Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 90

Яка ж тужлива то була ніч! Яка тривожна, яка гнітюча, яка довга! В кімнатинці негостинно пахло охололим попелом і нагрітою пилюкою. Дивлячись на кутки балдахіна над ліжком, я думав, скільки там, певно, зачаїлося синіх мух з м'ясної крамниці, щипавок з сусіднього базару та гусіні з передмість, дожидаючи приходу літа. Далі я, природно, подумав, чи іноді не падають вони звідти, після чого мені стали вчуватись чиїсь легенькі доторки до обличчя - що було само собою неприємне і викликало ще підозріліші відчуття на спині. Коли збігло трохи часу, я почав розрізняти якісь чудні голоси, що заполонювали нічну тишу. Щось нашіптувала шафка, зітхав камін, потакував крихітний умивальничок, вряди-годи озивалась одинока гітарна струна у комоді. Водночас в очах на стіні з'явився новий вираз, і в кожному з цих вибалушених кружалець мені читався напис: «Не йдіть додому».

Ні нічні видива, ні нічні звуки, що облягали мене, не спроможні були прогнати цих слів - «Не йдіть додому». Вони впліталися в усі мої думки, мов невідчепний біль. Незадовго перед тим я прочитав у газетах, як один невідомий влаштувався в «Гаммамзі» на ніч, ліг у ліжко й наклав на себе руки. Вранці його знайшли в калюжі крові. Мені шибнула думка: а що, як це сталося саме в цьому склепі, де я зараз? Схопившись на ноги, я став придивлятись, чи не побачу де слідів крові. Тоді відчинив двері й визирнув в коридор, сподіваючись, що мені полегшає, коли побачу віддалеки світло, біля якого має дрімати коридорний. І ввесь цей час голова моя була заклопотана тим, чому мені не можна вертатись додому, та що сталося вдома, та коли я зможу туди прийти, та чи в безпеці у себе Провіс - аж урешті почало здаватись, що ні на що інше в голові уже нема місця. Навіть коли я думав про Естеллу й про те, що вчора ми з нею розпрощалися назавжди, і пригадував усі деталі нашого прощання, кожен її погляд, кожне слово, кожен порух її пальців, коли вона плела,- навіть тоді я, де не гляну, повсюди бачив пересторогу: «Не йдіть додому». Коли ж, знемігшись душею й тілом, я нарешті задрімав, переді мною постало здоровенне розпливчасте дієслово, що його я мав провідміняти - у наказовому способі: не йди додому, нехай він, вона, воно не йде додому, не йдім додому, не йдіть додому, нехай вони не йдуть додому; тоді в умовному способі: я не пішов би додому, ти не пішов би додому, він не пішов би додому,- аж поки я відчув, що у мене слова за слова заплітаються і, повернувшись на другий бік, знову задивився у ті вибалушені кружальця на стіні.

Я попередив, щоб мене розбудили о сьомій годині, бо ж було ясно, що насамперед мені треба побачити Вемміка і поцікавитись саме волвортськими його поглядами з даного питання. Тільки-но постукали в двері, я відразу ж схопився зі свого неспокійного ложа, аби швидше вибратися звідси після такої обтяжливої ночі.

О восьмій я вже був перед зубчастими укріпленнями Замку. Якраз у ту хвилину входила служничка з двома гарячими булочками, отож я разом з нею перейшов опускним містком і таким чином без попередження постав перед Вемміком, що готувався запарювати чай собі й Старому. Крізь прочинені двері видно було й самого Старого в ліжку.

- Добридень, містере Піп! - озвався Веммік.- Ви, значить, вернулися додому?

- Вернувся,- відповів я,- але вдома не був.

- І правильно зробили,- сказав він, потираючи руки.- Я про всяк випадок залишив по записці вам у всіх воротах Темплу. Якими ви входили?

Я сказав йому.

- Вдень я обійду решту воріт і знищу записки,- мовив він.- У мене таке добре правило - по змозі ніде не полишати документальних свідчень, бо ніколи не знаєш, хто і з якою метою надумає їх використати. А зараз я дозволю собі з вами по-простому: вам неважко буде підсмажити цю ковбаску для Старого?

Я сказав, що зроблю це залюбки.

- В такому разі, Мері Енн, ви вільні,- звернувся Веммік до служнички,- а ми з вами, містере Піп,- докинув він, підморгнувши мені,- лишаємось, як бачите, наодинці.

