Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 19

— Підпільні друкарні, котрі облаштовують для своїх цілей есерівські політичні та бойові організації, таким не займаються. Й навряд чи будуть. Хіба що наші новоспечені «колії» по­дружилися з братами по крові. — Поручник скривив кутик рота. — Але й тут навряд.

— Чому?

— А воно ясно! — втрутився Чернов. — Про цю нечисть до вчорашнього дня чути не було. У мене агентура працює справно, хтось би та й почув краєм вуха. Чи внюхав ніздрею. Правильно мислите, ваше благородіє, це новачки та, судячи з вправності їхнього метальника, дилетанти-с. Ні з ким у контакт не входили, тут можу закластися на свій золотий.

Чернов часто так робив — закочував пальцем нижню губу, показуючи дві золоті коронки на передніх нижніх зубах.

— Шукатимуть контактів, — тут же наголосив Підвисоцький.

— Гадаю, будуть шукати, — погодився начальник над філерами. — Де штампувати свої прокламації, вже знайшли, як бачимо.

— Хтось із них напевне працював у такій друкарні, — додав Суярко. — Якщо дотепер не працює й сам не набрав та шльопнув оці листочки. До того ж, за останніми даними, оці думки, що їх прописали так звані «колії» у своїй програмі, поділяє лише в Києві досить значна частина народу. А все свободи, панове, свободи. П’яні вони, заразні, лікувати треба…

— Тобто підсумуємо: листівки надруковані потай, але — у друкарні, яка працює легально й раніше обслуговувала видання національного спрямування. Автора листівок можуть покривати як інші робітники, так і власник. Ви це мали на увазі, пане поручнику?

— Точно так, Сергію Івановичу!

— Митрофане Іллічу, завдання тобі зрозуміле?

— Куди ясніше-с, ваше благородіє!

— Значить, Григорію Петровичу, зараз ідіть до себе і ви­кладіть усе це в письмовому рапорті. Пишіть не на моє ім’я, прямо на пана Кулябка. Старанно розписуйте, докладно, гербового паперу не шкодуйте, чорнило не економте. Усе це — в окрему папочку. Додайте примірники газеток, за які тут згадували. Не всі, рвіть по одній сторінці, цього стане. Свою резолюцію я накладу й передам далі, вище. Як тобі зуби підказують, Іллічу, коли скрутимо «коліїв»?

— Сьогодні понеділок у нас?

— Понеділок. За тиждень — Покрова. Або до того часу їх прищучимо, або на світле свято Покрови — вже зволите.

— Гляди, слово сказане. Друкарня друкарнею, але не забувай: вони напевне шукатимуть зброю та вибухові матеріали. Кидати не навчилися, та зроблена машинка професійно. Напевне серед «коліївців», хто б вони не були, є професійний сапер. Роботи твоїм — по маківку, Іллічу. Про Штерна не забувайте, може з’явитися, сам знаєш, де. Усе, панове, з Богом!

3

Прийшли вночі.

У Левіна майнула навіжена думка — заявитися на явку серед білого дня, такого нахабства від них точно ніхто не чекатиме. Штерн готовий був нині погодитися з Левіним — рідкісний насправді випадок. Та все впиралося в понеділок: господар квартири трудився на заводі, жінка його в Трипіллі, захворіла мати, дітей не нажив. Гаразд, нехай Малюта впорається із зам­ком, дуже він простий, зломщик із досвідом нігтем сколупне. Сидіти там, цілий день чекати? Ні, сидіти на місці без діла, особливо тепер, коли на носі збори, після яких, відчувалося, закрутиться щось зовсім нове в їхній боротьбі, він не міг собі дозволити. Та й раніше не дозволяв.

Тому витратили день на те, аби перевірити надійність явки, де за два дні відбудуться збори. Завдання знайти таке місце в Києві й забезпечити охорону отримала саме група Штерна. Знайшлося кілька варіантів, слід було переконатися — проколу не буде, вчорашній випадок не має повторитися. У бік Деміївки рушили, вже як жовтневий день невпинно почав хилитися до вечора й трошки порівняно з теплим днем прохололо, нагадавши людям — осінь усе ж таки.

