Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 44

І що далі? Я почала розмовляти з орлом, але побачила, що роблю це в раціональній манері, шукаючи аргументи. Як зможу я жити у світі після того, як пережила те, що зі мною відбулося у Вічності?

«Як жила й раніше», — відповів мені орел, але його вже майже не чути. Він відлетів назавжди з мого життя.

Інструктор щось мені прошепотів — нагадав, що я повинна трохи пробігтися, коли мої ноги доторкнуться до землі.

Я побачила перед собою моріжок. Те, до чого я так прагнула раніше — добутися до твердої землі — тепер сприймаю як кінець чогось.

Чого саме?

Мої ноги доторкнулися до землі. Я трохи пробіглася, а інструктор зайнявся парашутом. Потім підійшов до мене й ослабив ремені. Він подивився на мене. Я втупила погляд у небо. Я побачила там тільки інші кольорові параплани, які наближалися туди, де стояла я.

До мене дійшло, що я плачу.

— З вами все гаразд?

Я ствердно кивнула головою. Не знаю, чи він розуміє, що я пережила.

Так, він розуміє. Каже, що бодай раз на рік він супроводжує в польоті особу, що реагує так, як і я.

— Коли я запитую, що з ними, вони не можуть пояснити. З моїми друзями відбувається щось подібне: деякі люди, схоже, переживають стан шоку, з якого виходять лише тоді, коли доторкаються ногами до землі.

Зі мною відбулося щось протилежне. Але я не маю бажання пояснювати нічого.

Я дякую за його «втішальні» слова. Хотіла сказати, що мені не хочеться, аби стан, пережитий там, закінчився. Але я зрозуміла, що він таки закінчився, і я не зобов’язана давати комусь свої пояснення. Я відійшла від нього й сіла на паркову лавку, чекаючи на чоловіка.

Я не могла стримати сліз. Він приземлився, підійшов до мене з широкою усмішкою, сказав, що пригода була фантастичною. А я все плакала. Він обійняв мене, сказав, що все минуло, що йому не слід було примушувати мене робити те, чого мені не хотілося.

— Річ не в тому, — відповіла я. — Дай мені спокій, будь ласка. Незабаром зі мною все буде гаразд.

Хтось із команди підтримки прийшов забрати термічний одяг та спеціальні черевики й приніс нам наші куртки. Я робила все автоматично, але кожен рух повертав мене в інший світ, у той, який ми називаємо «реальним» і де мені ніяк не хотілося залишатися.

А проте вибору я не мала. Єдине, що я могла зробити, — це попросити чоловіка, щоб він залишив на короткий час мене саму-одну. Він запитав, чи не хочу я повернутися в готель, бо стало холодно.

— Ні, мені добре й тут.

Я залишалася там півгодини, плачучи. То були сльози благословення, що омивали мою душу. Нарешті до мене дійшло, що настав час повернутися у світ.

Я підвелася, пішла до готелю, ми винайняли автомобіль, і чоловік повів його назад, до Женеви. Радіо було увімкнене, тож ніхто не мав бажання розмовляти. Незабаром я відчула нестерпний головний біль, але знала причину: кров поверталася в частини тіла, які були блоковані подіями, що тепер у ній розчинялися. Мить визволення супроводжується болем — так було завжди.

Йому не треба пояснювати, що він казав учора. Мені не треба пояснювати, що я відчувала сьогодні.

Світ досконалий.

Залишається година до кінця року. Префектура вирішила значно скоротити витрати на традиційний вечір перед Новим роком у Женеві, тож ми матимемо менше феєрверків, ніж зазвичай. Воно й краще: я милувалася феєрверками протягом усього свого життя, і вони вже не розбуджують у мені емоцій, як у дитинстві.

Я не можу стверджувати, що сумувала протягом усіх трьохсот шістдесяти п’яти днів. Моя подорож була важкою, сонце обпікало мене своїм промінням, море майже перекинуло мого човна, але зрештою я спромоглася перетнути океан і добулася до суходолу.

Добулася до суходолу? Але чи можу я сказати, що хтось мені допоміг? Те, що вбиває стосунки між двома людьми, — це відсутність справжніх викликів, відчуття, що у світі немає для тебе нічого нового. Ми повинні й далі надсилати одне одному сюрпризи.

