Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 47

Артем тримався в сідлі тепер зовсім упевнено. Покійна Діда, що завжди стежила за модними течіями, не обминаючи жодної з них, якось пройнялася східними теоріями реінкарнації. Захоплення було коротке. Незабаром воно їй набридло — і тоненькі брошурки про переселення душ пішли в пічку. Однак дружина намагалася визначити, ким Шеремет був у котромусь із попередніх життів. Дуже хотіла дізнатися, чи дійсно шлях лікаря, цілителя — його покликання. Нічого з цього не вийшло, Артем лише добродушно відмахувався, дозволяючи жінці розважати свою нудьгу всім, чим заманеться. Але тепер чомусь згадалися йому ті спроби. Може, і справді в одному з минулих життів він був як не воїном, то бодай вправним вершником. Надто швидко опанував хитру науку — рубати, скачучи верхи, і стріляти, тримаючи вільною рукою повід, а ще відпочивати, куняти, навіть зрідка висипатися, поки кінь іде під ним неквапом.

Шеремет перше ніколи нічим не хизувався, але останнім часом йому дедалі частіше хотілося, щоб Діда могла побачити його саме таким, яким він став. Не старанно поголеним вилицюватим паничем з довгими тонкими пальцями, в білому халаті, під яким — відпрасовані суконні штани, накрохмалена сорочка з краваткою й оригінальна жилетка, а саме вершником на вороному коні. Зарослим жорсткою щетиною, похмурим, суворим воїном у брудних чоботях, трохи схожій на глек баранячій шапці, у бекеші та офіцерському башлику з чужого плеча. А під бекешею — латана, випрана й хтозна — звідки взята гімнастерка. Шабля на поясі, наган у кишені, ремінь англійського карабіна, перекинутий поперек грудей і припасований так, щоб зброя не стукала по спині. І щоб, коли зайде потреба, можна було одним вправним рухом зняти її, не зупиняючи коня.

Артем ніколи не уявляв себе таким. Гімназистом читав романи Майна Рида та Дюма — батька. Проте зовсім не спокушався кар'єрою ані королівського мушкетера, ані трапера з американських прерій. Його вабили професії, які не відбирають життя, а навпаки, дають його і рятують. Нині, свідомо лишившись серед повстанців, де переважна більшість — селяни й половина з них має бойовий досвід, відбувши в царській армії не одну війну, він розумів: нічого героїчного в цьому нема. Собою не пишався. Не знав, як довго ще триватиме громадянська війна і хто в ній переможе. Та все одно спершу не міг, а далі щораз менше хотів пояснювати собі, чому останнім часом відчуває себе в сідлі зі зброєю потрібнішим, ніж за операційним столом.

Коли до Луб'янки було вже недалечко, щось із версту, він, як і всі, не чекаючи сигналу й покладаючись тільки на свої відчуття, притримав коня, натягши вуздечку. Пригнувся до гриви, легенько потріпавши по холці. Кінь слухняно зупинився, переступив з ноги на ногу, постриг вухами. Знову машинально провів по шовковистій шиї тварини долонею, що колись була тендітна, а тепер загрубіла від мозолів і всотаного в шкіру збройного мастила. Озирнувся на інших — усі принишкли, шикуючись і готуючись до раптової атаки. Ліворуч — зосереджений Василь Сивий, за ним, у сірих сутінках, — рябий Остап Романюк. Праворуч, трошки позаду, завжди нетерплячий Семен Середа від напруги нервово жував губами, мов жеребець перед годівлею. Десь далі був Федір Палій.

Усього їх півсотні. Що менше вояків, то швидше й непомітніше вони рухаються. До того ж тут навряд чи їх треба більше: самі селяни ладні підставити плече, навіть влитися до загону.

Почекали ще, даючи світанку набрати сили.

Ніби тихо.

Загальний рух уперед — сигнал Палія.

Кулемет!

Ні — два!

Вони вдарили одночасно, діставши наказ від своїх невидимих командирів. Били не від Луб'янки, не з боку околиці, куди хвилину тому мали намір зайти зеленівці. Сунули з обох сторін, явно дочекавшись, доки загін вийде на лінію між двох вогнів. Розстрілювали не впритул. Засідку обладнали так, щоб вислані вперед повстанські дозорці не помітили її.

