Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 26

— А що вона зовсім не ортодоксальна, то виходить, ми заохочуємо незаконну практику?

— А хіба ми не заохочуємо незаконну практику, коли бомбардуємо молодь закликами до надмірного споживання? Хіба ми не сприяємо збільшенню нещасливих випадків, коли рекламуємо нові автомобілі, що можуть досягати швидкості у двісті п’ятдесят кілометрів на годину? Хіба ми не сприяємо депресіям та схильностям накладати на себе руки, коли публікуємо матеріал про людей, які домоглися успіху, прямо не пояснюючи, як їм це вдалося, і в такий спосіб переконуємо інших, що вони нічого не варті?

Головний редактор не захотів сперечатися зі мною. Можливо, він також був зацікавлений видати газету, головним матеріалом якої було «Падіння щастя дає можливість азіатській країні збільшити свої прибутки на вісім мільйонів франків».

Я написала статтю з близько шестиста слів, — максимальний обсяг, який був мені дозволений, — запозичивши майже весь текст з Інтернету, бо мені майже нічого не дала розмова з шаманом, яка перетворилася на консультацію.

Жакоб!

Він воскрес і надіслав мені послання, запрошуючи до кав’ярні — так ніби не мав стільки цікавого у своєму житті, чому треба було приділяти увагу. Де тепер цей досвідчений дегустатор вин? Де перебуває чоловік, наділений найсильнішим збудником у світі — владою?

А головне, де тепер коханий моєї юності, якого я знала в літа, коли все було можливим для нас обох?

Він одружився, змінився, а тепер надіслав повідомлення, у якому запрошує мене до кав’ярні. Чи не було б цікавішим, якби він мене запросив на нудистську пробіжку в Шамоні? Можливо, такою пропозицією я зацікавилася б більше.

Я не мала найменшого бажання відповідати. Була розгнівана й принижена його мовчанкою протягом кількох тижнів. Він гадає, я побіжу до нього лише тому, що він зробив мені ласку — запросив, щоб трохи розважитися?

Перш ніж лягти спати, я прослухала (у навушниках) розмову з кубинцем, яку записала на магнітофон. Ще в тій частині розмови, де я вдавала тільки журналістку, а не жінку, яка боялася сама себе, я запитала в нього, чи автотранс (або медитація — слово, якому він надавав перевагу) може допомогти комусь забути іншу особу. Я так підійшла до цієї теми, щоб він правильно зрозумів слово «любов» або вислів «травма від словесної агресії», які мали велике значення для нашої розмови в ті хвилини.

— Це досить багниста сфера, — відповів він. — Атож, ми можемо домогтися відносної амнезії, та позаяк ця особа пов’язана з іншими фактами та подіями, то буде практично неможливо цілком викинути її з пам’яті. Крім того, забути — це поведінка хибна. Правильним буде сміливо дивитися їй у вічі.

Я прослухала всю плівку, спробувала відвернути свою увагу, зробила деякі обіцянки, записала дещо до свого порядку денного, але це не дало ніякого результату. Перед сном я надіслала послання Жакобу, прийнявши його пропозицію.

Я не вмію контролювати себе — ось моя проблема.

— Не стану стверджувати, що мені тебе бракувало, бо ти не повіриш. Не скажу також, що я не відповідав на твої послання, бо боявся закохатися знову.

Я справді не повірила жодному його слову. Але дозволила, щоб він і далі намагався пояснити непоясненне. Ми були у звичайнісінькій кав’ярні в Коломб-сюр-Салев, у селі на кордоні з Францією, за п’ятнадцять хвилин від моєї роботи. Інші невибагливі клієнти були шоферами вантажівок і робітниками каменярні, розташованої неподалік.

Я була там єдиною жінкою, крім барменші, яка ходила з кінця в кінець закладу, надмірно нафарбована, і обмінювалася жартами з відвідувачами.

— Я живу, як у пеклі, відколи ти з’явилася в моєму житті. Від того дня в моєму кабінеті, коли ти брала в мене інтерв’ю й ми обмінялися інтимностями.

«Обмінялися інтимностями» сказано не зовсім точно. Я посмоктала йому прутень, а він нічого зі мною не зробив.

— Я не можу назвати себе нещасним, але почуваюся дедалі самотнішим, хоч ніхто про це не знає. Навіть коли я перебуваю між друзями, середовище й вино є найкращими, розмова відбувається жваво і я всміхаюся, то без жодної причини раптом перестаю звертати увагу на розмову. Кажу, що в мене важлива зустріч, і йду геть. Я знаю, чого мені бракує — тебе.

