Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 36

Я покинула автомобіль, заплатила за довший час стоянки, ніж мені було треба. Отже, тепер я зможу поблукати, не обираючи напрямку. Я зателефонувала в редакцію й поквапно пояснила свою відсутність: одне з дітей захворіло на діарею, і я повинна відвезти його до лікаря. Мій шеф повірив мені, адже швейцарці не брешуть.

Але я збрехала. Я тепер брешу щодня. Я втратила самолюбство й не розумію, куди йду. Швейцарці живуть у реальному світі. Я живу у світі фантазій. Швейцарці вміють розв’язувати свої проблеми. Неспроможна розв’язати свої, я створила ситуацію, у якій маю ідеальну родину й досконалого коханця.

Я блукала по місту, яке люблю, з його закладами й крамницями, які, — крім закладів, призначених для туристів, — здавалося, зупинилися в п’ятдесятих роках минулого століття й не мають жодного наміру модернізуватися. Панує холод, але, слава Богу, немає вітру, що робить температуру стерпною. Намагаючись себе розважити й трохи заспокоїтися, я заходжу до книгарні, до м’ясної крамниці й до крамниці одягу. Щоразу, коли я знову виходжу на вулицю, відчуваю, що низька температура допомагає погасити полум’я, на яке я перетворилася.

Чи можливо налаштувати себе кохати певного чоловіка? Звичайно, можливо. Проблема в тому, щоб забути чоловіка хибного, який увійшов, не прохаючи дозволу, бо побачив, що двері відчинені.

Чого я, власне, хотіла, зав’язавши стосунки з Жакобом? Адже я від самого початку знала, що наші взаємини приречені, хоч і не могла собі уявити, що вони закінчаться в такій принизливій манері. Можливо, я хотіла саме того, чого досягла: пригоди й радості. Чи, може, я хотіла більшого — жити з ним, допомогти йому робити кар’єру, надати йому підтримку, якої він, схоже, уже не мав від дружини, ніжність, якої він не знав під час наших перших двох зустрічей. Вирвати його з дому, як виривають квітку з чужого саду, і посадити його на моїй ділянці, хоч і знаючи, що квіти не витримують такого ставлення.

Мене затопила хвиля ревнощів, але цього разу сліз не було, була лише лють. Я відчула себе на зупинці автобуса. Дивлюся на людей, які виходять і заходять, надто заклопотані у своїх світах, таких крихітних, що вони вміщаються на екрані мобілки, від якої ці люди не відривають ані очей, ані вух.

Автобуси прибувають і відбувають. Люди виходять із них і швидко йдуть геть, мабуть, рятуючись від холоду. Інші повільно заходять до автобуса, не прагнучи потрапити додому, на службу, до школи. Але ніхто не виявляє ані гніву, ані ентузіазму, вони не здаються ані щасливими, ані сумними, це лише стражденні душі, які машинально виконують місію, призначену їм усесвітом у той день, коли вони народилися.

Згодом я змогла трохи розслабитися. Пробувала зрозуміти кілька причин, від яких у мене розламувалася голова. Одна з них пов’язана з ненавистю, яка напливає й відпливає, наче автобуси, які відходять від цієї зупинки. Чи можливо, щоб я втратила найдорожче у своєму житті — мою родину? Я переможена в битві за пошук щастя, і це мене не принижує, але перешкоджає мені бачити дорогу, що чекає на мене попереду.

А мій чоловік? Я повинна відверто поговорити з ним сьогодні, признатися в усьому. Я маю враження, що це мене визволить, хай і доведеться терпіти тяжкі наслідки. Я стомилася брехати — йому, шефові, собі самій.

Знаю, що тепер я не хочу про це думати. Більше, ніж будь-яке інше почуття, мої думки заполонили ревнощі. Я не можу нікуди поїхати від цієї зупинки автобуса, бо відчуваю, що по всьому моєму тілу перебігає електричний струм. Я ніяк не можу його позбутися.

Отже, вона полюбляє слухати історії про його невірність, коли лежить у ліжку з чоловіком, роблячи з ним те, що він робив зі мною? Коли він узяв презерватив на нічному столику під час нашої першої зустрічі в тому готелі, я мусила дійти висновку, що він мав інших жінок. З огляду на той спосіб, яким він мною заволодів, я не мала підстав сумніватися, що я одна з них. Багато разів я виходила з того клятого готелю з цим почуттям, говорячи самій собі, що ніколи туди не повернуся, й усвідомлюючи, що це тільки одна з моїх чергових брехень і, якщо він зателефонує, я завжди буду готова на той день і на ту годину, які він мені запропонує.

