Аномальна зона - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 46

— Вам, дядьку, жiнка їсти хiба не носила? — поцiкавився Вiктор.

— Носила, — визнав дядько Микола. — Але не те. I не таке. Знаєш, як воно буває: завжди знаходяться баришнi, котрi хочуть засмажити спецiальному мужчинi налисники. Пойняла мене, Катрусю?

— Все вона зрозумiла, — Шамраєвi зараз було не до спогадiв вiдставного пожежника, тим паче — не до ексклюзивних Катиних налисникiв.

Схоже, це помiтила не лише Катерина. Сусiда теж вiдчув напругу в голосi Вiктора. Тому згорнув спогади, пiдвiвся i почовгав у сусiдню палату, де збиралися преферансисти. Вони постiйно ганяли вiд себе занудного дядька Миколу: крiм того, що грав надто добре, то ще й пiд час гри морочив всiм голови та iншi частини тiла своїми вiйськово-пожежними рефлексiями.

Коли Вiктор i Катя лишилися самi, Шамрай теж вiдставив тарiлку з недоїденими млинцями.

— Не смачно? — дiвчина зрозумiла цей жест по-своєму.

— Тут iнше, — Вiктор не знав, з чого почати розмову i взагалi — чи треба починати якусь подiбну розмову з Катериною.

— Голова болить? — дiвчина простягнула руку, спробувавши покласти долоню йому на лоба, та Шамрай роздратовано смикнув головою.

— Нормально все з головою. Або… Коротше, не знаю…

— Я можу допомогти? — пiсля короткої паузи запитала Катя Гуга.

Тепер настала черга Вiктора думати.

— Взагалi — нi, — чесно сказав вiн теж пiсля паузи. — Але є одна людина, яка, думаю, може. Зможеш нарити телефон тiєї жiнки з прокуратури? Ну, слiдча, приходила тут… Бачила її?

— А-а, таке страшко! — Катя склала в два колечка вказiвний та великий пальцi рук, приставила їх до очей, зобразивши окуляри. — Оця?

— На собi не показуй, — буркнув Вiктор. — I чому — страшко? Нормальна людина… жiнка… Так! — вiн мотнув головою, мов кiнь. — Звати її Кiра Антонiвна. Прiзвище — Березанська… наче… Або Березовська, тепер не згадаю, раз тiльки чув. Знайдеш її?

— Сьогоднi? — здивувалася Катя.

— Бажано. Розумiю, недiля, вихiдний i все таке… Завтра простiше було б… Тiльки, Кать, менi сьогоднi треба… Кров з носа.

Дiвчина якусь мить подивилася на Вiктора, а тодi, стрепенувшись, почала порпатись у сумочцi. Витягла телефон, щоденник, записник, поклала все це на колiна.

— Це ж кругом дзвонити треба…

— Кать, невже з твоїм досвiдом не можна знайти в Житомирi мобiльний номер слiдчого Житомирської прокуратури?

— Мабуть, можна… А з моїм мобiльником — нi, — дiвчина показала йому телефон. — Там десять гривень лишилося на рахунку. Корпоративна безлiмiтка — в редакцiї. Сам же знаєш, виносити її заборонено останнiм часом, криза й економiя…

— Катько… Я прошу тебе… Катько, — дiвчинi здалося: ще трохи — i Шамрай зiрветься на зовсiм не чоловiчу iстерику. — Мотай в офiс. Тебе пустять в недiлю. Сiдай на телефон i шукай. Справдi, це дуже важливо.

— Для тебе? — Катя Гуга раптом збилася на шепiт.

— Для мене, — кивнув Вiктор. — Це ж просто, Кать. Кiра Антонiвна, слiдчий чи слiдча нашої прокуратури.

Плов у Люди вийшов смачним.

Навiть Кiра, котра не часто отримувала вiд їжi задоволення, це оцiнила. Дiтей удома не було — син i дочка Сергiя Бражника були вже достатньо дорослими, аби недiльними ранками киснути пiд одним дахом з батьками. Гостя вiдчувала: хазяйка хотiла почати неприємну для неї розмову ще з порога, та роки життя з сищиком навчили Люду стримуватись i терпляче чекати. Натомiсть сама Кiра хоч i знала, що сказати, поки не вирiшила, як треба це казати. Через те збиралася з думками, теревенячи про вiдсторонено-жiноче, i лише коли Люда запропонувала чаю, почала:

— Добре. I до справ.

Людмила насипала в заварник дешевої чорної заварки, клацнула кнопкою електрочайника.

— У тебе трав’яних зборiв нема?

— У нас їх не п’є нiхто. За що Сергiя виганяють, Кiро?

Березовська вiдсунула тарiлку. Люда прибрала її зi столу в мийку, повернулась на своє мiсце, запитально глянула на гостю.

— Не все так трагiчно, — обережно почала Кiра. — Його не виганяють. У вiдставку пiде. Через це поранення… I взагалi…

— У нього три поранення, не рахуючи останнього. До вислуги йому ще шiсть рокiв чи скiльки там… Вiн не iнвалiд, може працювати.

