Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 59

Підвисоцький, здавалося, зараз слухав Полтаву краєм вуха, вже явно почав комбінувати в голові щось своє. Проте остання фраза змусила його стрепенутися.

— Що? Чому — не повертатися? Ви що маєте на увазі, Волоху?

— Я назву адресу, де переховується група. Ви сьогодні ж візьмете всіх. Не буде більше бомб, не буде вибухів. Ексів, по­грабувань теж стане менше. Люди не постраждають, Охоронне відділення врятує від вірної смерті кілька сотень жителів Києва. Уявляєте, як це розпишуть газети? Не здивуюсь, якщо вам дадуть орден, Сергію Івановичу. Власне, для цього ж ви посилали мене туди, до терористів, хіба ні?

З відповіддю Підвисоцький не квапився.

Відчуття небезпеки прокинулося всередині Полтави швидко, відразу — ось перший наслідок щоденного перебування пліч-о-пліч із вбивцями й терористами. Та зараз незрозумілу поки що, але якусь дуже реальну небезпеку почав раптом ви­промінювати сам ротмістр. Ніби відповідаючи на запитання, обережно поставлені Полтавою самому собі, жандарм стрімко підвівся зі стільця, проміряв кроками кімнату раз, потім — другий, нарешті зупинився напроти Андрія.

— Це дуже добре, Волоху, що ви наполягли на своєму. А я вас послухав — ще краще.

— Ви про що?

— Мудре рішення — доповісти лише мені, сам на сам. Недооцінив я вас, Митрофан Ілліч навіть не намагався, як бачу. Ви ж навіть самі не знаєте, що зробили сьогодні.

— Здогадуюсь. Але…

— Не треба нічого. Тут вам лишатися теж не варто. Повертайтеся назад, до групи Штерна. Гранична обережність відтепер. Навіть не питаю, де вони зараз.

— Чому?

— Не хочу спокус для себе. Завжди ж є спокуса взяти таку небезпечну бойову організацію, для кар’єри ж нічого краще й бути не може. Тільки не зараз, не тепер. І не дай Боже хтось із дуроломів Чернова дізнається! Працювати ж не завжди вміють, викажуть себе, сполохають мені здобич, гру поламають.

— Гру? Ви про що, ніяк не розберу.

— Та вам, Волоху, воно навряд чи треба розбиратися. Хоча… як подивитись. Ви ж мені цей подарунок принесли. Ви мій зв’язок із групою Штерна, причому — єдиний і тепер дуже важливий. Адже маєте нове завдання, Волоху.

— Завдання? Ви не будете заарештовувати їх усіх уже сьогодні?

Підвисоцький знову пройшовся кімнатою. Ним оволодів азарт, дивний, поки не зовсім зрозумілий Полтаві. Натомість хлопцю стала абсолютно ясною балакучість ротмістра. Напевне осяяла якась ідея, геніальна й проста водночас, і Підвисоцькому неодмінно треба нею з кимось поділитися. Проговорити її вголос. Бажано — для слухача, ідеальний випадок: вдячний слухач, котрий киватиме й не стане заперечувати й сумніватися.

— Ні, — відповів просто. — Інакше вони не втілять свій руйнівний план у життя. Бо ви праві, Волоху. Навряд чи комусь, крім такого, як наш із вами Лазар Аронович Штурман, партійне прізвисько Штерн, найближчим часом стукне в довбешку така геніальна ідея.

— Геніальна?

— Геніальна, Волоху. Ви, знову ж таки, зараз точно підмітили. Ненавидіти за подібні речі стануть не владу, не режим, не київського генерал-губернатора. Не царя, не прем’єр-міністра Столипіна Петра Аркадійовича. Зненавидять Штерна та йому подібних. Революцію, більшовиків, есерів, бунтівників — усіх, на кого можна й треба перекладати відповідальність за винесені в повітря Звіринецькі склади. Що ви з вашими так званими «коліївцями» заклали у фундамент протесту?

Полтава мовчав, досі будучи не в змозі повірити у слова жандармського ротмістра. Та, схоже, відповіді той і не чекав, говорив далі:

— Що в основі вашого протесту? Незгода з політикою пана Столипіна, її ще прийнято називати реакційною? Гаразд, нехай так. Та в кого повернеться язик звинувачувати владу в ще сильнішому затягуванні гайок, якщо все це буде виправдано боротьбою з терором і терористами? Ви не знайдете такого переконаного очкастого ліберала, не зустрінете вошивого демократишку, котрий виправдав би акцію Штерна та людські жертви! Господи, Боже ти мій! Вибух на Звіринці остаточно розв’яже владі руки! Покажіть мені того представника вищої влади, котрий від такого відмовиться?

