Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 23

Нічого дивного. Я навмання розгорнула сторінку.

Санітарка не змогла знайти вигаданого пацієнта. Попросила пробачення. Я подякувала їй і наготувалася вийти, але, схоже, вона була дуже рада, що має з ким поговорити.

— Ви зробили собі пластичну операцію, пані?

Пластичну операцію? А, так. Я пригадала про два маленькі пластирі, наклеєні під окулярами.

— Більшість тутешніх пацієнтів роблять собі пластичні операції. Я не радила б вам їх робити. Це порушує рівновагу між тілом і розумом. — Я не цікавилася її думкою, але вона, либонь, відчула, що на ній лежить громадянський обов’язок, і провадила: — Старість найбільше травмує тих, котрі вважають, що можуть контролювати свої роки.

Я запитала, якої вона національності. Мадярка. Зрозуміло. Швейцарці ніколи не висловлюють своєї думки, якщо їх не попросять.

Я подякувала їй за турботу й вийшла, знявши окуляри й відклеївши пластирі. Прикидатися далі було марно, мій план провалився. Кампус знову спорожнів. Тепер усі навчаються, як їм бути, як доглядати хворих, як допомагати іншим думати.

Я зробила велике коло й повернулася на те місце, де поставила свій автомобіль. Здалеку побачила психіатричну лікарню. Чи мені справді треба там бути?

— Ми всі такі? — запитала я в чоловіка, коли діти вже поснули, а ми готувалися до сну.

— Які?

— Такі, як я, що іноді почуваюся краще, а іноді — гірше.

— Думаю, що так. Ми живемо, здійснюючи самоконтроль, щоб страховище не виповзало зі свого сховку.

— Це правда.

— Ми не ті, ким хочемо бути. Ми такі, якими хоче бачити нас суспільство. Ми нікого не обманюємо, але маємо величезну потребу в тому, щоб нас любили. Тому ми придушуємо найкраще в собі. Дуже скоро те, що було світлом у наших снах, перетворюється на монстра наших кошмарів. Це нереалізовані речі, не прожиті можливості.

Як мені відомо, психіатрія називає це маніакальною депресивністю, але тепер задля політкоректності — біполярним порушенням. Звідки вони взяли цю назву? Хіба північний полюс і південний полюс чимось відрізняються? Якщо й відрізняються, то дуже мало…

— Звичайно, відмінності незначні. Але думаю, майже всі люди мають цього монстра в собі.

З одного боку, кримінально налаштована жінка, спроможна штовхнути на злочин жінку невинну, але не може пояснити причину такої ненависті. З другого, — мати, яка з любов’ю дбає про родину й тяжко працює, щоб нічого не бракувало її любим створінням, також не розуміючи, звідки вона візьме сили, щоб зберегти це почуття недоторканим.

— Ти пам’ятаєш про Джекіла й Гайда?

Схоже, «Франкенштейн» — то не єдина книжка, яка видається безперервно, відтоді як була опублікована вперше: «Дивна історія доктора Джекіла і містера Гайда» — твір, який Роберт Луїс Стівенсон написав за три дні, пішов тією самою дорогою. Ця історія відбувається в Лондоні в XIX сторіччі. Лікар і дослідник Генрі Джекіл вірить у те, що добро й зло існують у всіх людях. Він вирішує перевірити свою теорію, з якої сміються майже всі, кого він знає, включно з батьком його нареченої Беатрис. Невтомно працюючи у своїй лабораторії, він відкриває формулу і, аби не ризикувати нічиїм життям, сам випиває винайдену рідину.

У результаті його демонічна сторона — яку він називає містером Гайдом — виходить на поверхню. Джекіл вірив у те, що зможе контролювати поведінку Гайда, але відразу розуміє, що припустився фатальної помилки: коли ми випускаємо назовні свою погану сторону, вона повністю затьмарює все, що було в нас доброго.

Це стосується всіх індивідів. Відбувається те саме, що з тиранами, які загалом мають на початку найкращі наміри, але потроху, аби зробити те, що вважають найкращим, удаються до найгіршого, що є в людській природі, — до терору.