Чайник закипiв. Люда знову пiдхопилась, залила заварку окропом, закрила кришечкою, знову всiлась навпроти гостi.

— Ти так захищаєш чоловiка, наче я його в чомусь звинувачую, — промовила Березовська. — Наче офiцер мiлiцiї його класу та з його досвiдом роботи в розшуку довго ходитиме без роботи навiть у Житомирi. I навiть пiд час цiєї кризи… Не переживай. Не пропаде.

— Пропаде, — вперто сказала Люда. — Зi своїми принципами — пропаде. Ти ж знаєш його.

— Ти теж знаєш. Причому — набагато краще. З усiх бокiв, — зауважила Березовська. — Дивно iнше: як твiй Бражник зi своїми принципами досi в мiлiцiї тримався. Тiльки тепер прорвало…

— З такими принципами, Кiро, мiй Бражник буржуям потрiбен ще менше, нiж рiднiй мiлiцiї. Його ж викинули, викинули!

— Раз ми з тобою згадуємо про його принципи, значить, розумiємо, чому так сталося. Насправдi, Людо, так мусило статися вже давно.

— Ось я i прошу тебе: поясни, чому це сталося саме тепер. I як це сталося. Бо про причину я здогадуюсь.

Нервуючи, Людмила встала, розлила чай по чашках, кинула собi три ложечки цукру, розмiшала, зробила великий ковток, закашлялась. Кiра теж встала, поплескала її по спинi. Тодi сперлася на кухонне пiдвiконня, схрестила руки на грудях.

— Гаразд, починаємо рахувати причини. Капiтан Бражник нiкого не поставив до вiдома про свiй намiр поїхати в те прокляте Пiдлiсне. Формально це можна трактувати як порушення. Вiн займався особистими справами в службовий час. Було б бажання, управлiння власної безпеки може звинуватити Сергiя у виконаннi якогось замовного розслiдування. Бражник — один з небагатьох, якщо не єдиний, хто не вписався в жодну подiбну заказуху. Iншим не заважав, проте сам до таких тем близько не пiдходив. Принципи, еге ж?

Людмила мовчки кивнула, обхопивши двома руками теплу чашку.

— Не доведуть, — погодилася сама з собою Березовська. — Кровi попсують — так. Але пiдемо далi: стрiлянина в Пiдлiсному. Капiтан Бражник застосував для самозахисту зброю, стрiляв на ураження. В результатi вiн посприяв викриттю та знешкодженню розгалуженої злочинної групи. Ось тiльки застосував Сергiй не табельну зброю. Звiдки в нього пiстолет? Згодна, майже весь оперативний склад карного розшуку має такi стволи на озброєннi. Вони знайденi пiд час обшукiв та не заявленi, прихованi. Значить, злочинець, у якого це вилучено, свого часу не притягувався за незаконне зберiгання вогнепальної зброї! Це — серйозна стаття, i Сергiй Бражник, зловживаючи службовим становищем, злочинця з-пiд кримiнальної вiдповiдальностi вивiв! Ось уже два порушення. Формальних, згодна. Але все одно — два! — Кiра красномовно показала Людмилi два пальцi.

— Хiба за це…

— Не тiльки за це! — перебила її Березовська. — Я знаю випадки, коли з мiлiцiї вилiтали за два патрони в ящику робочого столу! Вилiтали не лише негiдники, а й нормальнi люди, якi перестали влаштовувати на своїх мiсцях начальство рiзних рiвнiв. Не конче мiлiцейське. Образив нормальний мент депутата або тугого бiзнесмена, у яких, до того ж, кiнцi в Києвi, на Грушевського чи на Банковiй, — все! Як кажуть у таких випадках нiмцi — на вiкiнштейн!

— Але ж… Це страшно, Кiро! Не можна так жити…

— Можна. I живуть! — вiдрiзала Березовська. — Дивно чути такий наїв вiд дорослої розумної жiнки. Сильної жiнки, дружини ветерана радянських та бандитських вiйн. Я нiчому не дивуюсь, i ти не дивуйся! Порушення iнструкцiй, самочинство, незаконна зброя — тiльки приводи згадати ще вiночок рiзних грiшкiв. Всi разом вони можуть тягнути на службове розслiдування, чим мiлiцейська власна безпека охоче займеться. Нариє зловживань, можеш бути певна. I тодi гiрше буде! Тому, Людо, начальник i запропонував Сергiєвi звiльнятись. Не за власним бажанням, але i не за статтею. Його не виженуть з вовчим квитком, розумiєш? — Людмила промовчала. — Бачу, розумiєш. Твiй чоловiк теж не дурний. Краще так пiти, нiж почати боротися невiдомо за що — i все одно пiти. Тiльки в цьому випадку — не просто пiти: пiд фанфари загримiти! Зрештою, — сказала Кiра, нiби пiдводячи риску пiд цiєю розмовою, — Сергiй аж надто добре знає мiлiцейську систему зсередини, аби бути готовим з неї вийти без втрат для себе. Бо в нашому з ним, та й з тобою, Людо, життi змiн ще прагнуть, але бажання спробувати змiнити щось власними руками вже нема. Ясно?