Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 10

Розмова з Балабаном виявилася на диво короткою. Звелася в основному до монологу битого злодія, Ігореві ж доводилося лише слухати. Що ще робити в цій ситуації, крім мовчки кивати й з усім погоджуватись, поки не придумав. Зате чітко усвідомив: місцеві злодії вирішили висловити йому повагу. Насамперед Спершу Балабан запропонував чифірю — густу, виварену в бляшаному кухлі концентровану чайну заварку, почав без зайвих церемоній:

— Чекали, коли вийдеш. Нам не по поняттях з тими, хто за політичною статтею. Але ж вороги народу — вони слабкі, доходяги. Сидять собі, наче миші, про Карла Маркса перетирають. Ти молоток, справжній бродяга. Гарно вертухая мусорського отоварив. За це тобі від людей велика уважуха. Сиди спокійно, ніхто тебе тут не зачепить. У разі, як хату[5] поміняєш, — маляви перед тобою підуть. Той, хто мусорам ворог, нашому брату перший кореш.

— Нікому я не ворог, — мовив Ігор, відразу додав: — І не друг. В смислі… Сам по собі.

— Тобі люди руку подають, — тон Балабана зовсім не змінився.

— Дякую за довіру. Тільки… як би це пояснити… Офіцер я. Воював. Те, що сюди впав, — зла воля одного типа. У нього зі мною давні рахунки. Рано чи пізно все з'ясується, помилку виправлять, мене випустять…

— Ша, — зупинив жестом Балабан. — Офіцером хочеш бути — будеш. А про помилки й справедливість, так це тобі справді до політичних. Можете про це базланити, скільки завгодно. Їм нічого іншого робити не лишається, крім світової, мать її так, революції. Навряд чи вони тебе до себе приймуть.

— Мені й не треба, — зараз Ігор говорив абсолютно чесно. — Я не проти радянської влади. Так вийшло. Збіг обставин, розумієте. Не цікаво з політичними, трошки послухав їх на пересилках. Деякі речі по ділу говорять. Але в цілому не згоден.

— Ніхто й не просить тебе з ними погоджуватись чи не погоджуватись, — терпляче пояснив Балабан. Просто знай: таких, як ти, Офіцер, у нас поважають. Завжди можеш приходити. Не чифіриш — так посидиш. Про війну нам розкажеш. Може, бачив там суку одну.

— Війна не казка, аби розказувати, — парирував Вовк, до якого вже дійшло, що Офіцер — тепер його кликуха, подобається це йому чи ні. — І що за сука, не розумію.

Кривив душею. Бо насправді вже знав, кого називають суками: злодіїв–законників, котрі почали служити органам державної влади, насамперед — міліції та НКВС. Це означало зсучитися, адже закони кримінального світу забороняли тим, хто їх дотримується, багато чого. Мати офіційну родину, наприклад. Або працювати в якій–небудь конторі. І, звичайно, служити в армії, навіть коли йде війна. Порушники оголошувалися поза законом, на них відкривалося полювання, єдине покарання — смерть.

— Жора Теплий.

— Поняття не маю. Вперше чую.

— Та ясно. Теплов він у миру. Георгій Аркадійович. Ведмежатник, сейфи для нього — насіннячко. Цінували бродягу люди, мав авторитет. Я сам, грішний, за Теплого підписувався багато разів. За те мусив потім вибачатися, окремий вузлик собі зав'язав, — Балабан трохи ковтнув з кухля, скривився, гукнув: — Голубе!

Відхиливши ковдру, ковзнув знайомий Ігореві кримінальник зі щурячим писком. Знову чомусь вишкірився, відкривши щербину. Нічого не питаючи, підхопив кухоль, так само мовчки зник. Підігрівати, дійшло до Вовка, денце його кухля теж устигло вихолонути.

— Отак, — вів далі Балабан. — Тією весною, минулою, приперлися сюди архаровці в погонах. Пошикували каторжан на плацу, кажуть: треба, браття, послужити Батьківщині. Є шанс змити провину кров'ю. Добровольці — два кроки вперед.

— Штрафників вербували, — зрозумів Ігор. — Їх завжди перед атакою кидають, на німців. Зброю не завжди дають. Вони біжать, гу–га кричать…

— Що кричать?

— Замість «ура». Хто придумав — хрін його… Але по тому гу–га, ходять чутки, фріци вже смертників пізнають. Їм же відступати заборонено, тільки вперед. Або куля в груди, або — в спину. У них кулемети за спинами, з наших окопів.

— Падли, — схоже, Балабана це не здивувало. — Тільки не жаль. Не людей вони стріляють. Ті, хто виходять, мусять розуміти, на що підписуються. А Теплий, скажу я тобі, знав навіть більше, ніж треба.