Я розгублена й налякана. То це може статися з кожним із нас?

— Ні. Лише меншість людей не мають чіткого уявлення про те, що є слушним, а що — хибним.

Я не певна, що ця меншість є такою вже маленькою; щось подібне я пережила в школі. Я мала вчителя, який, можливо, був найкращою людиною у світі, але він раптово змінювався й залишав мене цілком спантеличеною. Усі учні боялися його, бо годі було передбачити, яким він буде в той або той день.

Але хто наважився б протестувати? Адже, зрештою, учителі завжди мають рацію. Крім того, усі сподівалися, що він має проблему вдома, яка незабаром розв’яжеться. Аж поки одного дня містер Гайд у ньому вихопився на поверхню й він напав на одну з моїх подруг. Про цю подію стало відомо директору, і його звільнили зі служби.

Відтоді я стала дуже обережною з людьми, які ставилися до мене з надмірною ніжністю.

— Як ото плетільниці.

Атож, як оті трудящі жінки, які хотіли домогтися справедливості й хліба для бідняків і боролися у Франції проти надмірних заходів короля Людовіка Шістнадцятого. Коли був запроваджений режим терору, вони приходили раненько на майдан із гільйотиною, займали місця в першому ряді й плели одяг, чекаючи на засуджених на смерть. Мабуть, вони були матерями родин і протягом решти дня дбали про своїх дітей і про чоловіка.

Вони займалися плетінням, щоб згаяти час між однією відрубаною головою та наступною.

— Ти сильніша за мене. Я завжди тобі заздрив. Можливо, тому я так рідко виявляю почуття: аби не показати, що я слабкий.

Він не знає, що каже. Але розмову вже закінчено. Він перевертається на другий бік і засинає.

А я залишаюся сама з моєю «силою», дивлячись у стелю.

Цього тижня роблю те, що пообіцяла самій собі ніколи не робити: звернутися до психіатра.

Я побувала в трьох консультаціях різних лікарів. Розклади в них були заповнені — ознака того, що в Женеві є набагато більше людей, вибитих із рівноваги, ніж ми собі уявляємо. Я наполягала на тому, що в мене справа невідкладна, секретарки лікарів заперечували, що в усіх справи невідкладні, дякували мені за інтерес, дуже жалкували, але не могли відсунути чергу інших пацієнтів.

Я вдалася до козиря, який ніколи мене не підводив: сказала, де працюю. Магічне слово «журналістка» разом із назвою відомої газети однаково спроможне як відчинити двері, так і зачинити їх. У цьому випадку я вже знала, що результат буде сприятливим. На кілька консультацій мене записали.

Я нікого не повідомила — ані свого чоловіка, ані свого шефа. Я навідала першого психіатра — трохи дивакуватого чоловіка з британським акцентом, який відразу признався мені, що не має соціального страхування. Я запідозрила, що він працює у Швейцарії нелегально.

Я розповіла з неймовірним терпінням, що відбувається зі мною. Удалася до прикладів Франкенштейна та його монстра, доктора Джекіла й містера Гайда. Я попросила, щоб він допоміг мені приборкати монстра, який виривається з мене на поверхню й загрожує вийти з-під контрою. Він запитав мене, що все це означає. Я не розповіла йому про справжні подробиці, які мене компрометували, наприклад про спробу влаштувати так, щоб невинну жінку несправедливо звинуватили в торгівлі наркотиками.

Я вирішила розповісти брехню: пояснила, що в мене виникають думки про вбивство, що іноді я хочу вбити свого чоловіка, коли він спить. Він запитав, чи хтось із нас має коханку або коханця, і я відповіла, що ні. Він визнав мою реакцію цілком нормальною. Рік лікування по три сесії на тиждень зменшить цю небезпеку на п’ятдесят відсотків. Я була шокована. А що, як я вб’ю чоловіка раніше? Він відповів, що це така собі «трансференція», «фантазія» і що справжні вбивці ніколи не просять допомоги.