Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 53

Артем розумів: колись злагоджені, дисципліновані, вірні слову Данила Зеленого вояки поволі нікчемніли. Федір Палій очолював ці мізерні залишки багатотисячної боєздатної армії, сильної ще на початку жовтня. Але й він не міг дати ради, бо з загибеллю отамана військо справді втратило полководця. Тепер основна мета — забратися якнайдалі в ліс, у хащі, туди, куди москалям золотопогонним ходу нема. Нехай там комарі та мошки гризуть — нічого, скоро перестануть. Наближалися холоди, всяка комашня відійде до весни. Партизани всерйоз намірилися зимувати серед болота, не приховуючи, що годувати їх мусить місцеве населення.

Поки так, а далі — побачимо.

…Після сумних новин, що їх приніс Дзюба, Шеремет розгубився. Таке сталося з ним чи не вперше за останні місяці, коли постійна війна привчила вирішувати все дуже швидко, не роздумуючи. Від цього залежало життя, і Артем гадав, що надовго, як не назавжди, позбувся дурної інтелігентської звички повсякчас копирсатися в собі й десятки разів обмірковувати кожен крок.

І ось — порожнеча. Пустка. Жодного уявлення про найближче майбутнє. А ще ж за якусь годину перед тим, як з'явився Яків, він снував серйозні плани, куди і як треба відступати. Почувши трагічну новину про отаманову загибель і військо, якого вже нема, Шеремет відчув себе дуже зле, навіть гірше за казкового богатиря на роздоріжжі. Той хоч вибір мав: піти праворуч — самому згинути, звернути ліворуч — коня згубити, рушити навпростець — чого на світі не бува! — може, й здобути перемогу. Але перед Артемом не було жодної стежки. Він міг лишитися на хуторі, надуживаючи довіру хазяїв і накликаючи сюди правдиву загрозу. Або зібратися й піти навмання, куди очі поведуть, нипаючи округою й вишукуючи, хто де є з давніх побратимів — зеленівців.

Правда, був досить примарний шанс узяти курс на Чернігівську губернію, до батька Ангела. Також можна спробувати пробиратися денікінськими тилами на Південь, до Катеринославщини, де розгулявся батько Махно. Та це все потребувало більше сил, ніж мав Артем. Хто — хто, а він, лікар, чудово розумів: насувається глибока осінь. Він ще не зовсім оклигав після поранення. А доведеться йти пішки кілька сотень верст. До того ж кружними шляхами, криючись, скрадаючись, переховуючись, щоб не наскочити на білі патрулі, яких розвелося скрізь, немов сарани, тож сил може забракнути. За інших обставин Шеремет неодмінно ризикнув би. Та з незагоєними ранами пускатися в таку далеку путь дуже небезпечно.

Міркував він уголос. Маруся слухала, вряди — годи вставляючи якісь малозначущі чи підбадьорливі фрази. Настала мить, коли Артем, недобре пожартувавши, бовкнув: «Застрелитися хіба. Поховаєте мене десь і матимете святий спокій». Відтак зненацька дістав по губах. Маруся вдарила навідліг, розбила до крові, заюшило сильно. Шеремет не бачив себе в дзеркало, але відчув, що дуже схожий на упиря з англійських романів, якими колись зачитувалася Лідія. Не стримався тоді, зойкнув з болю. Відразу облизав солоне язиком, машинально торкнувся забитого місця.

Але зовсім несподівано повелася Маруся.

Забрала його руку, м'яко й рішуче водночас. Нахилилася, вдаючи, ніби робить щось погане, заборонене, поводиться непристойно, проте давно хотіла вчинити так, торкнулася губами зарослої щоки, татарських вилиць, далі кінчиком свого язика забрала кров з розсіченої губи і щось тихенько прошепотіла. Артем не розчув, та й зашуміло в голові, закалатало серце, аж у скроні віддавало.

…Її поцілунки повернули інше, передвоєнне, життя, навіть не Київ — обійстя на околиці Бучі, яка ще зовсім недавно затишно звалася Яблунькою. Там вони з Лідою ще в перші роки спільного життя винайняли дачу й розважалися, ходячи цілуватися в сінник. Дім стояв на околиці, трошки далі від інших садиб, але ближче до річки. Уночі вони лежали й слухали жаб'ячі хори, з якими змагалися завзяті цвіркуни, та коли хотіли одне одного, то бралися за руки і, в чому були, — вона в легенькому, невагомому мереживі, він у спідньому, — босоніж виходили в літню задуху, поспішаючи на духмяне, свіже сіно…

