Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 8

Образ арматури тримається лише кілька секунд, після чого розпадається на тисячу клаптиків і змінюється на абсолютну впевненість у тому, що Жакоб утішається з кожною симпатичною жінкою, яка йому трапиться. І яка мені, зрештою, різниця?

Вправи тривають. Змінюємо позу, й учителька наполягає, як і зазвичай на заняттях, щоб ми бодай на кілька секунд «очистили розум».

Очищення розуму — це те, чого я найбільше боюся і що весь час мене супроводжує. Якби вона знала, чого просить… Але не мені оцінювати техніку, що існує вже сотні років.

Що я тут роблю?

Я знаю: знімаю стрес.

Я знову прокидаюся серед ночі. Іду до кімнати дітей подивитися, чи все гаразд — нав’язлива думка, але всі батьки іноді так роблять.

Повертаюся в ліжко й лежу, незмигно дивлячись у стелю.

Не маю сил, аби вирішити, що я хочу або не хочу робити. Чому я не відмовлюся займатися йогою раз і назавжди? Чому не наважуюся піти до психіатра й почати ковтати магічні пігулки? Чому мені не вдається взяти себе під контроль і припинити думати про Жакоба? Зрештою, у будь-яку мить він може надумати робити щось інше, аніж знайти собі співрозмовника, з яким можна поговорити про Сатурн і розчарування, що рано чи пізно наздоганяють усіх дорослих людей.

Я вже неспроможна це витримати. Моє життя схоже на фільм, який нескінченно повторює одну й ту саму сцену.

Я відвідала кілька лекцій із психології, коли навчалася на факультеті журналістики. В одній із них професор (чоловік досить цікавий як в аудиторії, так і в ліжку) сказав, що існує п’ять етапів, через які проходить той, у кого беруть інтерв’ю: захист, екзальтація, віра в себе, зізнання й спроба приховати речі.

У своєму житті я відразу перейшла від стану віри в себе в стан зізнання. Я починаю говорити собі речі, які ліпше було б залишити прихованими.

Наприклад, світ зупинився.

Він зупинився не лише для мене, а й для всіх, хто мене оточує. Коли я зустрічаюся з подругами, ми завжди говоримо про ті самі речі й тих самих людей. Такі розмови здаються новими, але в них ми марнуємо час та енергію. Намагаємося переконати себе в тому, що життя триває й що воно цікаве.

Усі намагаються контролювати власні нещастя. Не тільки Жакоб і я, а, мабуть, мій чоловік теж. Тільки він цього не показує.

У небезпечному стані зізнання, у якому я перебуваю, ці речі стають очевидними. Я не почуваюся сама-одна. Мене оточують люди з тими самими проблемами, і всі вдають, ніби життя триває, як і раніше. Як і я. Як і мій сусід. Мабуть, як і мій шеф і як чоловік, що спить зі мною поруч.

Після певного віку ми вдягаємо маску безпеки й упевненості. Із плином часу вона приклеюється до обличчя й більше не зникає. У дитячому віці ми знаємо, що коли плачемо, нам дарують ласку; коли сумуємо, нас утішають. Коли не щастить переконати дорослих своєю усмішкою, ми напевне переконаємо їх своїми сльозами.

Але тепер ми вже не плачемо — хіба лише у ванній, коли ніхто не чує, і не усміхаємося — хіба лише для наших дітей. Ми не показуємо своїх почуттів, бо люди можуть визнати нас вразливими й скористатися цим.

Сон — найкращі ліки.

Я зустрілася з Жакобом у призначений день. Цього разу місце зустрічі обирала я, і ми погодилися зустрітися в чудовому занехаяному Парку живої води, де є ще один поганий ресторан на утриманні міста.

Одного разу я ходила туди обідати з кореспондентом «Файненшл таймс». Ми замовили мартіні, але офіціант приніс нам вермут чинзано.

Цього разу ми не замовляли обід — лише сандвічі. Він міг курити, скільки йому хотілося, і милуватися чудовим краєвидом. Ми могли бачити, хто заходив до ресторану й хто виходив. Я прийшла сповнена рішучості поставити необхідні запитання. Після обміну звичайними формальними запитаннями («Ти ходила в нічний клуб?» — «Піду сьогодні ввечері») я насамперед поцікавилася, чи його не шантажують через порушення ним, скажімо так, подружньої вірності.

Він не здивувався. Тільки запитав: я розмовляю з ним як журналістка чи як подруга.

