Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 12

— Але хіба це не найважливіше?

— Для декого так. Але для мене цього не досить. І з кожним днем мені стає гірше. Коли нарешті я виконую всі завдання свого дня, у моїй голові починається нескінченний діалог. Мене охоплює страх, що все зміниться, але водночас я відчуваю велике бажання жити якось інакше. Думки повторюються, я неспроможна взяти контроль ні над чим. Ти не знаєш ні про що, бо ти вже спиш. Чи ти помітив, як учора містраль гримотів нашим вікном?

— Ні. Але ж віконниці були закріплені міцно.

— Саме це я й хотіла сказати. Навіть звичайний вітер, який віяв тисячі разів після нашого одруження, зміг мене розбудити. Я помічаю, коли ти крутишся в ліжку й коли розмовляєш уві сні. Я не думаю, що це стосується мене, але мені здається, ніби я оточена речами, що не мають абсолютно ніякого сенсу. Не випадає сумніватися в тому, що я люблю наших дітей. Я кохаю тебе. Обожнюю свою роботу. І це примушує мене почуватися ще гірше, бо я несправедлива до Бога, несправедлива до життя, несправедлива до тебе.

Він доторкнувся до страви лише кілька разів. Певно, почувався так, ніби перед ним незнайомка. Та коли я промовила ці слова, мене опанував глибокий мир.

Я відкрила свою таємницю. Вино справило ефект. Я вже не сама-одна. Дякуючи Жакобу Кенігу.

— Ти розумієш, що тобі треба звернутися до лікаря?

— Я не знаю. Але навіть якби така потреба в мене була, я нізащо не хочу цього робити. Я мушу навчитися сама розв’язувати свої проблеми.

— Думаю, тобі було нелегко стримувати емоції так довго. Дякую, що ти довірилася мені. Чому ти не розповіла мені про все це раніше?

— Бо тільки тепер вони стали для мене нестерпними. Сьогодні я згадала про своє дитинство та підлітковий вік. Те зерно було вже там? Думаю, що ні. Хіба що мій розум провів мене через ті роки, але я вважаю це практично неможливим. Я походжу з нормальної родини, здобула нормальне виховання, жила нормальним життям. Де я припустилася помилки? Я нічого не розповідала раніше, — сказала я крізь сльози, — бо думала, що все минеться, і не хотіла дуже перейматися цим.

— Ти не божевільна. Такий стан не проглядав у тебе й на мить. Ти не стала дратівливішою й не втратила вагу. Якщо ти спроможна контролювати свій стан, ти знайдеш вихід.

«Чому він заговорив про втрату ваги?»

— Я можу поговорити з нашим лікарем, щоб він приписав тобі якесь снодійне, щоб тобі краще спалося. Я скажу йому, що прошу його для себе. Я вірю, що коли ти зможеш нормально відпочивати, то незабаром візьмеш свої думки під контроль. Можливо, нам треба робити якісь вправи. Дітям це сподобається. Ми надто багато працюємо, і це недобре.

— Я працюю не так і багато. Навпаки, думаю, що ці ідіотські репортажі допомагають мені заповнити мозок і позбутися диких думок, які навалюються, коли я не маю чого робити.

— Хай там як, а вправи нам потрібні, треба частіше бувати на свіжому повітрі. Треба бігати до цілковитого виснаження, доки ми не падатимемо від перевтоми. А може, нам слід також запрошувати більше гостей…

— Це було б справжнім кошмаром! Розмовляти, розважати людей, видушувати силувану усмішку, вислуховувати чужі думки про оперу та вуличний транспорт, а потім ще й перемивати купу посуду.

— Ходімо до парку Юри наприкінці тижня. Ми вже давно там не були.

— Наприкінці тижня відбудуться вибори. Я не зможу покинути редакцію.

Ми доїли вечерю мовчки. Офіціант уже двічі підходив подивитися, чи ми закінчили, а деяких страв ми ще й не торкалися. Друга пляшка вина закінчилася швидко. Я уявляю собі, що він тепер думає: «Як я зможу допомогти своїй дружині? Що мені зробити, аби вона була щасливою?» Нічого. Нічого, крім того, що він уже зробив. Щось інше, таке, як принести мені коробку цукерок або букет квітів, було б надмірною дозою ніжності, і я померла б від огиди. Ми дійшли висновку, що він не зможе вести машину, нам доведеться залишити її біля ресторану й забрати завтра. Я зателефонувала свекрусі й попросила, щоб діти заночували в неї. Завтра вранці я відведу їх до школи.

— Але чого справді бракує у твоєму житті?

