібний кримінал. Та лиш зараз повною мірою усвідомив масштаб охоплення величезної країни злочинною імперією. Держава в державі, висновок однозначний. Причому ця держава, хай таке прикро визнавати, працювала в рази ефективніше, ніж влада, яка нібито мала з кримінальниками боротися. Натомість усі сили колосального апарату, спрямовані не на фронт, кидалися на вичищення антирадянських елементів.

Можливо, вони шкідливіші, заспокоював себе Ігор. Особливо — під час війни. Але крамольні висновки й тут напрошувалися. Литовський учитель Арвід, висланий за те, що не прийняв нову владу — невже він такий самий злочинець, як Голуб? Або — редактор районної газети звідкілясь із неосяжної глибинки, з яким Ігор познайомився в таборі. Того посадили ще до війни. Провина — в тому, що рамочка довкола портрета товариша Сталіна на передовиці виявилася занадто темною. Тож нагадувала траурну, а це — диверсія. Чому ж його недогляд — тяжкий злочин, а сам редактор вважався не безпечнішим за самого Балабана…

Так чи інакше, словам Ігоря повірили. Після чого волю покійного Балабана виконали, перетворивши Вовка на Волкова. Тепер він став крадієм, котрий відбув належний термін, має довідку про звільнення та направляється за місцем постійного проживання, в Московську область. Правда, глибоко в кишені зберігався інший документ, який робив із Ігоря Волкова червоноармійця, комісованого після госпіталю.

Довідка про звільнення дозволяла дістатися з Солікамська до Пермі без перешкод та зайвих підозр: комісованих довкола вистачало. Далі ж злочинна біографія вже була непотрібною. У Московській області списаний з армії боєць — досить звичне явище. Ну а там, куди Ігореві треба далі, на українській території, з такими документами взагалі не виникне проблем. Ніхто не звертатиме увагу на людину, яка повертається з госпіталю Бог знає, куди, бо під час війни втратила всю родину…

Якщо, звісно, Ігор Волков сам її до себе не приверне.

Їхав на перекладних, намагаючись не мозолити нікому очі та по можливості розчинятися в сірій масі таких же подорожніх. На щастя, багато люду поверталося з евакуації. Народ був при всій своїй однорідності доволі строкатим. Затесатися й загубитися серед нього виявилося на надто складно. Оминути Москву не вийшло, й опинившись там, Ігор відчув усю повноту небезпеки. Радянська столиця жила в посиленому режимі, нарватися на будь–яку перевірку й згоріти на рівному місці можна запросто. Ледь переживши ті кілька годин, Волков правдами й неправдами, віддавши майже всі грошові залишки, запхався в найближчий вагон поїзда, що вирушав у київському напрямку. Вже ступивши, нарешті, на перон рідного міста, раптом зрозумів: із часу втечі спливло трохи менше місяця. А здавалося, одісея затягнулася на цілий рік.

Тут із залізничним сполученням складалося інакше. Колії відновлювали швидко, а ешелони гуркотіли на Захід, до лінії фронту, яка ще пролягала по українській території. Через те звичайні пасажири могли дістатися в той бік хіба що на перекладних. Але Ігор тепер став ще обережнішим: голосувати на розбитих трасах вважав більш небезпечним за залізничний шлях. Проте доля вкотре посміхнулася: йому вдалося напроситися в товарний вагон, доїхати до Проскурова, а звідти уже рукою подати.

У сам Сатанів потрапив на початку вересня. Відразу пішов на біржу праці, показав документи. Сумніву вони не викликали. Нікого не цікавило також, як і чому комісований гвардії єфрейтор Волков опинився саме тут. На правах фронтовика дістав місце сторожа в недавно відбудованому Будинку культури — дідок, який числився там зараз, часто скаржився на здоров'я.

Йому належала й робітнича картка. Правда, довелося домовлятися неофіційно. Єфрейтору Волкову, як звільненому з війська через поранення та контузію, закон ще давав додатковий пайок. Але в селищній раді чиновник натякнув, причинивши щільніше двері — от аби товариш Волков поставився з розумінням до того, що цих благ саме тепер не отримає, питань до нього не буде ніколи й ні в кого. Гаразд, вирішив тоді Ігор, усім треба жити. Так і сказав уголос. Після чого гладун із більмом на оці — той самий селищний службовець — довго, навіть запопадливо трусив йому руку, зазирав у вічі, прозоро обіцяв завжди допомагати в разі чого.

