Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 59

Той мовчав, і Шеремет утратив до нього цікавість.

Знову послав коня вперед.

Описав ширше коло.

Зупинився так, щоб його у світлі полум'я могли бачити й чути всі, хто зібрався на холодному майдані.

— Слухайте мене! — почав, не бувши ще до кінця певен, що вийде вдала промова, але поклав собі говорити, як удасться: — До вас звертаюся я, отаман Вдовий! Я хочу, щоб усі наші вороги знали, як мене віднині звуть і кого їм треба боятися. Я справді вдовий, і їхня радянська, більшовицька, комісарська влада зробила мене таким! Багато хто з вас осиротів, овдовів, утратив через цих клятих зайд мир, спокій, дах над головою, тихе життя! Знайте всі: отаман Вдовий буде битися з ними до останнього подиху! Так, як робив це отаман Зелений! Ми не маємо дружби з Москвою! Хто не знає — скажу, хто не чув — нагадаю: ще цього літа в Переяславі саме Данило Зелений, той, кого боялися й довго не могли знищити вороги, своєю владою скасував договір про дружбу між Україною та Московією! Ми не можемо дружити з лютим та підступним ворогом, що палить наші хати, грабує нас, убиває наших чоловіків, ґвалтує наших жінок, знущається зі старих людей. Ми винні перед більшовиками лише в тому, що хочемо жити й працювати на своїй землі! Народжувати тут дітей, радіти їхнім усмішкам, кохати своїх жінок, співати своїх пісень! І поки я, отаман Артем Вдовий, живий, не буде від мене пощади ні тим, хто прийшов на нашу землю, ні зрадникам свого народу! — запалившись, отаман закашлявся, запал раптово згас, і все ж завершив, як собі думав: — Може, не так гарно я сказав цього разу. Але чи правильно, люди?

— Правильно! Правильно все! — загудів на диво злагоджений хор. — Хай живе отаман Вдовий! Слава отаманові!

Шеремет прокашлявся.

— Люди! Треба вирішити, що робити з тими, хто прийшов сюди непроханим і посіяв тут смерть та сльози. Отаман Зелений одного разу дозволив зрадникам піти геть. З тим щоб вони більше не служили московській сарані. Бачите, не всі його послухали. Тепер ми їх помилуємо?

— Ні! — натовп оголошував вирок на диво одностайно. — Смерть! Смерть зрадникам!

— Чули? — звернуся до полонених отаман. — Може, я й хотів би стати для вас добрим. Але люди сказали своє слово. Але я хочу, щоб ви всі подивилися ось на нього! Романюк, сюди його!

Ніби тільки й чекаючи на цю мить, Остап з іншими виволік Якова Дзюбу в центр майдану.

Його освітлювали вогняні спалахи.

Стояв мовчки, дивлячись поперед себе й ніби не чуючи загрозливого людського гулу, сповненого неприхованої ненависті.

— Я знаю його, — промовив Шеремет. — Це українець. Не жид, не кацап, не німець. Він вірою і правдою служив комісарам. Коли припекло, став під руку отамана Зеленого. Далі знов перейшов до колишніх господарів. Устиг послужити в Денікіна. Бачте, знову знайшов себе серед комісарів. Каже: назавжди. Він увесь цей час розривався. Не знав, куди себе притулити й де йому краще житиметься, під яким добрим господарем. Я хочу допомогти йому. Нехай розривається, коли такий сучий син! Семене!

— Тут я, батьку отамане! — озвався Середа.

— Ми говорили з тобою, перш ніж вирушати сюди. Мав до тебе прохання. Виконав?

— Виконав, батьку отамане!

Повернувшись кудись убік, підвівшись навшпиньки, хлопець вигукнув і махнув комусь рукою:

— Агов! Сюди! Пропустіть!

Натовп розступився. Гуркочучи по мерзлій землі погано змащеними колесами, на майдан укотили два запряженні вози. Ще не розуміючи, яка доля йому приготована, Дзюба дивився на початок дійства з помітною цікавістю. Та коли заздалегідь попереджені повстанці спритно підхопили його під руки, підбили ноги й поволокли горілиць до возів, Якова раптом осяяло.

Він заволав так, наче тої миті його тіло різали розпеченим до білого жару ножем.

— Ні! НІ! ТИ НЕ МОЖЕШ! ШЕРЕМЕТЕ, НЕ СМІЙ! ТИ НЕ ЗМОЖЕШ ТАК!

