Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 28

— Бій? — спитав Артем, коли Федір перепинив свою мову, щоб узятися до ще однієї чарки.

— Дуля з маком, — відповів той, скрутив дулю, витер тилом долоні губи, крекнув. — Чорт його знає… От я з тобою тепер тут сиджу, горілку п'ю, жінка порається, діти сплять. Татко, виходить, удома, все добре. А міг би на Хрещатику лишитися, коли китайці полізли.

— Чому китайці?

— Біс його розбере, де вони їх, малих та жовтих, стільки собі понабирали. Уже коли верталися назад, почув від когось із хлопців: батько Ангел не встиг перекрити рейок. Їх залізницею навезли. Підмога, свіжі сили. Бо так ми б свої бастіони тримали. У комунарів, Артемку, людей насправді мало було. Змобілізували всіх. Наші бачили шпаків[27] із рушницями. Уже вичищали наші Київ від таких вояків. Потім почали закінчуватися боєприпаси. А без них як воювати?

— Точно, — погодився Шеремет, відчуваючи, як щораз дужче шумить від випитого в голові.

— Отож. Поки шукали складів, поки туди, поки сюди — бач, із боку Дарниці китайців нагнали. Їхня губчека теж отямилася, вдарили щосили. Тільки, кажу ж тобі, не було мене на Хрещатику.

— З тобою б, георгіївським кавалером, запросто відбилися б.

— А ти не пащекуй, — Палій не образився, не підніс голосу, просто зауважив, пояснюючи: — Хлопців почали дрібнити, ганяти вулицями. Заганяли в двори, в будинки. Створювали такі собі котли й варили, аж поки придушували. Хтось вирвався й відступив, більшість лишилася там. Не тільки наших, трипільців, — усі загони поскубли. У містах воювати ще треба вчитися, ось що я тобі скажу.

— Мені не треба. Отаманові вашому говори.

— Та й Зелений знає, — відмахнувся Федір. — Не в чистому полі, не в лісі партизанити, не по селах, де всі свої й однаково готові встромити кола комісарам у спини. Усе ж ніяк не докажу, чому живий лишився. Через братчика твого, чув?

Шеремет труснув головою.

— Нічого не розумію. Ти про кого?

— Дзюба Яків. Вас же разом хлопці привели? Ви ж наче один одного постріляти хотіли, хіба ні?

— Розстріляти мене, коли правду казати, збирався він, — Артем легенько стукнув кулаком по краю стола. — Знаєш, що цей Дзюба колись у чека служив?

— А я, Артемку, рубав німчуру на фронті за віру, царя та вітчизну, — він лукаво посміхнувся, засовався, мостячись зручніше, і його посмішка перейшла в гримасу, бо зачепив поранене місце. — Присягав государю імператору. Кругом війна, вже не перший рік. Люди не розібралися. То за одних виходять, то за других. Усе правильно робиться.

— Правильно? — Артем почав повільно тверезіти. — Чого це правильно? Хто таке сказав?

— Життя, чоловіче, — Палій знову налив чарки. — Дивись, скільки часу над народом стояло якесь начальство? І кожне, велике чи мале, каже нам, що, коли, як і чому треба робити. Завжди все вирішували за простих людей. Думали, як букви знають, то грамотні. Я, може, теж букви знаю, свої чотири класи відбув. Тільки багато в чому, Артемку, грамотніший за них. Усіх укупі. Таке тобі мало не кожний скаже тепер.

— Що скаже? — Шеремет досі нічого не розумів.

— У народу ніколи не питали, — хоч Федір говорив спокійно й далі, проте в його словах і навіть тоні забриніли нові звуки — нотки цілковитої впевненості. — Через те й світова революція. Народна влада. На — род — на, чуєш, як звучить? Не нового царя над нами поставлять, не жидівського комісара в шкірянці, не вічно п'яного кацапа, якому все кругом дай за його красиві очиці, бо він, бач, гноблений російський пролетар. Народ — це ми. І ми дуже довго не могли розібратися, що ж довкола діється та до чого. Через те, як ти кажеш, то з одними злигається людина, то з другими.

Логіку важко було зрозуміти. Ще важче — пояснити. Тому Шеремет лиш мовчки кивнув, і Палій, очевидно, сприйняв це по — своєму: ніби бесідник погодився. Задоволений собою, власним умінням переконувати й обстоювати свою правду, він закликав Артема почаркуватися, випив і повів далі:

— Так ото про Дзюбу. Ми з ним в одній сотні. Мені він теж не дуже, чесно скажу. Не можу розібрати, що він за один. Заведешся з ним, і таке враження, наче в гною вивалявся. А глянь з другого боку, то без Дзюби й діла б не було. Значить, хтось його тримає коло нас на цьому світі. Нащось же він потрібен. Сьогодні вдень, бач, життя мені врятував.

