Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 30

Те саме Зелений практикував по інших селах, возячи нотарів із собою. Перед розподілом землі збирав урочистий мітинг, де оголошував, що робить усе іменем радянської влади. Хоч насправді це було подарунками отамана.

Той документ, розумів Артем, можна було запросто оскаржити, коли в такий непевний час влада знову зміниться. Шкодуватимуть про це хіба тільки самі люди. Знову почнуться збройні сутички, і Шереметові чомусь здавалося, що цьому ніколи вже не буде кінця. Ну, принаймні найближчими місяцями. Відчувши радянську владу на собі, Артем не тішився ілюзіями, що вона так швидко змириться з існуванням повітових отаманів та їхніми невеличкими державами. Ясна річ, свої побоювання й прочуття він тримав при собі. Хоч події дедалі більше відповідали його прогнозам.

Почалося все з того, що, як виявив Артем, трипільські повстанці мали не лише добре озброєну армію, а й невеличку флотилію. Коли почув про неї вперше, то не повірив власним вухам. Звернув усе на звичну вже хвалькуватість Семена Середи. Той, пояснила якось Катерина, доводився Марусі якимось родичем, тому частенько товкся у них на подвір'ї. Якось Семен мимохідь повідав про те, що місцеві рибалки захопили більшовицьку вантажну баржу, яка везла Дніпром хліб і сіль.

Приводом, власне, стала та сама сіль: хлопець приволік Катерині півмішка. Коли запитала, де взяв, пояснив, викотивши груди: відбили, мовляв. Так Шеремет довідався про те, як трипільські рибалки на човнах підстерегли в плавнях дві баржі, налетіли зусібіч, оточили й узяли на абордаж. Поки червоні оговталися й заходилися давати відкоша, наспів «Зевс» — плавучий панцирник, недарма названий на честь античного бога — громовержця. На борту повстанці прилаштували невеличку, здобуту в якомусь бою гармату і, за словами Середи, влупили просто над захопленим буксиром.

— Стало двох виливанців, щоб ті зайди все зрозуміли! — гордо закінчив тоді хлопець оповідь про річковий бій. — Не всі там, правда, мали кебету. Нічого, таких наші покосили з кулемета. Проте, — додав він, — там мало хто вижив. Не пощастило.

— Кому?

— Та солдатам з матросами ж, тю! Правило таке, для всіх однакове — кидай зброю, стрибай у воду. Поки пливеш — живеш. Допливеш туди, куди куля не сягне, — вважай, пощастило. Можна обсохнути, дотьопати до своїх і розказати, яка в Трипіллі під батьком Зеленим сильна флотилія. Нас, бач, хіба з неба взяти можна. Наслати ці, знаєш, літальні машини…

— Аероплани, — сказав Шеремет механічно.

— Ага, їх. Добро народне, не дивись так. Хай кацапи бояться. Або домовляються.

— Про що домовляються?

— Про торгівлю, — поважно промовив Середа, косуючи на ліжко, де сиділа й слухала все Маруся. — Досить уже грабувати, вимагати… Пора купувати в селянина. Ми, знаєш, згодні й на натуральний обмін. Їм потрібен хліб, нам — плуги та борони. Усе справедливо, так усюди роблять.

— Сам додумався?

Шеремет знав відповідь, тож цілком сподівано почув:

— Батько отаман пояснив.

Більше питань у нього не виникало, але відтоді розмови про успішні напади на більшовицькі пароплави точилися в Трипіллі дедалі частіше. Артем ще не розумів, як йому, з його переконаннями, слід ставитися до натурального річкового піратства. Зрештою, переконував себе, не може називати себе справедливим той, хто не перемагає ворога в чесному бою, змусивши поважати власну силу, а чинить звичайний розбій. Та все ж Шеремет намагався бодай собі не видаватися інтелігентом — толстовцем, який не хоче визнавати права на трофеї, коли довкола вирує війна, що в неї втягнено сотні невеличких армій.

І ось тепер він стояв серед повстанців на трипільському майдані і слухав історію про те, як Семен Середа зловив шпигунів у дніпрових плавнях неподалік села.

2

— Сидимо, рибу ловимо…

— Яку рибу, Семене, вас же на варту поставили?!

Видно, ту історію хлопець переповідав уже не вперше. І не раз чув у відповідь подібний закид. Просто відмахнувся, немов проганяючи набридливого комара, і повів далі, пояснивши:

— Якщо просто так стовбичити, як на варті, з гвинтарями, то ніколи нікого не вполюєш. Вони, кацапські розвідники, думаєш, такі дурні? Навпаки, будуть обходити варту десятою дорогою.

