Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 17

Я намагалася знайти потрібні слова. З якої таємничої причини ми вирішили сьогодні зустрітися? Чому ми обоє контролюємо себе, хоч і знаємо: між нами щось є. Може, боїмося спіткнутися й упасти, як уже траплялося кілька разів?

Коли я йшла, мені здавалося, я заглиблююся в тунель, із якого ніколи не знайду виходу: той, хто замінює цинізм пристрастю, сприймає свою перемогу з іронією.

Що він думає, дивлячись, як я наближаюся до нього? Чи повинна я пояснити йому, що ми не маємо боятися, що «якщо зло існує, то воно ховається в наших страхах»?

Меланхолія. Це слово перетворює мене на романтичну жінку й робить молодшою з кожним кроком.

Я й далі шукаю потрібні слова, щоб сказати їх, коли він буде переді мною. Найкраще не шукати їх, а промовити легко й природно. Вони тут, зі мною. Я можу не впізнавати, не приймати їх, але вони могутніші за мою потребу контролювати все.

Чому я не хочу почути свої власні слова, перш ніж промовлю їх перед ним?

Це страх? Чи те, що є гіршим, аніж сіре життя, у якому всі дні однакові? Аніж страх, що все зникне — включно з моєю душею — і я залишуся абсолютно самотня в цьому світі, після того як мала все, аби бути щасливою?

Я бачу, як на тлі сонця ковзають тіні листя, яке падає з дерев. Те саме відбувається всередині мене; там упало все, що мало впасти, упав бар’єр, захист зруйнований, стіна обвалилася, і моє серце, заховане за всім цим, бачить світло осені й радіє йому.

Про що розмовлятимемо ми сьогодні? Про музику, яку я слухала в машині, коли їхала сюди? Про вітер у гіллі дерев? Про умови людського життя з усіма його суперечностями, темрявою й спокутою?

Ми поговоримо про меланхолію, і він скаже, що це сумне слово. А я заперечу, що ні, що воно ностальгічне, воно повідомляє нам щось забуте й розповідає, якими ми є слабкими, коли вдаємо, ніби не бачимо дорогу, по якій вело нас життя, не питаючи дозволу, коли заперечуємо нашу долю, бо вона веде нас у напрямку щастя, а все, чого ми хочемо, — це безпека та впевненість у собі.

Ще кілька кроків. Ще падають кілька бар’єрів. Більше світла проникає в моє серце. Більше в моїй голові не виникає наміру контролювати нехай там що, а лише прожити цей вечір, який уже ніколи не повториться. Мені не треба переконувати його ні в чому. Якщо він не зрозуміє мене тепер, то зрозуміє згодом. Це лише питання часу.

Попри холод, ми прилаштуємося на веранді. Він зможе тут курити. Спочатку він намагатиметься захищатися, розпитуючи про фото, яке хтось зробив у парку.

Ми поговоримо про можливість життя на інших планетах, про присутність Бога, якого ми часто забуваємо, у тому житті, яким живемо. Поговоримо про віру, про чудеса й про зустрічі, які відбулися ще тоді, коли ми не народилися.

Посперечаємося про вічну боротьбу між наукою й релігією. Побалакаємо про кохання, у якому ми бачимо водночас бажання й погрозу. Він наполягатиме, що моє визначення меланхолії не є коректним, але я мовчки питиму чай, дивлячись, як сонце опускається за гори Юри, радіючи, що залишаюся живою.

Поговоримо ми й про квіти, хоч видимими для нас будуть ті, які ми побачимо в барі — доставлені сюди з оранжереї, яка вирощує їх партіями. Але приємно говорити про квіти восени. Це відроджує в нас надію на прихід весни.

Залишається пройти кілька метрів. Стіни обвалюються остаточно. Моє друге народження завершилося.

Я підійшла до нього й привітала традиційними трьома поцілунками, як велить швейцарська традиція (завжди, коли у своїх подорожах даю третій, люди лякаються). Я помітила, що він геть знервований, і запропонувала сісти на терасі — атмосфера там буде приватнішою й він зможе курити. Офіціанта я вже попередила. Жакоб замовив кампарі з тоніком, а я попросила принести мені чай, як і запланувала.

Щоб допомогти йому розслабитися, я заговорила про природу, про дерева й про їхню красу, яка безперервно змінюється. Навіщо ми намагаємося мислити, як завжди? Це неможливо. Це неприродно. Чи не краще дивитися на природні зміни як на джерело пізнання, а не як на щось, спрямоване проти нас?