Настав час помститися.

— То ти не думаєш, що твоє подружнє життя потребує ліків?

— Думаю. Я говорив про це з Маріанною, але не зміг її переконати. Для неї філософія пояснює все. Вона помітила, що я змінився, але пояснює це виборами.

Кубинець мав рацію, коли казав, що деякі справи ми повинні доводити до кінця. У цю мить Жакоб урятував свою дружину від тяжкого звинувачення в торгівлі наркотиками.

— Моя відповідальність значно посилилася, і я ще до цього не звик. Маріанна каже, що через короткий час я звикну. А ти?

«Я? Що він, зрештою, хоче знати?»

Мої зусилля чинити йому опір упали на землю в ту мить, коли я побачила, що він сидить сам-один за столом у кутку, перед ним стоїть пляшка кампарі із содою й усмішка розтягла йому губи, коли він побачив, як я увійшла. Ми знову стали підлітками, цього разу маючи право пити алкогольні трунки, не порушуючи ніякого закону. Я взяла його крижані руки — не знаю, від холоду чи від страху.

— Усе добре, — відповіла я. — Пропоную, щоб наступного разу ми зустрілися раніше — літо закінчується й сутеніє рано.

Він погодився й обережно поцілував мене в губи, намагаючись не привертати уваги двох чоловіків, які сиділи поблизу.

— Одна з найгірших речей для мене — це погожі сонячні дні. Відхиляю штору у своєму кабінеті, бачу людей, багато з яких ідуть, узявшись за руки, й анітрохи не турбуються про наслідки. А я не можу показувати свою любов.

Любов? То кубинський шаман даремно висловлював жаль до мене й просив допомоги в таємничих духів?

Я багато чого сподівалася від цієї зустрічі, крім побачити чоловіка, спроможного відкрити свою душу, як він робив тепер. Моє серце калатало все сильніше — від радості, від подиву. Я не могла запитати ані в нього, ані в себе, чому це відбувається.

— Не думай, що я заздрю чужому щастю. Але я не розумію, чому інші люди можуть бути щасливими, а я — ні.

Він оплатив рахунок у євро, ми пішки перетнули кордон і пішли до наших автомобілів, які стояли з протилежного боку вулиці, тобто у Швейцарії.

Ми вже не мали часу виявляти свої почуття. Попрощалися трьома поцілунками й пішли кожне до своєї долі.

Як і після зустрічі в гольф-клубі, я не змогла вести автомобіль. Насунула на голову каптур, щоб захиститися від холоду, і рушила пішки провулком, не знаючи, куди йду. Проминула пошту й перукарню. Побачила відчинений бар, але пішла далі, щоб розвіятися. Я не мала найменшого інтересу до того, що відбувалося. Мені лише хотілося, аби щось відбувалося.

«Відхиляю штору у своєму кабінеті, бачу людей, багато з яких ідуть, узявшись за руки, й анітрохи не турбуються про наслідки. А я не можу показувати свою любов», — сказав він.

І коли я відчувала, що ніхто, абсолютно ніхто не спроможний зрозуміти, що діється в мені, — ні шаман, ні психоаналітики, ні навіть мій чоловік, — ти прийшов, щоб мені пояснити…

Це самотність, хоч я й оточена дорогими мені людьми, які піклуються про мене й бажають усього найкращого, хоч, можливо, вони допомагають мені лише тому, що й самі почуваються самотніми й виявляють солідарність, тавровану залізом і вогнем: «Я корисний, хоч і почуваюся самотнім».

Хоч мозок і каже, що все гаразд, душа розгублена, спантеличена, не розуміючи, чому життя несправедливе до неї. Але вранці ми прокидаємося й починаємо спілкуватися зі своїми дітьми, своїми чоловіками, своїми коханцями, своїми шефами, своїми підлеглими, своїми учнями — усіма тими десятками людей, які заповнюють життя нашого звичайного дня.

І ми завжди готові всміхнутися й сказати підбадьорливе слово, бо ніхто не спроможний розповісти іншим про свою самотність, а надто тоді, коли перебуває в доброму товаристві. Але самотність існує й поступово руйнує все, що є в нас найкращого, бо ми примушені застосовувати всю свою енергію, щоб здаватися щасливими, хоч нам ніколи не щастить одурити самих себе. Проте ми вперто показуємо лише троянду, яка щоранку розпускає пелюстки, і ховаємо в собі її колюче стебло, яке ранить нас і примушує кровоточити.