— Ага, а ви заразом карасиків насмикаєте на юшку! — почувся з гурту інший голос.

Шеремет упізнав Федора Палія — той уже ходив, хіба що трошки накульгував. Коли Артем з простої цікавості наблизився до невеличкого натовпу, то його нового товариша поруч не було. З'явився, коли Середа почав хвалитися подвигом, і Шеремет мимоволі відзначив: Палій іде від штабної хати.

Глянувши йому за спину, Артем помітив пожвавлений рух довкола неї. Поки що не спішив пов'язувати це з історією, що так захопила хлопця, але відчув: щось — таки наближається. Трипільці, поки він жив серед них, завжди були готові до бою. Однак то була більше готовість військ боронитися від загрози, яка не от — от з'явилася, а існує хтозна — відколи, і до неї всі звикли. Але це зовсім не означало, ніби в Трипіллі з того й жили, що чекали на військовий наступ, сподіваючись його відбити.

Злості додавали відомості, що надходили з Києва. Повстанська розвідка часом приносила сторінки або цілі більшовицькі газети, де друкувалися розстрільні списки. Страчували полонених повстанців. І не лише з загонів Зеленого. Та на своїх і чужих тут загиблих не ділили, сиплючи прокльони комунякам, тільки — но дізнавалися про нових жертв чрезвичайки.

Одначе нового нападу повстанці не планували. Після невдалої київської операції зеленівці збиралися міцніше тримати глуху оборону, аніж серйозно готувати ще один наступ. Очевидно, подумав Шеремет, того вимагала певна військова стратегія отамана. Або, чого теж не можна відкидати, вичікувальна позиція Києва.

Артем, навіть мобілізований, одягши форму і попрацювавши у військовому шпиталі, все одно не вважав себе за людину військову. Попри пережите за останні місяці він не був готовий кардинально змінити свої переконання і взятися до зброї, бо й надалі волів робити своє діло. Скільки стане сили.

До того ж він погано знався на стратегіях партизанської війни. А саме її, здається, обрав Данило Зелений. І не тільки він, а й решта повсталих отаманів. Але навіть Артемового досвіду вистачало, щоб зрозуміти: довго таких селянських республік більшовики поруч себе не терпітимуть. Тож кожен день, прожитий більш — менш спокійно, невпинно наближав час, коли влада почне наступ не лише на бунтівне Трипілля, а й відразу на всі повсталі повіти.

Тим — то, помітивши метушню довкола штабу, Шеремет стер із себе усмішку, що її мимоволі викликав героїчний Семенів вигляд, глянув на сповнене серйозності Палієве обличчя і насторожився. Тим часом Середа відмахнувся й від Федора:

— Тут не так важливо, чи клює карась, чи не клює! Головне — сиди собі з вудкою, наче звичайний чоловік. Знаєш, є такі, що люблять ходити берегом від рибалки до рибалки, пхати кругом свої носи, питати, чи є рибка, чи ловиться. А потім, ніби знехотя, затягають у розмову. Починають розпитувати, хто, звідки, де, що, скільки, чого…

— Черв'як, — серйозним тоном докинув Остап Романюк, рябий, з підсмаленими від цигарок краями густих вусів; його старший брат служив священиком у сусідньому селі.

— Хто черв'як? — Семен спочатку здивувався, а потім зиркнув на рябого підозріло, спідлоба.

— Ти. Ну, як черв'як. Наживка, що її на гачок чіпляють, — охоче пояснив Романюк. — Сидиш собі на березі або десь за кущами. Вудка в руці. І неясно, хто кого ловить: ти карасів на черв'яка чи сам, як той черв'ячок, шпигунів. Це я так пояснюю, хлопче. Бо не всі розуміють тактики.

Не лише Артем до ладу не второпав, чи то кепкує рябий з Середи, а чи дійсно думає, що ніхто тут нічого не розуміє. Мабуть, усе ж таки перше, бо повстанці загули, підтримуючи Остапа й підбадьорюючи заразом Семена: мовляв, молодець, кажи ще, хлопче. Відчувши, що його таки шанують, хлопець ще ширше розправив плечі.

— От і я про це. Сиджу, значить, ловлю на живця. Мо', хто клюне. Коли це виходять двоє. Один — старший, другий — молодший, десь такий, як я. Помітили мене, підступили, поздоровкалися, те та се. Питають, як рибка, чи добре ловиться. Ніби місця шукають, придивляються. Самі, кажуть, із Дмитровичів, аж чую: клює рибка!