Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 49

Рука Левіна сіпнулася до кишені пальта. Цигарка впала на землю.

Штерн випередив — дуло вже дивилося йому в лице.

— Стій, як стоїш! — пролунав наказ.

Фаїна рішуче ступила вперед, ніби намагаючись стати між чоловіками.

— У чому справа?

— Ти теж стій на місці! — Штерн не дивився на неї. — Левін був єдиним, хто не стріляв тоді, в Харкові, коли ми проривалися з боєм! Я потім прокрутив ту картину назад! Він пальнув один раз, над головами! Перевдягнених фараонів було більше! Але вони стояли між нами трьома — плюс Гірш! Їхнє число проти нашої тактичної переваги! Вони не готувалися брати нас на вулиці! Ти теж про це не подумав, Левін! Про всяк випадок вирішив не стріляти! Чому? Бо Харківську охранку повідомив про час та місце нашого ексу саме ти! Не телеграмою, як вирахував Абрамов, — через шлюху! Дівка з Ямської доносить жандармам! Дуже зручно, в борделях різний люд вештається! Там третина ненадійних жовтобілетниць![59]

Полтава закусив губу. Він і далі не розумів, для чого він тут.

— Штерне! — знову вигукнула Фаїна. — Слухай, Штерне! Якби Левін справді почав працювати на охранку, чому так складно? Чому б йому не здати всіх нас тут?

— Бо йому не треба здавати всіх нас тут! Хіба не розумієш досі? На чужій території, в чужому місці легше уникнути підозр. Гадаю, він подбав про гарантії для себе, так, Левін? Чи не так?

— Разом із звинуваченнями надаються докази, — глухо мовив той. — Ти знаєш правила.

— Які правила? Кому я повинен доводити, що ти останнім часом став надто самостійним та примхливим? Усі бачили твої потуги завоювати авторитет! Перехрестися, Левін! Забув хіба — наша група тепер сама по собі! Нема партійних судів, нема загальних рішень! Мені не треба було далеко ходити, аби зібрати докази! Ще раз: сказати, до кого з дівок ти ходив напередодні харківського ексу? Привести її сюди, просто з борделю? Чи навіть краще — нам усім піти туди, допитати її? Ти ж лише відтягнеш усе! Тебе це не врятує від вироку, не розумієш хіба?

— Ти зводиш зі мною рахунки, — твердо сказав Левін. — Товариші, всі бачать: Штерн зводить зі мною рахунки! Ось усі його докази! Фаню! Вольфе! Це все, що він вам пред’являє, — свою ненависть до мене!

— Чому ж ти тоді у відповідь не скажеш товаришам: мов­ляв, не вірте Штерну, це він провокатор охранки?

Відповіддю було мовчання. Та Полтава вже зрозумів: жодна відповідь, жодна спроба щось пояснити не вбереже Левіна від вироку.

Згадав раптом себе. Розмову із Залізняком. Його звинувачення на свою адресу — теж у зраді, якщо розібратися. Міцно стиснув кулаки — надто близькими, знайомими й зовсім не бажаними виявилися спогади. Цілком перегукувалися з ви­значеннями, раніше почутими від ротмістра Підвисоцького.

Стій!

Нігті вп’ялися в долоні.

Штерн — медіум, не інакше. Не треба навіть подумки згадувати жандармського ротмістра.

— Без суду не можна, — стояла на своєму Фаїна, але її голос звучав не надто впевнено.

— Суд уже відбувся, не зрозуміла? А тобі, Вольфе, теж нічого не ясно?

— Я згоден, — викашляв той. — Обставини помінялися, товаришу Фаїно. Усе вірно. Я вважаю, Штерн нічого не порушив.

— Ну, а що скаже наш новий соратник? Товаришу Полтаво, це все — й для тебе показовий урок. То як? — поцікавився Штерн.

— Не знаю, — видушив із себе Андрій. — Правда, я нічого не знаю і не розумію. Людина серед вас нова. Ну… Якщо є докази…

— Є!

— Виходить… У такому разі… Все правильно… Так думаю…

— Двоє проти одного, Фаїно, — сказав Штерн. — Вольфе, дай револьвер.

— Свій?

— Твій. Давай.

Знизавши плечима, Вольф витягнув з внутрішньої кишені шинелі зброю, спокійно простягнув старшому.

— Бери!

Полтава не відразу зрозумів, що наказують йому.

— Бери! — повторив Штерн, піднісши голос, при цьому далі тримаючи дуло націленим у лоба замовклому й остаточно пригніченому Левіну.

— Припини! — Фаїна зробила ще один крок уперед.