— Будь ласка, не запитуй мене про це! Бо відповідь буде: нічого. Нічого мені не бракує! Хто сказав би, що я маю якісь серйозні проблеми? Я не знаю абсолютно нікого, хто опинився б у такій ситуації. Навіть моя подруга, яка роками перебувала в депресії, тепер лікується. Я не думаю, що маю таку потребу, бо в мене нема тих симптомів, які вона назвала, а ще я не хочу ступати на небезпечну стежку й вживати дозволені наркотики. Щодо інших, то вони можуть дратуватися, переживати стрес, плакати через розбите серце. І в цьому випадку вони можуть думати, що перебувають у депресії, потребують лікаря й лікування. Але зі мною відбувається зовсім не те. Я можу нарікати лише на своє розбите серце, що нерідко болить у людей відтоді, як світ став світом, як вони відкрили таємничу річ, назва якій — Кохання.

— Якщо ти не хочеш іти до лікаря, то чому не почитаєш про свою проблему?

— Звичайно, я намагалася читати. Присвятила чимало часу вивченню психології. Стала більш наполегливо займатися йогою. Хіба ти не помітив, що книжки, які я приношу додому, свідчать про зміну мого літературного смаку? Про те, що я стала більше цікавитися духовним життям? Але ні! Я не знайшла в тих книжках відповіді, якої шукала. Прочитавши їх близько десятка з мудрими словами, я зрозуміла, що вони мене нікуди не приведуть. Вони дають короткочасний ефект, але перестають діяти, тільки-но я їх згортаю. Ті слова та фрази описують ідеальний світ, який не існує навіть для тих, хто намагався його створити.

— А тепер, після вечері, ти не почуваєшся краще?

— Звичайно, почуваюся. Але не про це йдеться. Я хотіла б знати, на що перетворилася. Це не якась стороння річ для мене.

Я бачила, що він розпачливо намагався допомогти мені, але був так само розгублений, як і я. Він наполягав, щоб я описала йому симптоми, але я сказала, що проблема не в цьому, що все для мене перетворилося на симптом.

— Розумієш ідею про чорну губчату діру?

— Ні.

— Ідеться саме про це.

Він гарантує мені, що я вийду з цієї ситуації. Я не повинна судити себе. Не повинна себе звинувачувати. Він на моєму боці.

— Є світло в кінці тунелю.

Я хотіла б йому повірити, але мої ноги загрузли в реальному. Проте нехай він не хвилюється, я продовжу боротьбу. Я боролася протягом кількох місяців. Переживала подібне раніше. Одного дня я прокинуся, і все розтане, як кошмар. Я вірю, що буде так.

Він попросив рахунок, стиснув мою руку, ми викликали таксі. Щось трохи поліпшилося. Довіритися тому, хто тебе любить, — це завжди дає добрі результати.

Жакоб Кеніг, що ж він робить у моєму помешканні, у моєму ліжку, у моїх нічних кошмарах? Ти мусив би тяжко працювати, адже залишається тільки три дні до виборів у раду, а ти згаяв дорогоцінні години своєї виборчої кампанії, обідаючи зі мною в «Озерній перлині» та розмовляючи в Парку живої води.

Тобі цього не досить? Що ти робиш у моїх снах і в моїх кошмарах? Я зробила те, що ти мені запропонував, — поговорила зі своїм чоловіком, він мені розповів, як кохає мене. І відчуття, що щастя було висмоктане з мого життя, зникло, коли ми покохалися, як не кохалися дуже давно.

Будь ласка, зникни з моїх думок. Завтра в мене буде тяжкий день. Я муситиму рано прокинутися, щоб відвести дітей до школи, піти на ринок, знайти місце, де поставити автомобіль, подумати, як написати оригінальну статтю про щось таке мало оригінальне, як політика… Дай мені спокій, Жакобе Кеніг.

Я щаслива в шлюбі. І ти не знаєш, тобі навіть не сниться, що я думаю про тебе. Я хотіла б мати поруч себе того, хто розповідав би мені історії зі щасливим кінцем, співав пісню, що допомогла б мені заснути, але ні. Я спроможна тільки думати про тебе.

Я втрачаю самоконтроль. Хоч минув уже тиждень, відколи ми бачилися востаннє, ти поруч зі мною.

Якщо ти не зникнеш, то мені доведеться піти у твій дім, випити чаю з тобою й твоєю дружиною, почути, що ви щасливі, що я не маю шансів, що я збрехала, коли сказала, що бачила тебе віддзеркаленим у своїх очах, що свідомо дозволила, аби ти поранив мене своїм поцілунком, якого ти навіть не просив.