Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 5

Чому це зі мною сталося? Здавалося, якась інша особа вплинула на мене й підштовхнула в суто механічну ситуацію, у якій не було нічого еротичного. Чи не хотіла я лише довести Жакобу, що я жінка незалежна, вільна, господиня власного вибору? Я вчинила це для того, щоб справити на нього враження чи щоб спробувати втекти від «пекла», як це називала моя подруга?

Усе відбуватиметься, як і завжди. Я не стою на якомусь перехресті. Я знаю, куди мені йти, і сподіваюся, що з роками моя родина змінить напрямок руху, щоб у нас не виникло потреби мити автомобіль або робити щось надзвичайне. З часом відбуваються великі зміни — і я знаю, як вони відбуваються.

Принаймні сподіваюся, що знаю.

Я повернулася додому, намагаючись не здаватися ані щасливою, ані засмученою, що відразу привернуло увагу дітей.

— Мамо, ти сьогодні не така дивна.

Мені хотілося б їм відповісти: так, бо я зробила щось таке, чого не слід було робити, та, попри те, я анітрохи не почуваюся винною, лише боюся, щоб мене не викрили.

Повернувся мій чоловік, як завжди, поцілував мене й запитав, як я провела день і що ми маємо на вечерю. Я дала йому відповіді, до яких він звик. Якщо він не помітить жодних змін у рутинному розпорядку дня, то не запідозрить, що сьогодні в другій половині дня я займалася оральним сексом з одним політиком.

Який, до речі, не подарував мені найменшої фізичної втіхи. І тепер я божеволію від бажання, тепер я потребую чоловіка, багатьох поцілунків, хочу відчувати біль і втіху від тіла, яке лежить на моєму тілі.

Коли ми піднялися до спальні, я усвідомила, що перебуваю в стані надзвичайного збудження й мені до болю хочеться покохатися зі своїм чоловіком. Але я повинна зберігати спокій — ніяких перебільшень, бо він може щось запідозрити.

Я прийняла ванну, лягла поруч із ним, забрала пігулку з його руки й поклала її на нічний столик. Почала пестити йому груди й швидко розбудила в ньому бажання. Ми проникли одне в одного, як уже давно не робили. Коли я застогнала трохи голосніше, він попросив, аби я стримувалася, щоб не розбудити дітей, але я сказала, що мені наостогиділи ці прохання і я хочу виразити на повен голос усе, що почуваю.

Я спізнала кілька оргазмів. Боже мій, як я кохаю цього чоловіка, що лежить поруч зі мною! Ми закінчили виснажені й спітнілі, тому я вирішила прийняти ванну ще раз. Він пішов зі мною й почав жартувати, спрямовуючи душ на мою вульву. Я попросила, щоб він перестав, бо почувалася дуже стомленою, мені треба добре виспатися, а тому хай він не збуджує мене знову.

Коли ми витирали одне одного, мене опанувало неподоланне бажання змінити свій спосіб гаяти дні, і я попросила, щоб він повів мене в нічний клуб на танці. Гадаю, цієї миті він запідозрив, що тут ідеться про інше.

— Завтра?

— Завтра я не зможу, бо маю піти на заняття з йоги. Підемо в п’ятницю.

— Оскільки ти торкнулася цієї теми, можна мені поставити тобі досить пряме запитання? — Моє серце зупинилося. Він провадив: — Чому ти вирішила ходити на заняття з йоги? Ти жінка спокійна, яка живе в гармонії з собою й добре знає, чого хоче. Тобі не здається, що ти марнуєш час?

Моє серце знову закалатало. Я нічого не відповіла. Обмежилася усмішкою й погладила його по обличчю.

Я впала в ліжко, заплющила очі й подумала, перш ніж заснути: либонь, я переживаю кризу, типову для мого віку. Вона минеться.

У нашому світі неможливо бути щасливим завжди. Нікому це не вдається. Тож треба навчитися боротися з реаліями життя.

Люба депресіє, не наближайся до мене. Не будь такою нав’язливою. Набридай іншим, тим, хто має більше причин, ніж я, дивитися в дзеркало й казати: «Яке воно марне, наше життя». Хочеш ти чи не хочеш, я знаю, як завдати тобі поразки.

Депресіє, ти лише марнуєш зі мною час.

Зустріч із Жакобом Кенігом була такою, як я її собі уявляла. Ми пішли в «Озерні перлини» — дорогий ресторан на березі озера, який вважався найкращим, але сьогодні утримувався містом. Він і тепер коштує дорого, хоч їжа тут погіршала. Як на мене, то він поступається тому японському ресторану, але мені сказали б, що в мене поганий смак. Для деяких осіб декорації означають більше, ніж їжа.

