Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 75

- Що! - сказала міс Гевішем, блиснувши на Естеллу очима.- Я тобі обридла?

- Ні, це я сама собі трохи обридла,- відповіла Естелла і, випручавши-таки руку й відійшовши до каміна, звернула погляд до вогню.

- Не кажи неправди, невдячна! - скрикнула міс Гевішем і гнівно стукнула костуром об підлогу.- Я тобі обридла!

Естелла незворушно глянула на неї і знову перевела погляд на вогонь.

ї граційна постава й прегарне обличчя виявляли таку цілковиту байдужість до дикого спалаху старої жінки, що було не далеко від жорстокості.

- О бездушне створіння! - вигукнула міс Гевішем.- О, холодне, холодне серце!

- Що-о? - спитала Естелла, прихилившись до камінної полички; все так само байдужа, вона тільки повела очима в бік міс Гевішем.- Ви докоряєте мені, що я холодна? Ви?

- Бо хіба ж неправда? - гостро відповіла та.

- Ви повинні б знати,- сказала Естелла,- що я така, якою ви мене зробили. Чи хвали я варта, чи огуди, чи успіху я досягла, чи хреста несу - все це ваша і заслуга, і вина.

- О, ви тільки гляньте на неї, тільки гляньте! - гірко промовила міс Гевішем.- Ви тільки гляньте, яка вона недобра й невдячлива, і це в тому самому домі, де її виховано! Де я притискала її малою до своїх нещасних грудей, які ще кривавилися ранами, де я роками виливала на неї свою ніжність!

- Ну, в цьому я вже не винна,- відказала Естелла,- бо я тоді ледве тільки навчилася ходити й говорити. Але чого ви від мене хочете? Ви були дуже добрі зі мною, і все, що у мене є, я завдячую вам. Чого ж ви ще хочете?

- Любові,- промовила та.

- Я вас люблю.

- Ні, не любиш,- заперечила міс Гевішем.

- Моя прибрана мати,- почала Естелла, не міняючи граційної пози й не підвищуючи голосу, як це робила стара жінка, і не виказуючи ані гніву, ані ніжності.- Моя прибрана мати, я вже сказала: все, що у мене в, я завдячую вам. Все, що я маю,- ваше. Все, що ви дали мені, я можу вам повернути, коли така ваша воля. Поза цим я нічого не маю. Але якщо ви просите від мене того, чого ніколи мені не виявляли,- то я, при всій своїй вдячності й почутті обов'язку, не можу зробити неможливого.

- Це я ніколи не виявляла до неї любові! - скрикнула міс Гевішем, у нестямі обертаючись до мене.- Я ніколи не виявляла любові, я, що любила її так палко - аж до ревнощів, або й до гострого болю, як-от зараз, коли я чую від неї такі слова! Та краще, та краще нехай назве вона мене божевільною!

- Чого б це я називала вас божевільною? - відказала Естелла.- Саме я? Та чи ж хто-небудь на світі краще, ніж я, знає, яку певну мету ви перед собою поставили? Чи ж хто-небудь краще, ніж я, знає, яка у вас міцна пам'ять? Та це ж я сиділа перед цим самим каміном на ослінчику, який і досі біля вас, слухала вашу науку й дивилась у ваше обличчя, яке так разило мене й проймало страхом!

- І все вже забуто! - простогнала міс Гевішем.- Так скоро забуто!

- Ні, не забуто,- заперечила Естелла.- Не забуто, а старанно бережеться у моїй пам'яті. Чи ж було коли так, щоб я вчинила всупереч вашим настановам? Щоб я знехтувала вашу науку? Щоб я коли-небудь допустила сюди,- вона торкнулася рукою грудей,- те почуття, яке ви в мені викоренили? Будьте ж справедливі щодо мене.

- Самі гордощі, самі гордощі! - простогнала міс Гевішем, обіруч відкидаючи своє сиве волосся.

- А хто прищепив мені ці гордощі? - відказала Естелла.- Хто хвалив мене, коли я засвоювала вашу науку?

- І така недобра, така недобра! - простогнали міс Гевішем, повторивши той самий жест.

- А хто навчив мене буди недоброю? - відказала Естелла.- Хто хвалив мене, коли я засвоювала вашу науку?

- Але ти ж горда й недобра зі мноюі - голос міс Гевішем мало не зірвався на крик, коли вона простягла вперед руки.- Естелло, Естелло, Естелло, ти ж горда й недобра зі мною!

Естелла хвильку подивилась на неї з холодним подивом і ані здригнулася, а потім знов перевела погляд на вогонь.