— СТОЯТИ! — рявкнув Штерн, тепер уже — на всю силу легенів, Полтаві навіть здалося — верхівки сосон гойднула луна від його крику. — На місці стій! Він виконає мій вирок! Сьогодні його день! Його хрещення! Чув, Полтаво? Твоє святе причастя, товаришу!

— Не треба так…

— А як треба? Сама хочеш усе скінчити? Я тебе теж давно вже не бачив у справі! Може, тобі його шкода? Може, ти з ним заодно? Тобі красунчик щось пообіцяв? Забрати тебе за кордон, коли руками фараонів покінчить із усіма нами? До Відня, до Парижа — куди, Фаїно?

— Вей’з мир, куди ми котимося? — зітхнув Вольф, знову прокашлявшись. — А гіц ін паровоз, як говорив сторож у нашому театрі. Куди ми котимося всі, це я для товариша Полтави…

— Досить уже язиками молоти! — У Штерна остаточно урвався терпець. — Фаїно, ти можеш мені заперечити, маєш інші пропозиції?

— Хлопчик цього робити не буде.

— Отже, загалом згодна з вироком. А хлопчик, як ти його назвала, це робити буде! І зробить! Бо, слово честі, я зроблю це з ним! Узяв револьвер! Швидко! Хочеш жити — бери!

Полтаву почала бити пропасниця. Лоб вкрився холодним потом, щоки запашіли. Як уже часто траплялося, хлопець втратив контроль над власним тілом та його рухами. Ноги самі зробили кілька кроків убік, ближче до Вольфа. Рука прийняла з руки терориста зброю.

— Ну! НУ! НУ, Я СКАЗАВ!

— Не тягни, хлопче.

Це сказав Левін, дуже тихо. У перші секунди Полтаві навіть здалося — приречений молиться.

Рука проти волі витягнулася вперед. Тут же смикнулася, так само повільно почала опускатися.

— Я…

Інші слова застрягли у Полтави в горлі.

Штерн перемістив правицю. Зробив широкий крок.

Зараз вони стояли вже зовсім близько. Настільки, що дуло вперлося в голову Полтави.

Левін теж стояв недалеко. Його немов заціпило: отримавши раптом нехай маленьку, але реальну нагоду втекти, він застиг на місці. Хоча різка зміна ситуації на галявині таки почала доходити до його свідомості, хай і з певним запізненням. Він таки зробив рух у бік найближчого до себе дерева.

Та Полтава все одно випередив його.

Бо щойно холодне дуло торкнулося черепа, рука знову плавно піднялася догори. Андрій дивився на неї так, наче вона належала комусь іншому, він лише стоїть поруч. Палець сам надавив на спуск — причому дуло змістилося в той бік, куди постать Левіна лише позначила свій рух.

Плюнуло вогнем.

Левін поточився, та на місці встояв. Полтава зі свого місця не розібрав, влучив чи ні, а якщо влучив — то куди саме. Рука зрадницьки почала тремтіти, револьвер ураз перетворився на важезний шматок свинцю, його вага тягнула правицю донизу.

Ще один постріл. Відразу — другий.

Це Штерн спокійно довершив те, що почав за його наказом робити Полтава.

А коли тіло Левіна впало на вологу землю, так само спокійно повернувся всім корпусом до Вольфа, не опускаючи револьвера.

— Що…

Два постріли. Один за одним.

Обидві кулі Вольф прийняв у лице.

— ШТЕРНЕ! — вигукнула Фаїна, тепер її голос наповнився вже неприхованим розпачем. — Ти зовсім здурів, Штерне!

Полтава тремтів. Наступною повинна стати вона. Далі — його черга. Ось чому вони всі тут. Настав час позбутися бойової групи. Одного за одним. Потім він повернеться і так само спокійно розстріляє Гірша з Малютою. У будинку є вибухівка. Напевне досить, аби висадити дім у повітря й замести сліди. Їхні ж трупи лежатимуть тут, на галявині, по них прийдуть дикі звірі…

Штерн опустив револьвер.

— Вольф.

— Що — Вольф? — машинально запитала Фаїна.

— Провокатор — Вольф. Бачила, як активно почав вимагати смерті для Левіна? Зрадів, хоча душа точно гуляла в п’ятах.

Штерн засунув револьвер у кишеню.

— Довго розповідати. Але інформація точна. Я навіть знаю, для чого він це зробив. Актор, припекло погратися. Передав повідомлення Харківській охранці анонімно. Просто захотілося гостроти, ми ж залягли на дно, нудився… театральна душонка… Ось тільки канал цей з певного часу засвічений. Вольф цього не знав. Тому й лишився в Києві з тобою, Фаню.