Тепер я переконалася в правильності своєї думки. Він намагався показати мені, що є глибоким знавцем вин, оцінюючи букет, структуру та сльозу на стінках келиха. Цим він, либонь, хотів переконати мене в тому, що він виріс і вже не є хлопчиськом-школярем, що він багато чого навчився, піднявся в житті й тепер знає світ, знає вина, політику, жінок і своїх колишніх коханих дівчат.

Яка дурниця! Ми народжуємося й помираємо, п’ючи вино. Ми вміємо відрізнити добре вино від поганого — і все тут!

Але до того як я познайомилася зі своїм чоловіком, усі чоловіки, які мені зустрічалися, — переважно добре виховані й освічені, — вважали вміння вибрати добре вино моментом своєї слави. Усі вони робили одне й те саме: з глибоко зосередженим виразом обличчя нюхали корок, читали етикетку, просили офіціанта налити їм трохи вина на пробу, крутили в руці келих, дивилися на нього проти світла, нюхали, повільно дегустували, ковтали й нарешті робили схвальний кивок головою.

Спостерігаючи цю сцену безліч разів, я вирішила змінити компанію й почала зустрічатися з любителями наук, які були соціально виключені з любителів аналізувати вина. На відміну від цих останніх, схильних до хизування й артистизму, науковці поводилися цілком природно й не робили найменшого зусилля, щоб справити на мене враження. Вони розмовляли про речі, яких я не розуміла. Вони, наприклад, вважали, що я зобов’язана принаймні розуміти назву «Intel», «позаяк це слово написане на всіх комп’ютерах». Але мені було байдужісінько до того, де воно там написане й навіщо написане.

Любителі наук примусили мене почуватися цілковитою невігласкою, жінкою без будь-якої привабливості, і їх більше цікавили піратські подвиги в Інтернеті, аніж мої груди чи мої ноги. Зрештою я повернулася до надійнішої компанії любителів аналізувати вина. Аж поки зустріла чоловіка, який ані сподівався вразити мене своїм вишуканим смаком, ані ставив у таке становище, що я почувалася тупою ослицею, слухаючи розповіді про таємничі планети, гобітів та комп’ютерні програми, що прояснюють значення відвідуваних сторінок. Після кількох місяців закоханості, протягом яких ми відвідали близько ста двадцяти досі невідомих нам сіл навколо Женевського озера, він запропонував мені вийти за нього заміж.

Я відразу погодилася.

Я запитала в Жакоба, чи знає він якийсь нічний клуб, бо вже минули роки, відколи я перестала жити нічним життям Женеви («нічне життя» — це, власне, умовна назва), а тепер мені захотілося потанцювати й випити в п’ятницю. Його очі спалахнули.

— Я не маю на це часу. Дякую за запрошення, але після того, як одружився, я не можу собі дозволити, щоб мене побачили з журналісткою. Твої статті назвуть…

— Тенденційними.

— Атож, тенденційними.

Я вирішила продовжити гру зваблювання, яка завжди мене розважала. Що я втрачаю? Зрештою, мені відомі всі стежки, ухиляння, пастки та цілі.

Я попросила його більше розповісти про себе. Про своє особисте життя. Я, власне, тут присутня не як журналістка, а як жінка і як його подруга з підліткових літ.

Слово жінка його збадьорило.

— Я не маю особистого життя, — відповів він. — На жаль, я не можу його мати. Я вибрав собі кар’єру, що перетворила мене на автомат. Усе, що я кажу, береться до уваги, ставиться під сумнів, публікується.

Його відповідь мені не дуже сподобалася, але його щирість мене роззброїла. Схоже, він добре знає територію, знає, куди йому можна йти й навіть куди йому можна йти зі мною. Він натякнув, що «нещасливий у шлюбі», як стверджують усі чоловіки зрілого віку, після того як покуштують вино й розкажуть у всіх подробицях, які вони могутні.

— За останні два роки кілька місяців були для мене наповнені радістю, кілька — розчаруваннями, а протягом усіх останніх я мусив триматися за свою посаду й намагатися догодити кожному, щоб мене знову обрали. Мусив відмовитися від усього, що могло б дати втіху, як, наприклад, потанцювати з тобою. Або протягом кількох годин слухати музику, курити чи поводитися так, щоб інші визнали мою поведінку неадекватною.