— Артем Шеремет, якого ти знав раніше, справді ніколи б цього не зробив, — слова призначалися тільки для вух приреченого, не всі, хто чув, розуміли суть сказаного. — Але отаман Вдовий зробить так в ім'я тих, кого ти зраджував, катував і вбивав. Не знаю, чи робитиму це далі. Та на інше, Дзюбо, ти не заслуговуєш.

— ЗДОХНЕШ! ТИ ЗДОХНЕШ, ПАДЛО!

Жертва билася й виривалася, де й сила взялася. Троє здорових чоловіків не могли втримати тіла, що звивалося, немов велетенська слизька змія. На допомогу прийшло ще двоє, та й це не допомогло. У якийсь момент Шеремет подумав: вивернеться, знайде хитрий, простий, але несподіваний спосіб. Однак нічого не робив. Лише стежив з висоти кінського зросту.

Романюк не витримав — затиснувши голову Дзюби двома руками, сильно вдарив нею об землю. На якийсь час той зомлів, і його нарешті вдалося, як замислив отаман, прив'язати за руки й за ноги між двох возів. На один скочив сам Остап. Другим конем хотів був поганяти Середа, але різкий окрик Шеремета зупинив його:

— Тобі цього не треба, Семене.

— Батьку, я…

— Роби, як я кажу! — підніс голос отаман Вдовий.

Жестом звелів одному з повстанців, тому, хто стояв найближче, посісти порожнє місце.

Віжки смикнулися.

Коні поволі посунули в протилежні боки, розтягаючи Дзюбу між возами.

Він уже оклигав, зрозумівши, що з ним не жартують і зараз прийде страшна смерть, тоді знову смикнувся й загорлав:

— Ні! Я НЕ ХОЧУ! ГОСПОДИ, БОЖЕ МІЙ! ЗРОБИ ЩОСЬ! РЯТУЙТЕ, НЕ ТРЕБА! ОТАМАНЕ!

— Скільки разів тобі й твоїм господарям таке кричали? — слова звучали справжнім вироком. — Ніхто не хотів чути. Будь проклятий ти і такі, як ти. Женіть, хлопці!

Віжки сильно хльоснули по кінських крижах.

Останній крик Якова Дзюби, жахливий, нелюдський, підхопили зойки тих, хто попри страх та огиду не міг відвести очей від видовища страти.

А Шеремет, тепер уже вміло, справно звів свого коня свічкою. Утримався в сідлі і, щойно копита торкнулися землі, дав шпори.

Люди розступилися, пропускаючи його.

Нікого не дивувало, чому отаман Вдовий отак ураз схопився з місця й жене кудись у ніч. Немов сподіваючись розчинитися там назавжди.

Бо вже зробив своє діло.

Не повернувши цією офірою тих, кого любив і про кого думав.

Проте кожен, хто лишився на освітленому полум'ям сільському майдані, знав: не остання, далеко не остання була ця жахлива жертва.

Женучи коня назустріч похмурому місячному сяйву, знав це і Артем Шеремет.

Думати про таке не хотілося.

Та приймати це отаман Вдовий мусив.

Київ

Березень — травень 2014 року

Післямова та подяки

«Банда Зелёного металась в окружении, как стая волков, была, наконец, прижата к железнодорожному полотну и уничтожена в густом орешнике, куда кинулись на прорыв бандитские тачанки. Бандиты кидались по кустам, где их ждала смерть. Атамана Зелёного взяли под кучей прошлогоднего хвороста; когда его вытащили оттуда за ноги, курсанты удивились — думали: великан какой — нибудь страховитый, оказалось — щуплый, корявый, плюнуть не на что, только бегающие глазки — бесцветные, ненавистные — выдавали его волчью породу. Ему скрутили руки, ноги, чтобы живым доставить в Киев».

Отаким українського повстанського отамана, що про нього ще за життя ходили легенди, явив на сторінках свого роману «Ходіння по муках» радянський письменник Олексій Толстой, на прізвисько Червоний Граф. Представник славнозвісного російського дворянського роду Толстих спершу не сприйняв пролетарської революції, емігрував, але потім повернувся і почав служити радянській владі вірою й правдою. Йому віддали належне: письменник здобув три Сталінські премії. Другу — саме за роман «Ходіння по муках».

У цій багато разів перевиданій і двічі екранізованій у СРСР трилогії досить багато уваги приділено тогочасному українському повстанському рухові. Відтоді й на багато років селянські отамани, за офіційною версією радянських істориків, були названі бандитами, кримінальними злочинцями, куркулями та глитаями. Їхня провина полягала в тому, що вони боролися проти більшовицького терору за незалежну Україну. Саме ця обставина додала їм ще одну статтю серед низки звинувачень — націоналізм.