Вершники, що йшли по краях, упали першими. Уцілілі змішалися з мертвими. Постріли, зболені вигуки, лайка, беззмістовні заклики, що суперечили один одному, та кінське іржання злилися в один густий суцільний гугіт. Як і ті, хто був поруч, Шеремет не чекав на команду чи наказ — ударив коня в боки, нахилився нижче й погнав, правлячи до села. Нічого іншого денікінська засідка партизанам не лишила: кулеметний вогонь відтинав шлях до відступу, та й розвертатися назад безглуздо.

Правда, Сивий з невеличким гуртом таки спробував прорватися й відступити. Артем устиг помітити, як кулі скосили відразу кількох коней разом із вершниками, та частині все ж удалося перетнути небезпечний вогневий рубіж. Обставини не давали чіткої відповіді, хто вони — втікачі, відчайдухи чи зненацька заскочені вояки, що їх коні несли не знати куди. Але то було байдуже. Куди важливішим було інше: кулемети білих на короткий час зосередилися на групі ретиради, а це дало іншим несподівано виграти час. Ті, хто помчав на Луб'янку, вирвалися з — під перехресного вогню швидше, і тепер денікінцям мимоволі довелося перегруповувати вогневі позиції. Та марно — за мить півсотня розлетілася віялом урізнобіч, лишивши по собі з десяток полеглих.

Шеремет не стримався й озирнувся. Там, мабуть, були поранені. Але сумний досвід підказував: як не пощастить і не виберуться самі, полонених нікінці не братимуть, доб'ють на місці. Стиснувши зуби, він знову дав коневі шпори. Середа тримався поруч і, здається, намагався чинити, як він.

Збиваючи вересневу куряву, півтора десятка зеленівських вершників улетіли в село.

Артем не мав часу розбиратися, що відбувається і чому. Досить було знати, що партизанів випередили і знали, звідки ті наступатимуть. Тож хтось із місцевих таки був юдою. Та й це тепер дурниця — летючий загін уже роздрібнили, кожен виривається з пекла, як може. Шеремет припустив, що по той бік села — теж засідка і їх легко оточать, загнавши до Луб'янки. Але щоб узяти в кільце навіть таке невеличке село, потрібна була воєнна операція. Навряд чи до неї денікінці готувалися: білі на це не мали часу. Отже, дійшов висновку Артем, їх просто спробують загнати. Проте пастки не замкнуть наглухо: чого — чого, а справжніх каральних операцій, коли на Трипілля посилали щонайменше регулярну армію, він набачився.

Дивлячись уперед, щоб зопалу не проґавити ворога, Шеремет усе ж підсумував: єдиний шанс — розлетітися віялом, по двоє—троє. Хто вціліє, той не пропаде. Місць, де збиралися повстанці по таких оказіях, було багатенько. А що повіти й уся губернія підтримують Зеленого, то навряд чи їх хто викаже.

Шеремет гнав воронька битим шляхом до головного майдану, тримаючись високої церковної бані. Ураз до стрілянини, іржання й вигуків додався дзвін. Били на сполох. Уперто й тяжко. Хоч селяни давно вже висипали в двори та на вулиці — хто рятуючись, хто — на допомогу партизанам.

Артем, а за ним і Середа завернули до якоїсь вулиці й ледь устигли притримати коней — назустріч вибіг високий босий чоловік у чорних штанях та білій спідній сорочці, на ходу заряджаючи рушницю. На кого ладнав, уздріли відразу — вулицею вже сунули солдати. Звідки взялися ті четверо чи п'ятеро, хтозна. Незграбний, але влучний залп зупинив чоловіка. Той не встиг навіть вистрілити. Десь збоку надривно заголосила жінка. Ще постріл — і крик затих. Улучила куля чи вдова злякалася, того Шеремет на знав. Вихопивши шаблю з піхов, він спрямував коня на солдатів.

Ті знову скинули гвинтівки.

Вершник був прудкіший за них.

Один з солдатів — той, що найсміливіший, здається, унтер, мордатий, з вусами — опинився під копитами й заволав. Підкова розбила йому голову. Кінь заточився, проте встояв. Солдати, оговтавшись, могли з цього скористатися: Артем опинився посередині дороги, якраз між них. Інший залп розстрілював вершника з усіх боків. Саме тут нагодився Семен, щось кричачи й рясно засіваючи світанок кулями з маузера, недавно здобутого як трофей. Підтримка дала Шереметові змогу вирівняти коня, розвернути. Змах, удар — і найближчий нікінець завалився, пускаючи гвинтівку й хапаючись руками за розсічене лице. Його товаришеві хоч і вдалося уникнути удару, та все одно битися далі він не зміг, відступивши до тину й перевалившись через нього.