Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 52

Окремо принесли білизну, через що Полтава несподівано зашарівся. Щоки запашіли, очі мимоволі забігали урізнобіч, аби лише не дивитися на пакунок із чистими кальсонами та нижньою сорочкою. Зрештою, швидко схопивши це, він із виглядом гімназиста, котрий роздобув непристойні листівки, заховав пакунок під ковдру. Якщо на його дивну поведінку хтось і звернув увагу, то виду не подали.

Штани виявилися заширокими в поясі, холоші теж були задовгими. Одначе Фаїна, роздобувши десь голку з ниткою й довершуючи образ турботливої матусі, до глупої ночі сиділа біля лампи, підшиваючи та вшиваючи. Коли на ранок Полтава вдягнувся в обновки й глянув на себе у дзеркало, несподівано лишився задоволений побаченим. Бо з люстра на нього дивився молодий чоловік, якого Андрій раніше ніколи не бачив: зовсім не схожий на вчорашнього студента, старший за свої роки, навіть погляд став інакшим.

До того ж у тюрмі Полтава не голився. Власне, бритвою хлопець і до в’язниці користувався вряди-годи, на щоках та підборідді росло негусто. І все ж таки час від часу підбривав юнацький пушок. Тепер же лице, якого практично місяць не торкалося лезо бритви, вкрилося вже не кумедним пухом — досить навіть жорсткою на дотик борідкою. Комусь вона, може, й могла нагадати цапину. Проте зовнішність вона поміняла ґрунтовно.

Фаїна ж для прогулянки вибрала зі свого невеличкого гардероба щось не зовсім відповідне до наряду свого супутника та кавалера. З дому вона вийшла не простою міщанкою, але дамою з певними претензіями, котра має нехай дещо вульгарний, проте — свій власний смак. Почепивши на руку чорний ридикюль, Фаїна довершила образ, стала перед дзеркалом поруч із Полтавою, навіть грайливо — чого Андрій раніше не помічав за нею — підморгнула відображенню.

Так, спершу — просто без поспіху крокуючи поряд, потім з Фаниної ініціативи — під руку, вони піднялися з Безаківської на Бібіковський бульвар, звідти пройшли на Фундуклеївську і далі прогулянковим кроком рушили в бік Подолу. Чому саме туди, Полтава не мав жодного поняття. Зрештою, вирішив він, це ж просто прогулянка. Вигул, за влучним виразом Штерна.

Із револьвером у кишені пальта — без зброї виходити Штерн заборонив.

По дорозі говорили мало. Андрій у глибині душі розумів: він поводиться неправильно. Навпаки, мусить зараз виявляти максимум ініціативи, аби довідатися про найближчі плани бойовиків. Саме для цього Підвисоцький випустив його з тюрми та залишив у живих. Він не боявся виказати себе через надмірну цікавість. Навпаки, подібна поведінка цілком природна для людини, котра раптом опинилася у новому для себе середовищі. Інша річ — йому справді не було про що особливо говорити з Фаїною. Підтримувати розмову штучно Андрій ще не навчився, спільних же інтересів не відчував.

Більше того — чим далі вони йшли, тим менше йому хотілося, аби терористка тримала його під руку, наче справжнього кавалера. Вдіяти із собою нічого не міг, відсторонився від неї інтуїтивно, тут же зрозумів: десь зробив помилку, та ви­правляти було пізно.

На його щастя, Фаїна потрактувала це по-своєму…

— По-моєму, ти жінок боїшся, — сказала вона за деякий час. — Не мене, всіх жінок.

— Чому це? — наїжачився Полтава.

Та вже не зупинявся, тільки ступати почав ширше. Фаїні мимоволі довелося теж пришвидшитися, що насправді пере­йшло в ходу підтюпцем. Проте вона не бажала відпускати його руку, навпаки — навіть з таким темпом ходи намагалася торкнутися його боком чи стегном, явно та навмисне провокуючи. Не зважати на подібну, можна сказати навіть — надто інтимну, близькість до себе дорослої пані Полтава не міг, знову відчувши брак слів для захисту й аргументів на свою користь.

— Тому, — гнула своє Фаїна. — Я ж бачу: під руку з дамою ніколи ось так не гуляв. Можу битися об заклад, ти навіть не цілувався.

— Програєш, — буркнув абсолютно не готовий до подібних поворотів Андрій.

— Ну, хіба через хусточку, — погодилася Фаїна. — Міг би, до речі, не так летіти. У нас прогулянка.

— Не твоє діло, — огризнувся він, та все ж таки ходу стишив.