Усе починається з великого свята. Приходять друзі, священик говорить проповідь, яку він повторював у сотнях будинків під час вінчання, нагадуючи, наприклад, про те, що дім треба будувати на скельному ґрунті, а не на піску. Гості кидають у нас рисом, а ми кидаємо букет квітів, самотні жінки потай нам заздрять; одружені знають, що ми виходимо на дорогу, зовсім не схожу на ті, про які читали в казках.

А потім потроху виникає реальність, але ми її не приймаємо. Хочемо, щоб наш партнер залишався точно тією самою особою, з якою ми стояли перед вівтарем і з якою обмінялися шлюбними обіцянками. Так, ніби ми можемо зупинити час.

Не можемо. І не повинні. Знання й досвід не змінюють людину. Час не змінює людину. Єдина річ, яка нас змінює, — це любов. Поки я летіла в повітрі, я зрозуміла, що любов до життя, до всесвіту могутніша, аніж будь до чого.

Мені пригадалася проповідь, яку невідомий молодий пастор написав у дев’ятнадцятому сторіччі, аналізуючи послання святого Павла до коринтян і різні обличчя, що відкриває любов. Він показує, що багато духовних текстів, які ми сьогодні знаходимо, спрямовані лише на частину людей.

Вони говорять про Мир, але не говорять про Життя.

Вони говорять про Віру, але не говорять про Любов.

Вони говорять про Справедливість, але не згадують про Одкровення, як те, яке я зробила, коли стрибнула в безодню в Інтерлакені, і воно допомогло мені вибратися з чорної ями, яку я сама викопала у своїй душі.

Мені завжди було очевидно, що Справжня Любов може змагатися з будь-якою іншою любов’ю на цьому світі. Коли ми віддаємо все, нам нема чого втрачати. І тоді зникають страх, ревнощі, нудьга й рутина й залишається тільки світло порожнечі, яке нас не лякає, а наближає одне до одного. Світло, яке завжди змінюється, і саме це робить його гарним, сповненим сюрпризів — не завжди тих, на які ми сподіваємося, але тих, із якими нам щастить співжити.

Любити щедро означає жити щедро.

Любити вічно означає жити вічно. Життя Вічне спрямоване на Любов.

Чому ми прагнемо жити вічно? Бо хочемо жити з людиною, яка є з нами поруч. Бо ми не хочемо розлучатися з тим, хто заслуговує на нашу любов і хто вміє любити нас так, як ми того заслуговуємо.

Бо жити — це любити.

Бо навіть любов до тварини, яка заслуговує на те, щоб її любили, може виправдати життя людського створіння. Якщо воно не прив’язане до життя любов’ю, то для нього зникає будь-яка причина жити.

Знайдімо насамперед Любов, а все інше приєднається до неї.

За десять років шлюбу я спізнала майже всі радощі, які може мати жінка, і пережила страждання, на які не заслуговувала. Але навіть так, якщо подивитися на моє минуле, то можна помітити дуже мало хвилин, — переважно дуже коротких, — коли я могла створити вбогу імітацію того, що вважаю Справжньою Любов’ю: коли я бачила, як народжувалися мої діти, коли я відчувала руки свого чоловіка у своїх руках, дивлячись на Альпи або на велетенський Водограй на озері Леман. Але саме такі миті виправдовують моє існування, бо вони дають мені силу рухатися вперед і звеселяють мої дні, хоч би як я намагалася наповнити їх смутком.

Я підходжу до вікна й дивлюся на місто за шибками. Сніг, який обіцяли, так і не випав. Але навіть за таких обставин я думаю, що це один із найромантичніших святвечорів, які я пережила, бо я помирала, а Любов мене воскресила. Любов — єдина річ, яка залишиться, коли сама людська раса зникне з лиця Землі.

Любов. Мої очі наповнюються слізьми радості. Ніхто не здатен примусити себе любити й ніхто не здатен примусити до цього іншу людину. Усе, що можна зробити, — це дивитися на Любов, сповнюватися до неї пристрастю й наслідувати її.

Не існує іншого способу полюбити, і в цьому немає ніякої таємниці. Ми любимо інших, ми любимо самі себе, любимо наших ворогів, і завдяки цьому в нашому житті ніколи нічого не бракуватиме. Іноді варто увімкнути телевізор і дивитися на те, що відбувається у світі, бо якщо в кожній із цих трагедій існуватиме бодай трохи любові, ми прийдемо до спасіння, бо Любов породжує більше Любові.