Штерну в таких випадках хотілося, аби Фаїна йшла з ними. Але наказати їй не міг, сама ж вона поводилася так, наче всі товариші, крім неї, торкалися чогось гидкого, бридкого, не гідного справи честі революціонера. Відтоді, як почув її першу відмову, Штерн вирішив не розвивати тему й не розбиратися, що не так, чому раптом полум’яний затятий борець, яким вважала себе Фаїна і якими бачила всіх довкола себе, раптом починала на рівному місці виставляти себе непереборною гуманною моралісткою. Відповідь після недовгих роздумів знайшов для себе сам, хоч не був до кінця переконаний у своїй правоті. Проте вважав висновки дуже близькими до реальності.

Фая лишала собі шанс.

Саме так — шанс. Подекуди в неї виривалося щось про надмірну жорстокість, яку дозволяють собі соціалісти-революціонери. Сатрапи, прислужники режиму повинні боятися, для цього на вулицях звучать постріли та рвуться бомби. Але потрібен не лише батіг, вважала Фаїна. Пряник — смачний та солодкий, і в окремих випадках вияв милосердя може спрацювати краще, ніж однакова безжальність до всіх, хто не з ними.

Фаїна Кремянська залишала собі крихітний шанс на гуманізм. Штерн вважав це власним маленьким відкриттям, навіть подумував, як би перетворити його на зброю проти самої Фані: йому часом не подобалося її надмірне, як виглядало, прагнення приймати самостійні рішення. Для неї, як і для інших, існувало лише одне слово: партійне. Доносив до них кожне таке слово він, Штерн. Отже, він, тільки він один має право вирішувати, наказувати, карати…

За цим словом завжди мимоволі тяглося оте «милувати». Проте саме до милостей Штерн не тяжів за своєю природою, презирливо іменуючи їх милостинями, яких ніколи нікому за свої роки не подавав і не просив.

Хай би там як, Фаїна лишилася на дачі. Вольф, Гірш та Малюта теж мусили повернутися туди. В останню мить Штерну чомусь перекортіло посвячувати бойову більшість у свої плани. Не знала нічого й Фаїна, все одно б не пішла. Тож поінформованим лишився Левін. У даному разі саме від нього могло виявитися найбільше користі. До того ж прогулянка на Деміївку розглядалася Штерном ще й як показова: хай Левін буде тим єдиним актором, який подивиться коротку виставу.

У світлі вчорашніх подій це могло бути корисним.

Опинившись на місці, вони завернули в найближчу вуличку, за звичкою перевіряючись. Левін мало не із заплющеними очима міг ходити по Ямській та довкіллю, навмисне вивчав київські перехідники та багато вільного часу приділяв освоєнню місця, обраного групою під чергову базу. Та на цій околиці заблудив би навіть при світлі дня. Тож тримався цибатої по­статі Штерна: він, схоже, був тут, мов риба у річці Совці.

Йшли мовчки. Коли нарешті прийшли на місце, Штерн роззирнувся, мовчазним знаком звелів Левіну обійти невеличкий будинок, до якого вони вийшли, з протилежного боку. Зробити це можна, лише подолавши доволі високий паркан, щільно збитий з міцних дощок. Левін видерся на нього кішкою, осідлав — і тільки тоді десь зовсім поруч озвалися собаки: спершу один, потім його тут же підхопив зовсім не дружний і не мелодійний гавкітливий хор.

Вікно, яке виходило у двір, світилося, Левін не переліз — звалився у двір, став навкарачки, завмер на чотирьох, дослухаючись.

Гавкіт не припинявся.

Рипнувши, прочинилися двері. На порозі виросла невисока постать, почулося:

— Кого чорт приніс?

— А ти кого чекав? — відповіла темрява голосом Штерна: він хоч скрадливо, але зовсім не ховаючись рухався від хвіртки до ґанку.

— Чорт!

— Ні, Федю, це лише я, — тепер голос Штерна звучав зов­сім близько.

Левін обережно підвівся з карачок, та на повний зріст ставати не квапився.

— Ми ж домовлялися… Чорт…

— Знову ти про чорта, Федю. Веди в дім, там про все поговоримо.

Щойно обоє зайшли, Левін стрімко перетнув невеличке подвір’я, витягуючи на ходу револьвер з кишені тужурки, далі вдавав із себе інженера-залізничника. Став до стіни впритул, наблизився скридливими кроками до вікна, що світилося, підніс руку, зігнув у лікті.

Завмер.

Зі свого місця нічого не чув із того, про що говорили в кімнаті. Чекав, чи буде так, як попереджав Штерн. Хвилини тягнулися, повзли гусінню. Потім на короткий час узагалі все довкола зупинилося, Левін чув лише власне дихання, надто голосне, як самому видавалося.