А коли знайшовся дах над головою, Волков зробив для себе остаточний та незворотний висновок: Бог — він усе ж таки є. Що б не казали комуністи. Просто, мабуть, у кожного своє уявлення про Всевишнього. А той, як сила вища, боронить всякого, хто раптом перестає в ньому сумніватися.

На квартиру його взяла стара міцна баба Надя, чия хата стояла на околиці Сатанова. Ліс починався відразу за її городом. Варто лиш перейти невеличку, метрів зі сто, відкриту, де–не–де вкриту кущами поляну. Цим житлом закінчувалася вулиця.

Від решти забудов хату баби Наді відділяли дві, дощенту спалені німцями. За кілька тижнів перед відступом есесівці накрили там партизанську розвідку, оточили, зайняли вогнеметом. На лихо здійнявся сильний, зовсім не березневий вітер. Полум'я перекинулося на сусідню хату. Перелякані люди вижили дивом — встигли заховатися в льох, потім уночі обережно вибралися з–під згарища, втекли до лісу. Хата баби Наді вціліла, і з того часу опинилася ніби штучно відрізаною від інших сусідів.

Коли Ігор побачив її, прийшло в голову — вона відірвана від світу.

Його це влаштовувало.

Не встиг освоїтися в маленькій кімнатці на вузькому лежакові — приїхав із Кам'янця прибитий дорожнім порохом ЗІС. З нього вийшов діловий, круглолиций та абсолютно лисий підполковник інженерних військ, разом із ним — стурбована, заклопотана й помітно втомлена жіночка не першої молодості, дуже схожа на хазяйку Волкова: така сама негарна, грубувата, лиш зморщок менше. Поки водій, вусатий мовчазний сержант, приніс відро води й мив припорошене авто, гості взяли бабу Надю штурмом.

Із короткої та нахрапистої розмови Ігор зрозумів: некрасива молодиця — єдина бабина донька, підполковник — її чоловік, у них недавно народилася дитина, а інженер постійно в роз'їздах, бо в тилу є чим займатися. Живуть вони в Кам'янці–Подільському. Квартира казенна, пайок посилений, няньку тримати не хочуть. А допомога там, де є немовля, вкрай потрібна. Тож бабу Надю вирішено забрати з собою на невизначений час. Та побурчала, але затримувало тільки небажання кинути хату без нагляду. Побачивши квартиранта й дізнавшись, що він — комісований єфрейтор, підполковник у наказовому порядку звелів Ігореві лишатися тут, ніби на бойовому посту, й блюсти порядок до повернення хазяйки. Сама ж баба Надя натякнула — картоплю ще не викопали, і старший офіцер швидко вирішив питання. Скільки там того городцю! Сержант на пару з жильцем озброїлися лопатами, за кілька годин впоралися, картоплю завантажили в багажник, чесно лишивши Ігореві мішок. Тим часом підполковник зібрав тещу. Так уже під кінець дня Волков несподівано для себе — й не знаючи, як радіти з такого чудесного збігу обставин, зостався сам у хаті, котра стояла на віддаленні.

Чого ще треба людині, котра не хоче привертати до себе зайву увагу!

Але потім, коли все так вдало склалося, Ігор відчув усередині порожнечу та невпевненість. Бо, заховавшись від ворожого світу, не уявляв, що і як робити далі.

Він вирвався з табору. Вижив. Має нові документи, починає нове життя.

Лиш новою людиною не став.

І Лариса тут, поруч. Волков ризикнув заради можливості вирвати дружину та сина з чіпких лап Сомова. Й намірів своїх Ігор зрікатися не збирався. Тепер треба зрозуміти, як це втілити. Адже для цього доведеться розкривати себе. Тим самим ставити хрест на нинішній, дбайливо збудованій легенді.

Він не уявляв, яке майбутнє чекатиме Ларису з ним отаким. Не придумав, як звести рахунки з її дійсним чоловіком, офіцером НКВС. Хоч вірив їй, але все одно мусив розібратися — раптом жінка сама, з доброї волі, вирішила бути з іншим.