— Тепер як журналістка.

«Якщо він підтвердить наше припущення, я можу дати слово, що газета його підтримає. Ми не станемо публікувати нічого з того, що торкається особистого життя, але осудимо шантажистів».

— Так, я мав роман із жінкою мого друга, про який тобі, либонь, відомо з огляду на твою роботу. Він сам її заохотив до цього, потім обоє порозумілися в шлюбі. Ти розумієш, про що я тобі кажу?

«Чоловік заохотив свою дружину до адюльтеру? Ні, я нічого не зрозуміла, але ствердно кивнула й пригадала, що зі мною сталося три ночі тому, коли я спізнала кілька оргазмів».

— І цей роман триває?

— Інтерес до нього пропав. Моя дружина вже все знає. Є речі, які неможливо приховати. Персонал «Нігерії» сфотографував нас разом і погрожує поширити фотографії, але це вже не новина ні для кого.

«Нігерія» — там зустрічаються працівники металургійних комбінатів.

— Дружина не погрожувала розлученням?

— Була сердита днів два або три, більше нічого. Вона має великі плани щодо нашого шлюбу, і я думаю, подружня вірність до них не входить. Вона не виявила великих ревнощів, лише вдала, що це для неї важливо. Проте актриса з неї погана. За кілька годин по тому, як довідалася про мою невірність, вона вже відвернула свою увагу на інші речі.

«Схоже, Жакоб живе у світі, який цілком відрізняється від мого. Коли дружина не ревнує, то чоловік вважає, що вона має коханця. Чи я багато втрачаю?»

— Нема нічого такого, чого час би не вирішив. Ти так не думаєш?

Усе залежить від обставин. У багатьох випадках час лише ускладнює проблему. Саме так відбувається зі мною. Проте я тут для того, щоб узяти інтерв’ю, а не давати його, тому не кажу нічого. Він провадить:

— Оті «нігерійці» про це не знають. Я сконтактувався з міністерством фінансів, щоб заманити їх у пастку. З усіма важкими наслідками за те, як вони вчинили зі мною.

Тоді я побачила, як розпався на клапті мій матеріал, який давав мені великий шанс зійти нагору в індустрії, що дедалі занепадала. Мені не треба було розповідати нічого більше ані про адюльтер, ані про шантаж, ані про корупцію. Усе це притаманне швейцарським господарям високого рангу.

— Ти вже запитала все, що хотіла? Можемо перейти на іншу тему?

«Атож, я запитала все. І, правду кажучи, я не мала іншої теми».

— Думаю, ти забула запитати, чому я захотів зустрітися з тобою знову. Навіщо тобі знати, щасливий я чи нещасливий? Ти думаєш, я зацікавлений у тобі як у жінці? Ми з тобою вже не підлітки. Правду кажучи, я був здивований тим, як ти повелася в моєму кабінеті, і щиро тішився смаком твого рота, але це недостатня причина для того, щоб ми тут зустрілися, тим більше знаючи, що таке не може відбутися в публічному місці. Отже, тобі не цікаво знати, чому я захотів зустрітися з тобою знову?

Ті запитання, які несподівано посипалися на мене за запитанням, чи почуваюся я щасливою, не припиняються, проникають у всі темні куточки моєї свідомості. Невже він не розуміє, що про такі речі не запитують?

— Знаю, якщо ти хочеш, щоб я тобі розповіла, — відповідаю, щоб спровокувати його й щоб відразу зруйнувати ту самовпевненість, із якою він намагається вивести мене з рівноваги. І додаю: — Авжеж, ти хочеш затягти мене в ліжко. Ти будеш не перший, кому я відповідаю «ні».

Він похитав головою. Я вдала, ніби цілком задоволена нашою розмовою, і заговорила про те, що озеро перед нами не таке спокійне, як зазвичай. Ми втупилися у хвилі, ніби це було щось найцікавіше у світі. Поки він нарешті знайшов потрібні слова.

— Як ти вже, либонь, помітила, я запитав тебе, чи ти щаслива, тому, що впізнав у тобі себе. Схожі люди притягуються одне до одного. Можливо, ти й не побачила себе в мені, але це не має значення. Можливо, ти психічно виснажена, переконана, що твоїх проблем насправді не існує, і ти знаєш, що їх не існує, а проте вони висмоктують із тебе енергію.

Я подумала про те саме за нашим обідом: стражденні душі ототожнюють себе й притягуються, щоб налякати живих.