Атож, я все це знала. І намагалася переконати себе, що шукаю лише сексу та пригод. Але то була неправда. Сьогодні я зрозуміла, що хоч заперечувала це в усі мої безсонні ночі та порожні дні, я була закохана, так, була закохана. Божевільно закохана.

Я не знаю, що тепер робити. Я собі уявляю, — а насправді переконана в цьому, — що всі одружені завжди відчувають таємний потяг до когось. Це заборонено, а загравання із забороненим робить життя цікавим. Але існує не так багато людей, які розвивають у собі це почуття; лише кожен сьомий, як я прочитала в газетній статті. І я думаю, що лише один зі ста дозволяє, щоб фантазія занесла його так далеко, як вона занесла мене. Для більшості це лише дрібна пристрасть, позаяк кожен знає від самого початку, що вона не триватиме довго. Трохи емоцій, щоб зробити секс еротичнішим і почути крики «Я тебе кохаю!» під час оргазму. Нічого більшого.

А якби мій чоловік знайшов собі коханку, як би я реагувала? Я повелася б радикально. Я сказала б, що життя поставилося несправедливо до мене, що я нічого не варта, старію, влаштувала б скандал, не переставала б плакати від ревнощів, а насправді йому позаздрила б: йому пощастило, а мені — ні. Вийшла б, гримнувши дверима о тій самій годині, і пішла б із дітьми в дім своїх батьків. Але через два або три місяці розкаялася б, стала б шукати якийсь привід, щоб повернутися, і подумала б, що він теж цього хоче. Через чотири місяці мене б уже опанував страх перед необхідністю починати життя спочатку. Я зробила б спробу попросити його, щоб він дозволив мені повернутися «задля добра дітей», але було б уже пізно: він жив би з коханкою, значно молодшою й сповненою енергії, вродливою, яка повернула б йому радість життя.

Задзвонив телефон. Мій шеф запитав, як почувається мій маленький син. Я сказала, що перебуваю на зупинці автобуса й не можу добре його чути, але все гаразд і скоро я повернуся в редакцію.

Налякана людина не бачить дійсності. Вона воліє ховатися у своїх фантазіях. Я не можу перебувати в цьому стані більш як годину, я повинна взяти себе в руки. Мене чекає робота, і, можливо, вона мені допоможе.

Від автобусної зупинки я повернулася до свого автомобіля. Дивлюся на опале листя на землі. Думаю, що в Парижі його вже прибрали. Але ми в Женеві, місті значно багатшому, і воно досі тут.

Колись це листя було частиною дерева, яке скинуло його із себе й готується до відпочинку. До речі, чи піклується дерево про ту зелену мантію, яка його накривала, живила й дозволяла йому дихати? Ні. Чи думає воно про тих комах, які жили в його вітах і допомагали запилювати його квіти, підтримуючи природу живою? Ні. Дерево думає тільки про себе. Такі речі, як листя й комахи, воно скидає, коли йому треба.

Я один із тих листочків на поверхні міста, який жив, думаючи, що житиме вічно, і помер, сам не знаючи чому; який любив сонце й місяць і довго спостерігав за цими автобусами, що змагалися у швидкості з трамваями, які торохтіли по рейках, і ніхто ніколи не мав делікатності попередити його, що існує зима. Він скористався максимумом можливостей, аж поки одного дня пожовкнув і дерево попрощалося з ним.

Воно попрощалося зі своїми листочками, знаючи, що вони більше ніколи не повернуться до нього. І попросило допомоги у вітру, щоб він відкинув їх від їхнього гілля якомога швидше й відніс якнайдалі. Дерево знає, що воно ростиме лише в тому випадку, якщо зможе добре відпочити. І якщо воно ростиме, його шануватимуть. І на ньому зможуть розпуститися ще гарніші квіти.

Треба їхати. Найкращим лікуванням для мене буде праця, бо я вже виплакала всі сльози, які в мене були, і вже передумала все, що мала передумати. Але й це не допомогло мені звільнитися ні від чого.

Я пройшла бездумно, як автомат, на ту вулицю, де поставила свою машину, і натрапила на одного з гвардійців у червоному із синім однострої, який зривав за допомогою якогось апарата номер із мого автомобіля.