З Марусею вони потім теж лежали тихо, міцно взявшись за руки. Артем навіть уявити собі не міг, як мало треба, щоб відступила війна і з'явилося переконливе враження — все вже позаду або незабаром скінчиться. Звісно, то було не так. Шеремет усвідомлював, розуміння муляло ще більше. Раптом йому здалося, що він не має права підпускати молодицю так близько до себе. Він повинен, але ще не готовий відповідати за неі, її — ні, тепер уже їхнє — спільне майбутнє. Чи думала Маруся про це? Що, як просто захотіла любити? А там хай буде, як буде. Гори воно все вогнем! Тільки тут. І тільки зараз. Цей день, цей вечір, ця ніч — шматочки щастя, про яке мріє всякий, хай жити страшно й довкола щодня гинуть у пекельних муках люди.

Після того Шеремет, досі ще обтяжений міськими світськими умовностями, спробував був, недоладно добираючи слова, щось пояснити Марусі. Та вона виявилася набагато мудрішою. Знову ляснула його по губах, несильно, наче вдала, що хотіла вдарити, а тоді притисла до них долоню, що означало: «Мовчи, дурню, пусті й непотрібні слова твої!» Потім ще кілька днів обоє бавилися в секретні стосунки, переморгувалися, наче підлітки, подавали одне одному таємні знаки. Але тітка Килина розкусила їх дуже скоро і з робленою суворістю насварила пальцем. А Опанас картинно насупив брови й рубонув рукою повітря: мовляв, досить тулитися по комірчинах, гайда до Марусі, тісно вдвох не буде. І з'ясували відразу: гріха поки що нема. А щоб його не було зовсім, ближче до Різдва приведе дядько Опанас панотця сюди, на хутір, нехай тут обкрутить їх. Не треба на людях, піп таїнства не викаже. На тому й стали. Запили, як годиться, це діло, і Артемові мигнуло в голові: «За особливих умов особливі й заручини».

Пізніше, коли Маруся заснула в нього на плечі, мірно сопучи у вухо, Шеремет остаточно вирішив, що робитиме далі. Отже, він знайшов родину. Добре це чи погано, зважаючи на такий тяжкий час, — буде видно. Проте нові стосунки мимоволі відтягали його відхід. Він поздоровішає, зміцніє, набереться сили і коли вдасться отак, на хуторі, перебути до зими, то з дорогою душею вирушить не до когось із бунтівних отаманів, а до самого Петлюри. Туди, куди він, власне, й хотів вирядитися з ворожого Києва разом із Лідою. Що ж, він має іншу дружину, вже загартовану й витривалу. Тож варто спробувати обом пробратися на захід. До того ж петлюрівці, здається, підступають з боями дедалі ближче. Звісно, взимку, в мороз, іти буде складніше. Та зимувати в теплі, під Марусиним боком, Шереметові хотілося найменше.

Будуючи в голові плани, Артем хоч — не — хоч насмішив Господа.

Бо на початку листопада де не взявся Семен Середа. Жадібно поїв, випив трьома великими ковтками понад половину кухля самогону, хоч раніше не мав такої звички, відітхнув і розповів про Гощівський ліс. Там отаборилися хлопці, яких зібрав Палій після того, як жовтневі бої врізнобіч розкидали майже некероване військо отамана Зеленого. Шереметові плани відразу змінилися, і Маруся благословила невінчаного чоловіка вертатися в загін.

Палій зустрів міцними обіймами. Поки вони не бачилися, Федір ще схуд і вже не видавався таким велетом, яким Артем побачив його вперше. Лице, що колись пашіло здоров'ям, посіріло, вуса погустішали, обвисли, в них і в чуприні пробивалася рання сивина. Проте сотник і далі тримався бадьоро, випромінюючи кипучу силу. Бо тільки вона могла ще сяк — так приборкати військових побратимів його загону.

Від Федора Шеремет дізнався: почута від зрадника Дзюби звістка про те, що денікінський найманець убив Зеленого, не вигадка. Замах був, як і підісланий убивця. Подробиць Палій не знав і не мав змоги поговорити з тими, хто був тоді коло батька отамана. Навіть попрощатися не встиг з ним: його загін якраз бився з денікінцями зовсім в іншому місці, за Вишгородом, примчавши на допомогу місцевому отаманові Петрові Халепі. Тоді, розповідав, партизанам удалося оточити золотопогонників, та з Києва до тих наспіла підмога. А далі самим повстанцям довелося вириватися з лещат. Коли дісталися Стрітівки, отамана вже поховали й навіть перепоховали. Сорока принесла на хвості, що могилу Зеленого вороги збираються розрити, тіло вийняти й розрубати на шматки. Бояться, мовляв, що отаман воскресне.