Полтава вже зовсім перестав щось розуміти. Знову занили вражені ясна, хлопець машинально торкнувся болючого місця язиком, нарешті вичавив із себе:

— Ви хочете… Ви маєте намір допустити…

— Цей намір виник зараз, ось щойно я вас вислухав. Між іншим, дуже добре, що подібне не обговорюється в присутності нашого шанованого Митрофана Ілліча. Його переконати в необхідності мовчати мені було б важкувато. Ви, Волоху, мовчати будете. Поки що я не вирішив, кого ще посвячу в ці плани — дати Штерну широке поле діяльності, аби потім, після страшного Різдва, з чистою совістю, хай з досить відносно чистими руками скрутити губернію в баранячий ріг. Та хіба лише губернію? Беріть вище, Волоху, мисліть масштабніше. Країну, цілу країну можна буде, не озираючись уже ні на що, тримати в лещатах під виглядом боротьби з терористами. І слова «реакція» та «реакційний» далі набуватимуть лише позитивного, життєствердного смислу!

— Загинуть люди…

— Є такий момент. Та вони можуть загинути не тут, так в іншому місці. Хіба мало їх, рабів Божих, падає мало не щодня від куль та бомб товаришів соціалістів-революціонерів? Вони думають, що здатні накрити своєю хвилею терору нас. А ми накриємо їх. Пожежу в лісі, Волоху, знаєте, як гасять? Підпалюють із протилежного боку. Вогонь іде назустріч полум’ю. Пожежа поглинає пожежу. І гасне, тихне. Попіл — це добрива. На згарищі виростає новий ліс. Нове життя.

Не вистачає йому глядачів та оплесків, подумав Полтава. Та вкотре здивувався самому собі: цілком і повністю повірив у спроможність Підвисоцького допустити цей страшний вибух.

— Мовчите? Правильно робите. Будете мовчати, Волоху. Вибачте, нагадаю вам: сестра, Оксана Микитівна…

Повісилася на ґратах, щеня! Вдавилася, згрішила через тебе.

— Що… що Оксана?

— Поки вона вам кланяється. Поки сидить в одиночній камері, поки з нею добре поводяться, пристойно годують… Вона там, фактично, наче в лікарні. На казенних харчах. Від вашого мовчання про нашу з вами маленьку таємницю залежить, ви ж розумієте, насамперед її доля. Ну, і ще одне, — видно, ротмістру конче по­трібен був епілог. — Навряд чи ви, Андрію Микитовичу, просто так, через незгоду зі мною та бажання якось насолити, спробуєте самі здати Штерна поліції. Чи ще щось із ним зробити, скажемо так, не заплановане. Не у ваших інтересах, Волоху. Мені треба вам щось іще повторити? Може, краще розжувати почуте?

— Все ясно.

— Ну й прекрасно! Бачте, навіть у риму вийшло. Римувати не пробували, Волоху? У вас би вийшло, по очах бачу.

Полтава знову промовчав.

— Отже, поки все. Зараз ви підете назад, я вас випущу. Поки побудьте тут пару хвилин, терміново мушу зателефонувати.

Швидко зайшовши в сусідню кімнату, він, як перед тим Чернов, щільно причинив за собою двері.

Оксана.

Від вашого мовчання залежить насамперед її доля.

Револьвер.

Він перемістився з комода в кишеню пальта, коли керівник філерів пішов відчиняти ротмістру. Чернов був надто роздратований та надто несерйозно сприймав саме цього агента, аби постійно думати про вилучену в того зброю, яку, тим більше, все одно потім доведеться повертати.

Коли вони лишилися удвох, черв’як сумніву все ж таки гриз Полтаву. Якась частина, котру вже підточили, так і прагнула застрелити Підвисоцького на місці. Особливо гострим бажання стало після отриманого «поклону» від сестри. Полтава дуже, більш за все на світі хотів би зараз вірити ротмістру. Але розумів: див не буває, Оксана вже не живе. Закопана, як Перець Сичевський, революціонер і коханець Фаїни, десь у невідомій загальній могилі серед інших мертвих арештантів на тюремному цвинтарі.

Оксана.

Інша половина опиралася. Бо попри те, що Оксани більше нема й руки в Полтави фактично розв’язані, Штерна знешкодити міг і мусив усе одно тільки ротмістр Підвисоцький. Це був би його успіх, а про свою подальшу долю Андрій Волох якось би пізніше подбав. Агент, що добре себе зарекомендував, попередив руйнівний теракт, до нього напевне повинні ставитися далі інакше. Раптом справді вдасться й далі віддавати в руки правосуддя таких, як Штерн та компанія.