Я подякував йому за дружбу й турботу, і ми тихенько стали розмовляти, поки я смажив Старому ковбаску, а Веммік намазував йому маслом розрізану булочку.

- Так-от, містере Піп,- мовив Веммік,- ми розуміємо один одного. Ми розмовляємо як суто приватні особи, і нам не вперше обговорювати такі конфіденційні питання. Службові погляди - це зовсім інша річ. Але ми зараз не на службі.

Я цілком погодився з ним. Страшенно збуджений, я вже встиг запалити ковбаску Старого як той смолоскип, хоча зразу й загасив.

- Вчора вранці я випадково почув,- почав Веммік,- бувши в певному місці, куди я раз вас водив… навіть один на один краще не згадувати власних назв без крайньої потреби…

- Безперечно, краще не згадувати,- погодився я.- Я вас розумію.

- Отже, вчора вранці я там ненароком почув,- мовив далі Веммік,- як одна особа, що, можливо, має відношення до колоній і володіє деяким рухомим майном… хто саме - я не знаю… ми не називатимемо цієї особи…

- І не потрібно,- докинув я.

- … Викликала неабиякий переполох у певній частині світу, куди вирушає багато людей, не завжди з власної доброї волі і здебільшого навіть чи не коштом держави…

Пильно стежачи за його обличчям, я й не помітив, як ковбаска Старого фахнула не згірше фейєрверка; це не могло не відвернути уваги й моєї, і Веммікової, за що я поспішив перед ним вибачитись.

- …зникнувши звідти й не залишивши по собі ніяких слідів,- мовив Веммік.- Внаслідок цього виникли різні припущення й здогади. І ще я чув, що за вашим помешканням у Гарден-Корті в Темплі стежили, а можливо, й тепер стежать.

- Хто? - спитав я.

- Цих деталей я волів би не торкатись,- ухильно сказав Веммік,- щоб не порушити своїх службових обов'язків. Я просто чув це, так само як у різний час у тому самому місці чув і багато інших цікавих речей. Я не говорю вам на підставі отриманої інформації. Я просто чув це.

Не перестаючи говорити, він узяв у мене видельце й ковбаску і поклав сніданок для Старого на невеличку тацю. Але перше ніж подати її Старому, він увійшов у спальню до нього, зав'язав йому під шиєю чистеньку білу серветку, допоміг сісти й збив набік його нічний ковпак, від чого дідок прибрав цілком молодецької постави. Тоді дбайливо примостив перед ним сніданок і спитав: «Ну то як, Старий, усе гаразд?», на що той бадьоренько відповів: «Гаразд, Джоне, хлопчику, гаразд!» Оскільки Старий явно був не в такому вигляді, щоб являтися гостям, слід було розуміти, що його не видно; тим-то я вдав, наче нічого цього не бачу. Коли Веммік повернувся, я сказав:

- Те, що за моїм помешканням стежать (я й сам раз мав підстави це запідозрити), пов'язано з тією особою, про яку ви згадували, так?

Обличчя Веммікове було дуже серйозне.

- На основі того, що мені відомо, я б не твердив цього категорично. Тобто спершу не твердив би. Але як я зараз дивлюся, то або це так, або це буде так, або до того йдеться.

Бачивши, що він не може висловитись виразніше з огляду на свою вірність Літл-Брітенові, і з вдячністю визнаючи, що він і так чималою мірою відступив від своїх засад, я не став більше наполягати. Але трохи поміркувавши біля вогню, я все-таки сказав, що хотів би запитати у нього одну річ, а він може відповісти або не відповісти, як визнає за доцільніше,- я не матиму до нього ніяких претензій. Він перервав сніданок, згорнув руки і, прихопивши долонями рукави сорочки (в ім'я хатнього затишку він дозволяв собі снідати без піджака), кивнув на знак того, що я можу запитувати.

- Ви чули про одного пройдисвіта, справжнє прізвище якого - Компесон?

Замість відповіді він кивнув удруге.

- А він живий?

У відповідь Веммік ще раз кивнув.

- Він у Лондоні?

Веммік кивнув ще раз, щільно закрив поштову скриньку, тоді кивнув востаннє і повернувся до сніданку.

- А тепер,- сказав Веммік,- оскільки запитання вичерпалися,- він підкреслив ці слова й для більшої ясності ще й повторив їх,- я розповім, що я зробив, почувши те, що почув. Я пішов до вас у Гарден-Корт; коли нікого не застав там, пішов до Кларрікера, сподіваючись застати там містера Герберта.