Він не перестає нервуватися. Відповідає мені автоматично, ніби хоче якнайшвидше закінчити розмову, але я йому цього не дозволю. Це унікальний день у моєму житті, і його слід шанувати. Я розмовляю з ним про ті речі, які спадали мені на думку, коли я йшла йому назустріч, промовляю ті слова, над якими не маю контролю. Мене вельми дивує, що вони повторюються з великою точністю.

Я заговорила про домашніх тварин. Запитала, чи він розуміє, чому люди так прихиляються до них. Жакоб дав передбачувану відповідь, що природно дозволила мені поставити наступні запитання: «Чому так важко погодитися з тим, що люди такі різні? Чому закони, запозичені в інших племен, ми не просто сприймаємо як культурні відмінності, а вони роблять наші життя багатшими й цікавішими?» Але Жакоб відповів, що стомився розмовляти про політику.

Тоді ми заговорили про акваріум, який я бачила в школі дітей. Усередині плавала риба, яка робила кола, притискаючись до скла, і я сказала собі: вона не пам’ятає, з якого місця почала кружляти, і ніколи не допливе до кінця. І саме тому ми так любимо риб в акваріумах: вони нагадують нам наше життя — добре нагодовані, але неспроможні вибратися за скляні стінки.

Він запалив ще одну сигарету. Тоді я раптом усвідомила, що говорю протягом тривалого часу в трансі світла й миру, не давши йому бодай хвилини, щоб він міг висловити свої думки. Про що б йому хотілося поговорити?

— Про фотографію, про яку ти мені збрехала, — обережно відповів він, бо помітив, що я була надзвичайно вразлива.

— А, про фотографію — звичайно ж, вона існує. Вона вигравіювана вогнем на металі в моєму серці, і я зможу погасити той вогонь лише тоді, коли дозволить мені Бог. Але та світлина дивиться на все власними очима, бо всі бар’єри, що затуляли моє серце, падали, поки я наближалася до тебе.

«Ні, ні», — каже він мені, бо не знає цього шляху, але я вже виходила на нього кілька разів — як у минулому, так і тепер. Але він відмовлявся погоджуватися з цим, і, думаю, я теж чинила опір. Ми однакові. Але нехай не турбується, я його проведу.

Після того як я все це сказала, він делікатно взяв мене за руку, усміхнувся й устромив кинджал:

— Ми вже з тобою не підлітки. Ти чудова людина й, наскільки мені відомо, маєш гарну родину. Ти, либонь, хочеш вилікувати своє подружнє життя?

На мить я розгубилася. Але потім підвелася й пішла до свого автомобіля. Без сліз. Не попрощавшись. Не озираючись.

Я нічого не відчувала. Не думала ні про що. Сіла в машину й поїхала вулицею, не знаючи, куди мені їхати. Ніхто мене не чекає в кінці мого маршруту. Меланхолія перетворилася на апатію. Я мусила повзти зі швидкістю черепахи, щоб їхати далі.

Через п’ять хвилин я опинилася перед замком. Я знала, що тут відбулося: хтось віддав життя страховищу, відомому до сьогодні, хоч ніхто не знає імені жінки, яка його народила.

Ворота в сад зачинені, ну то й що? Я можу увійти крізь хвіртку в загорожі. Можу сісти на холодну лаву й спробувати уявити, що тут сталося 1817 року. Мені треба розвіятися, забути про все, чим я надихалася раніше, і зосередитися на чомусь іншому.

Я уявила собі той день багато років тому, коли власник цього замку, англійський поет лорд Байрон, вирішив оселитися тут на вигнанні. Його ненавиділи як на батьківщині, так і в Женеві, звинувачуючи в організації оргій і в публічній пиятиці. Він мусив би померти від нудьги. Або від меланхолії. Або від люті.

Не має значення. Має значення, що того самого дня, якогось дня 1817 року, до нього прибули двоє гостей із батьківщини. Поет Персі Біші Шеллі та його вісімнадцятирічна дружина Мері.

Ще один гість приєднався до групи, але я не змогла пригадати його ім’я.

Мабуть, вони дискутували про літературу. Певно, нарікали на час, на дощ, на холод ці двоє жителів Женеви, двоє англійських співвітчизників — їм також бракувало чаю та віскі. Можливо, вони читали одне одному свої вірші та поеми й щедро вихваляли одне одного.