— Дзюба?

— Еге ж. Тільки… як би це… Добре, гляди сам, — Федір знову завовтузився, зачепивши рану й скривившись. — Ми зайшли на Поділ зі свого боку, як наказав батько Зелений. Місцевий люд розбігся по хатах, сидять, що твої миші. Тих, хто там був і в нас стріляв, змели за одним разом. Тоді чуємо — наказ: вирушати до Хрещатика на підмогу хлопцям Струка чи хто там у той час уже був. Коли бачу: Яків Дзюба підбив ще трьох козаків і добувається в якусь крамницю. А я знаю ту крамницю! Коли оте робили, дітям цукерки там купував!

Палій махнув рукою на вже знайому Артемові фотографію, намагаючись пояснити, що заходив до цукерні тоді ж, коли робив свій сімейний знімок. Помах вийшов рвучкий, майнув над свічкою, від чого раптом згас ґнотик. Щось пробурчавши собі під ніс, Федір знайшов, чим запалити. Вогник свічки знову висвітив його лице, тепер на ньому відбивалося якесь легке здивування, навіть заклопотаність.

— Отак. Виходить, почав Дзюба грабувати. І не просто: справжній погром влаштував! Там же власник — жидок. На Подолі такого зілля рясно посіяно! Нічого вони мені не зробили, але й любити в нас, по селах, їх особливо нема за що. До революції, за царя, ще так — сяк з ними вживалися. Млин десь тримають, спиртовий завод, купують продукцію в людей. Гроші платять, не великі, та заробити дають. А тоді, бач, повдягали разом шкіряні куртки, об'явилися комісарами, агітують по селах за комуну. Насправді ж вигрібають у селян хліб до зернини. Та й хіба тільки хліб?… Словом, нема чого панькатися з жидами, а надто тепер. Хоч вони, знаєш, усякі бувають. Той чоловік, наприклад, який цукерки продавав, їх, бач, і досі продає. Нащо його громити?

— Я теж так думаю, — мовив обережно Шеремет, розуміючи, що саме цієї миті може легко втрапити на слизьке, тож поклав собі не обговорювати небезпечних тем. — Але, бач, Дзюба — погромник!

— Сам воював?

— Лікар я.

— А у війську хіба лікарів не треба?

— Не воював, — признався Артем і тут — таки похапцем, ненавидячи за це сам себе, додав, ніби виправдовуючись: — Не встиг.

— То я тобі скажу як георгіївський кавалер. Нема такого наказу ніде на папері. Не записано це в жодному статуті. Але правило таке є: всякому переможцеві дають час на те, щоб погуляти на захоплених теренах.

— Щоб пограбувати когось?

— Щоб узяти трофеї. Дзюба — служивий, я так його трошки розгледів. Просто зарано почав вимагати отого свого права переможця. Не дочекався. Ще й хлопців підбив, сучий син…

Дивно, але те, що сказав Палій про Якова Дзюбу, перегукувалося з Шереметовими думками. Справді, якась двоїста натура. З одного боку, йому гидко було слухати про грабіжництво вчорашнього чекіста. Нічого іншого від таких Артем не сподівався. Але, з другого боку, чути про Дзюбині «подвиги» було й приємно. Навіть кортіло дізнатися ще, щоб ще більше переконатися в тому, що Дзюба — падлюка і трипільські повстанці це чудово розуміють. І незабаром можуть віддати йому по заслузі.

— Ти був проти, чи не так?

— За інших обставин сам би поліз, — щиро признався Палій. — Ну, от є такий закон, є! Таким, як ти, паничам, воно, може, й огидно. А нашому братові — саме воно. Тільки ж наказали висуватися на Хрещатик. А хлопці, бач, двері трощать та вікна б'ють. Сказав їм раз. Сказав два. Не доходить. Довелося відтягати. Сили трошки є.

Федір був міцний чолов'яга. Із тих, про кого кажуть: кулаком цвяхи забиває.

— Послухалися?

— Наші хлопці — відразу. Ми ж нічого, Федьку, кажуть. А Дзюба затявся. Ти, каже, мені не командир, дядьку. Отак і каже…

— Знаю. А ти?

— Ну, не витримав. Зацідив у писок. Усе як треба. Та ж таке воно завзяте, таке противне! Мало, бач. Поліз на мене, ще й револьвера тягне, перед носом махає. Тут уже не в крамниці, гори вона вогнем, річ. Я, бач, мішаюся не в своє діло, порушую, мовляв, його права. Ще й жидів бороню.