Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 42

Шеремет знав: це війна. Інакше не буде. Сама вона тепер диктує закони. Люди розлючені, ненавидять чужу владу, яка, ніби навмисне, не хоче стати бодай трошки своєю, домовитися, говорити з українцями без зброї та звірячого насильства. Червоним дали рішучу відсіч, зважаючи на те, як вони самі поводилися з людьми не лише в селах, а й у містах. Різниця в тому, що містяни, глибоко буржуазні навіть у провінції, досі не готові стати такої лютою, збуреною, некерованою стихією, на яку обернулося село.

У людей брутально забирали їхнє добро.

Вони лишалися голодні.

Ставали жертвами збройного пограбування — кримінального злочину, з яким до революції боролася влада силами поліції.

Тепер грабіжники дістали по заслузі від своїх жертв.

І все ж, дивлячись на зігнаних до дніпрової кручі комсомольців, Шеремет згадав великий київський похорон минулої весни. Тоді, в березні, місто ховало багатьох жертв російського більшовицького терору, та серед них були й зовсім молоді хлопці, закатовані й страчені на пагорбах уздовж Дніпра, біля Аскольдової могили. Тіл вони з Лідою не бачили, зате наслухалися в натовпі про те, якою страшною смертю померли ті юнаки.

Ось чому він, чекаючи на вирок Зеленого, хотів, щоб цих комсомольців, яких однаково не помилують, лише розстріляли — урочисто й швидко.

Отаман цього разу не сходив з коня. Випростався в сідлі, розправив плечі, дочекався, поки гамір трохи вщухне. Заговорив голосно:

— Я встиг почути від людей, хто з вас, комісарських служок, грабував і палив у Трипіллі хати! За це всяк заслуговує на смерть і своє дістане! Але так само знаю: не всі ви, прийшовши сюди, брали участь у погромах та грабунках. Певен, що такі хлопці помилилися. Повірили жидівському брехові, думали — прийшли сюди воювати за праве діло. Це все сталося тому, що ви записалися в той комсомол, не вірячи в Бога. Я людина побожна. Тільки я не Господь, і не мені вершити долю тих, хто відвернувся від православної віри. Ви, комсомольці, можете не вірити. Бог усе й усіх бачить. Отже, він і судитиме тепер, хто з вас заслужив на справедливу кару, а хто заблукав, помилився, не зрозумів нічого, бо ще дуже — дуже молодий.

Сірий кінь під отаманом тупцяв, перебираючи ногами. Зелений легенько стиснув його острогами, пустив клусом по колу, витримавши невелику паузу, а тоді звернувся вже до людей:

— Нехай вони по черзі стрибають з кручі! Будемо бити на льоту! Хто долетить живий до води — битимемо в Дніпрі! Хто вибереться на цей берег — заб'ємо на березі! Бог усе бачить, він розсудить, кого лишати живим! Усяк, хто добереться до лівого берега, може йти на всі чотири вітри! Слово даю: не чіпатимуть. І хай пам'ятає, безбожник: так розсудила сила, яка стоїть над нами й мудріша за нас. Але якщо врятований небом не замислиться, якщо, повернувшись додому, не випишеться з комсомолу, а знову візьме нагана й убиватиме українців — Бог це бачитиме! З таким убоїськом ми зустрінемося дуже скоро, і я сам, оцією рукою, покараю його на смерть! Ви згодні з цим, люди?

Йому відповів хор схвальних вигуків. Шеремет не мав жодного сумніву, що отамана підтримають, хоч і не знав ще, як самому ставитися до його волі. Її б, щиро кажучи, мабуть, можна було назвати соломоновою[31], коли б Зелений і справді опинився на слизькому, не знаючи, що робити з бранцями.

Відчув раптом на собі погляд збоку.

Рвучко повернув голову й зустрівся очима з Дзюбою, який чомусь опинився неподалік. Артемові здалося, що Яків проштовхувався вперед. Однак той, навпаки, намагався вибратися з натовпу, вигодивши момент, коли на нього та його дивні маневри ніхто не звертатиме увагу.

Шеремет так само не чіплявся б поглядом ні за кого іншого.

Але ж то був Дзюба.

Погляди на мить зустрілися. Яків відвернувся, хутко зник у юрбі. Артем, таки запідозривши неладне, закусив губу й вирішив не зводити з нього очей.

Та враз пролунали перші постріли, змішані з криками.

Шеремет глянув на кручу — й стало не до Дзюби.