Не тому, що вирішив послухатись супутниці. Просто так іти справді було не дуже зручно. Фаїна ж напевне вирішила не давати йому спокою, вела далі:

— Так цілувався чи не цілувався?

— Тобі яке діло? Це зараз так важливо?

— Багато чого пояснить.

— Мені нічого пояснювати не треба, — відрізав Полтава. — Узагалі, розмова нетактовна.

— Ти диви, хто в нас тут такий тактовний! Утікач із тюрми, терорист і вбивця, державний злочинець, ой-вей, які ми порядні та чисті люди!

— Не кричи. Сама ж казала… Увагу привертаємо, люди кругом, не забувай.

— На нас не дивляться, — тепер у голосі Фаїни чулася неприхована іронія. — Слухай, ти точно теля Боже, Полтаво. І як тебе взагалі в усі ці ігрища занесло! Це ж не твоє, правда, не твоє, хлопче…

— Багато ти розумієш!

— Не так, щоб дуже, правда. Але дещо все ж таки знаю та бачу. У тебе ж не було жінки, зовсім. Це ж правда?

Щоки Полтави пашіли, і хлопцеві здавалося: їхній багрянець бачить увесь Поділ.

— Я ж не питаю тебе про… — слова на мить застрягли в горлі, — про… те саме.

— Запитай, чого ж! — легко відповіла Фаїна. — У мене був мужчина. Ми жили з ним, як чоловік і жінка. Це не заважало нам бути ще й товаришами по боротьбі й по партії. Між іншим, коли ми познайомилися, я вже поділяла всі погляди соціалістів. Тільки не була ще в партії. Перець дав мені рекомендацію.

— Перець? — тепер іронічну ноту вже дав Полтава.

— Уяви собі! — Фаїна ледь помітно піднесла голос, тон при цьому теж змінився — так, що посмішка, хоч і доволі натягнута, сповзла з Андрієвого лиця. — Перець, таке єврейське ім’я. Воно означає «Той, хто проривається», і мій чоловік, мій мужчина, цілком його виправдовував. Справді проривався вперед і вгору. Завжди хотів вирватися. Був чудовим оратором, по­лум’ям так і обдавало, коли виступав.

— Просто змій, вогнем дихає…

— Мовчав би краще!

— Я мовчав! Розмову про те, хто там у кого був, завів не я…

— І закінчувати її теж не тобі! — Зараз Фаїна вже не надто стримувала грубість. — Він, бувало, просив називати себе Петром. Петро Сичевський, звучить. Його багато хто знав, поважав, на його думку зважали. Та для мене він усе одно лишався Перецем, тим, хто прорвався вперед і вгору. І я його любила!

— Що з ним тепер?

— Загинув у тюрмі. Повісили весною, в тюремному дворі, за вироком військового суду. Тебе там теж збиралися стратити, між іншим…

— Дякую за нагадування. Головне — вчасно й доречно.

— Я закликала готувати їм утечу.

Зараз Фаїна його вже не слухала, говорила неголосно, рівно, дивлячись просто перед собою. Вони навіть крокували ще повільніше, збоку глянути — ну точно, парочка гуляє.

— Штерн не погодився?

— До чого тут Штерн? Він на той час не мав такої ваги, це потім, пізніше… Один із багатьох, розумієш? Хоча не останній, звісно, проте… Революційний рух тоді був краще організований, сама революція в той час зарано святкувала перемогу. Заспокоїлася рано, я б так сказала. Але Штерн теж своє слово сказав.

— Яке?

— Не зовсім зрозуміле. Ні категорично «за», ні категорично «проти». Звичайно, я тоді була вся на емоціях, думала погано. Згодом, коли все скінчилося для Переця та інших товаришів, зрозуміла — багато в чому Штерн та ще дехто мали рацію… Тільки на той час то не моя була правда… Наліт на тюрму, закидати бомбами, підкоп, підкупити вартових, напилок у хлібині…

— Авантюрні романи. — Зараз Полтава мимоволі згадав власний досвід.

— Згодна, все це насправді виглядало нереальним, не могло втілитися на ділі… Але я кричала, я вимагала, я метала блискавки…

— Перець — вогонь, ти — блискавки.

— Це справді так, — Фаїна й далі вела досить серйозно. — Знаєш, він дуже мені підходив. Колись ти сам зрозумієш, як буває, коли знаходиш свою половинку.

— Товариша по боротьбі?

— Й це теж. Ми думали однаково, майже в усьому. Це дуже важливо, хлопче. Я шкодую за ним, мені жаль. Та ще більший жаль — не знати, де похована твоя половина. А місце поховання страчених кати тримають у великому секреті.