— Ви про що?

— Вийшов зі строю, як положено. Потім, кажуть, до фронту не доїхав. Підірвав, ноги зробив. Цинкують, повоювати навіть трохи встиг. Герой, мать його… Нема різниці, — старий злодій відмахнувся, немов проганяючи свої ж слова. — Все одно форму мусорську вдягнув.

— Солдатську.

— Перевдягатися можна, для маскування, — тепер Балабан говорив із повчальною ноткою. — То по роботі, для справи треба. Тут, Офіцере, розкладка інша. Дійшло до мене таке: з ним іще один чоловік тікав, Костя Капітан. Разом тут, на Вільві, чалилися. Так собі микичу, змовилися вони вдвох піти від самого початку. Ну, втерлися в довіру, понюхали пороху. Під кулі, як розумію, не лізли. Підкроїли час, напали на солдатів. Когось убили, прорвалися в глибокий тил. Чоловік той Теплого й вивів, бо знав місцевість. З–під Курська він, Костик–то. Я його в різних серйозних справах бачив. Не останній фраєр, дядя діловий. А далі доходить сюди сумна звістка: труп Капітана відшукався в Курську. Червоні звідти вже тоді німців вибили…

— У сорок третьому, влітку, там гаряче було, — погодився Вовк. — Якщо хотіли ці ваші Теплий із Капітаном загубитися, правильне місце вибрали.

— Є така думка, — згодився Балабан. — Малява чому прийшла за Костю? Знали, що заліг на кичмані. Знаходять тіло біля місця, де колись барижила його маруха. Німців вона якось пережила. Коли їх витиснули, все вирішила закрутити заново. Наш брат, чесний фраєр, нікуди не подівся. А жити ж якось треба дівці. Костя Капітан з нею мав справи до війни. Намалювався ніби між іншим, здрастє вам… А потім за десять метрів від халупи старому дружкові заточку загнали просто в серце. Щоб, значить, подумали на давнішнє кодло, ніде не шукали. Але Жора Теплий заколов, не інакше.

— А я чув… Ну, не можна злодіям убивати. Тим більше, він грабіжник, я так розумію.

— Все ти вірно чув. Тільки випадок із Теплим особливий. Є на ньому пара жмурів, ще до війни. Менти про те не знають. Ясно, ніхто з наших його лягавим не вломив. Але Жора — мутний, ох мутний… У тебе яке звання було?

— Старший лейтенант.

— До війни ким був?

— Як… Учився. Закінчити не встиг, мене з останнього року призвали. Воювати пішов рядовим. Потім, улітку сорок другого, послали на підвищені офіцерські курси, — й для чогось додав: — Сапер.

— Бач, навчили стріляти. І людей ти вбивав, Офіцере. На мінах їх підривав. Тільки ша про ворогів. Люди — вони всі живі, кожне за життя хапається. Німець на війну помирати пішов? Хріна з два! Сидить собі та й міркує: кулі не для нього, з ним такого не трапиться, не зачепить його. Ти теж так думаєш, правда? Не бреши. Краще промовчи, ага?

Вовк мовчки кивнув.

— Отак, — задоволено гмикнув Балабан. — З Теплим те саме. Він утік не на війну. Воювати йому не в жилу. Але на волі довго не побігає.

— Чому?

— Бо про те, що це він Капітана підрізав, люди швидко дізналися. Одне діло — з окопів утекти, цього навіть наш закон вимагає. І зовсім інше — свого брата–блатного вбити. Значить, тепер Жора і для «червоних» поза законом, і для «чорних». Для нас, значить, для братви. Тут же заслали маляви — шукати його, паскудника, треба. Мене люди слухають, дещо вже зробили. Не швидко. Часи зараз сам знаєш, які, Офіцере. Але знайшли, є й у цьому всьому лайні приємні новини.

— Де? — вирвалося в Ігоря.

— Тобі яка печаль?

— І правда.

Виринув Голуб, повернув кухоль. Торкнувшись денця, Балабан тихенько скрикнув, трошки попікшись, але не розізлився — навпаки, сьорбнув із задоволенням, зобразивши на лиці вираз вищого блаженства.

— Щось я забалакався з тобою. Ну нічого, більше про наші справи знатимеш. Про Жору так, до слова. Сидить він у мене отут, — сухим, зігнутим у гачок пальцем старий злодій легенько постукав себе по лобі. — Вважай, познайомилися. Компанію собі сам вибирай. До себе не кличемо, закон не дозволяє. Але в разі чого тримайся нас, Офіцере. А від політичних — подалі.