Комсомольці, підбадьорюючи себе галасом, стрибали з неї вниз, а зеленівці, серед яких у перших лавах Артем розгледів Сивого, стріляли навздогін, швидко перезаряджаючи рушниці та гвинтівки. Повітря враз наповнилося передсмертними зойками. Їх перекрикували радісні вигуки: щоразу, коли куля влучала в жертву, натовп тріумфував.

Ті ж, хто ще не наважився випробувати долю, боязко й нерішуче тупцяли на місці. Кілька комсомольців рвонули відчайдушно, немов у бій, останній та рішучий. Їх зустріли пострілами й шаблюками. Кров бризнула з — під гострих лез, окропивши кручу. Видно, не бажаючи більше чекати, зеленівці з клинками напереваги посунули на приречених, і той, хто до останнього не наважувався стрибнути, падав порубаний.

Страта майже відразу обернулася на різню.

Шеремет пошукав і знайшов поглядом отамана. Зелений стежив за всім, до чого сам закликав з незворушним спокоєм.

Артем відступив далі, даючи дорогу тим, хто нетерпеливився взяти участь у розправі. Але геть не пішов — спустився трошки нижче, наблизився до берега, не такого стрімкого, як біля кручі. Тут народу було менше, звідси Шеремет міг бачити все, що відбувалося.

Комсомольці відчайдушно стрибали вниз, а їм услід гриміли постріли, часто — густо не вбиваючи відразу на смерть. Тож підстрелені падали або в Дніпро, марно силкуючись утриматися на поверхні й швидко йдучи на дно, або розбивалися об берег, не долетівши. Тих, що з останньої сили ще повзли до води, добивали вже напевне. Та декотрі все ж таки пірнали, виринали й починали судомно гребти, намагаючись дістатися рятівного протилежного берега. Кулі сипалися їм услід, збиваючи фонтанчики, пролітали над головами, змушуючи пірнати, а коли голови знову витикалися поверх води, неминуче влучали в них.

За якусь мить Дніпро почервонів від крові.

Шеремета знову ніби щось підбило: він зачепився поглядом за хлопця на кручі, який, перш ніж стрибнути, перехрестився широко й неоковирно. Видно, слова Зеленого про Божий суд вплинули на нього: заручившись бодай такою підтримкою, бранець кинувся вниз, рятуючись від повстанця з шаблею напоготові. Вода прийняла хлопця живим, він виринув і, розваживши трохи, занурився не дуже глибоко, віддавшись на волю течії, що понесла його вниз, обгинаючи кручу.

Коли б увага стрільців була прикута тільки до цього хлопця, то його б неодмінно підстрелили. Хитрощі ворога, його боротьба за життя додавали азарту й розпалювали. Та поки що втікачеві таланило, бо й без нього було в кого стріляти. До того ж перші поодинокі щасливці вже дісталися рятівного лівого берега, квапливо ховаючись у верболозі. Тим часом утікачеві таки пощастило проминути небезпечне місце. Течія відносила його щораз далі від людських очей.

Шеремет, ще не знаючи, навіщо він це робить, оминув людський натовп, що купчився коло краю урвища, й рушив туди, куди повертала бистра вода. Прискоривши крок, він досить швидко обійшов кручу. Тепер з натовпу його вже ніхто не міг бачити. Тут так само коло води росли верболози.

Попереду враз замаячіла до болю знайома постать. Розгледівши Дзюбу навіть здалеку, Артем присів, розуміючи, що з берега його можна легко помітити. Проте Якова, здається, хвилювало зовсім інше: видивляючись між заростями, він обережно пробирався до води. Коли зник з очей, Шеремет перебіжками, під супровід залпів з крутого берега, проскочив за ним. Намагався рухатися нечутно. Стрілянина вкупі з галасом несподівано стали йому в пригоді, і він непомітно дістався до прибережних кущів. Просунувся ще трохи. Завмер, дослухаючись.

— Греби сюди, дядьку, — почулося спереду.

Перше, що майнуло, — Дзюба помітив його, гукає. Але тут — таки долинуло слабеньке:

— Не вбивайте! Не стріляйте!

— Здався ти кому! — гримнуло у відповідь. — Нема слуг уже, сам, паняй!

Хлюпнуло, потім ще раз, уже ближче. Шеремет витяг револьвера, поки ще не знаючи, чи знадобиться. Яків, здається, так захопився справою, що зовсім перестав зважати на звуки довкола себе. Обережно просунувшись ще трохи вперед, Артем побачив, як Дзюба, зайшовши у воду по коліна, простягає руку тому самому щасливцю.