- Мені незрозуміло,- помовчавши, промовила Естелла і підвела очі на міс Гевішем,- чому ви влаштовуєте ці недоречні сцени, коли я приїжджаю до вас після розлуки. Я ніколи не забувала ні вашого горя, ні його причини. Я ніколи не відступаюся від вас і від вашої науки. Я не можу собі закинути, щоб хоч раз проявила якусь слабкість.

- Хіба це була б слабкість,- відповісти любов'ю на любов? - вигукнула міс Гевішем.- Але що ж - вона назвала б це слабкістю!

- Я вже майже розумію,- задумливо почала Естелла, знов перемовчавши трохи в такому самому холодному подиві,- як це вийшло. Якби ви виховали свою приймачку в темряві оцих покоїв і приховали від неї саме існування денного світла, при якому вона ніколи не бачила вашого обличчя, і після цього якби вам закортіло, щоб вона враз зрозуміла, що таке денне світло, а вона не змогла б цього зробити,- то ви б розчарувалися й образились?

Міс Гевішем нічого не відповіла - обхопивши голову руками й тихо стогнучи, вона погойдувалась на своєму кріслі.

- Або,- мовила далі Естелла,- і це буде ясніше - якби ви з самого її дитинства постійно й невідступно нав'язували думку, що денне світло існує, але що воно створене їй на шкоду й на згубу, і що вона повинна завжди уникати його, бо воно погубило вас і може погубити її, і якби після цього вам закортіло, щоб вона сприйняла денне світло, як щось нормальне, а вона не змогла б,- то ви б розчарувалися й образились?

Міс Гевішем сиділа й слухала (принаймні так мені здавалося, бо я не бачив її обличчя), але знову нічого не відповіла.

- Що ж, якою мене зроблено, такою й беріть,- докінчила Естелла.- І успіху свого я не сама досягла, і хреста не сама на себе взяла - на це обставини мого життя склалися.

Я й не помітив, як це міс Гевішем опинилася долі, серед свого весільного стріп'я. Скориставшись цією хвилиною - мене вже давно поривало втекти звідси,- я вийшов з кімнати, після того як помахом руки попрохав Естеллу змилостивитись над старою жінкою. З порога я побачив, що Естелла все так само стоїть біля каміна, як і стояла. Сиве волосся міс Гевішем розтріпалося по підлозі всуміш з весільними лахманами, і вся вона була жалюгідною руїною.

Тяжко мені було на серці, коли я з годину чи й більше блукав під ясними зорями у дворі, навколо броварні, стежками занехаяного садка. Набравшись нарешті духу й вернувшись до кімнати, я побачив, що Естелла сидить біля ніг міс Гевішем і зшивав докупи одну з тих старих суконь, що розповзлись на клапті,- згодом я не раз згадував їх, коли дивився на вибляклі посмуги старих корогов, порозвішаних на стінах соборів. Того вечора я з Естеллою ще пограв, як бувало, у карти - тільки ми вже були мастаки і грали не в які, а у французькі ігри,- і так настала пора лягати спати.

Мені постелили у флігелі за двориком. Вперше я проводив ніч у Сатіс-Гаусі, і сон уперто не йшов до мене. Цілі сотні міс Гевішем не давали мені спокою. Вона ввижалася мені то зліва, то справа, то в узголів'ї, то в ногах, то поза ледь причиненими дверима туалетної кімнатки, то в самій тій кімнатці, то вгорі наді мною, то внизу - всюди. Нарешті, коли час доповз до другої години ночі, я відчув, що таки не засну тут і що мушу встати. Тож я встав, одягся і через дворик перейшов у довгий кам'яний коридор, щоб дістатись на зовнішнє подвір'я і там походити, коли трохи вляжеться у мене на душі. Але в коридорі я зараз же загасив свою свічку, помітивши, як удалині, мов привид, ступає з тихим плачем міс Гевішем. Пройшовши за нею, я побачив, що вона стала підійматися сходами. У руці в неї була свічка, вийнята, мабуть, із канделябра у спальні, а сама вона при цьому світлі скидалася на примару. Знизу від сходів мені не видно було, як вона відчинила двері, але я відчув, як пахнуло спертим духом парадної зали,- вона пройшла туди, потім через площадинку до себе в кімнату, потім знов до зали, усе з тим же тихим плачем. Перечекавши трохи, я спробував напомацки вибратись надвір або вернутись назад, але спромігся на це лише тоді, як перші проблиски світання процідились у коридор. І весь цей час, коли я підходив ближче до сходів, чулися вгорі її кроки, миготіла свічка й долинав неугавний тихий плач.