Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 62

Глянувши на мене, Герберт весело засміявся і знов на часину зробився невимушеним, як звичайно.

- І ти не маєш надії його побачити?- спитав я.

- Чому ж не маю,- відказав Герберт.- Щоразу, почувши його, я сподіваюся, що він провалиться до нас крізь стелю. Хто ж його зна, чи довго ще балки витримають.

Він знову весело засміявся, потім знову трохи знітився і сказав, що тільки-но почне збивати капітал, так зразу ж і одружиться з цією юною особою. І додав, щоб цілком зрозумілою стала причина його зажури:

- Бо ж, ясна річ, не можна одружуватись, поки ти ще приглядаєшся!

Ми мовчки задивились на вогонь, і я, задумавшись про те, як часом важкувато буває збити цей самий капітал, механічно встромив руки в кишені. Намацавши там якийсь складений папірець, я витяг його і побачив, що то афішка, яку мені передав Джо,- реклама вистави за участю знаменитого провінційного актора-аматора, нового Росція.

- А щоб тобі! - вихопилось у мене вголос.- Та це ж сьогодні!

Моя знахідка враз розвіяла наші думки, і ми вирішили поспішити в театр. І ось після того, як я присягнув на всі можливі й неможливі способи допомагати й сприяти Гербертові у його любовних клопотах, а Герберт сказав мені, що його обраниця вже чула про мене від нього і що невдовзі він познайомить її зі мною, і коли наші взаємні сповіді були скріплені палким потиском рук, ми загасили свічки, підклали вугілля в камін, замкнули двері й подалися на пошуки містера Вопсла і Данії.

Розділ 31

Коли ми прибули до Данії, король і королева цієї країни вже правили раду, сидячи в кріслах, поставлених на кухонний стіл. Оточувала їх уся датська знать у складі: шляхетного молодика у замшевих чоботях якогось височенного предка, сивочолого пера з брудним обличчям, котрий, очевидно, тільки на схилі віку піднявся з простолюду, і датського рицарства в білих шовкових панчохах та з гребінцем у волоссі - особи недвозначно жіночої статі. Мій обдарований земляк, схрестивши руки на грудях, понуро стояв збоку, і я подумав, що його кучері та чоло могли б мати й природніший вигляд.

По ходу дії з'ясовувались деякі цікаві подробиці. Король-небіжчик не тільки слабував на нежить у годину скону, а й забрав її з собою в могилу і опісля приніс назад. Жезл монаршого привида був обмотаний якимось потойбічним манускриптом, до якого привид раз у раз вдавався по консультацію, а гублячи місце, страшенно панікував, зовсім як звичайний смертний. Саме через це, як мені здається, і пролунала порада йому з гальорки: «Глянь на звороті!» - яку він сприйняв, однак, дуже болісно. Крім того, цей величний привид, з'являючись на кону, щоразу вдавав, наче був відсутній хтозна-як довго і повернувся з крайсвіту, тоді як кожен бачив, що він виринув з отвору в стіні. Внаслідок цього у глядачів він викликав замість жаху тільки сміх. Королева Данії, пухкенька молодичка, хоч і мала, згідно з історичною правдою, різкий металевий голос, усе-таки, на думку публіки, занадто розчепурилася металом: широка мідна пластина, з'єднана з діадемою, підтримувала її підборіддя (наче вона терпіла від благородного зубного болю), мідний же обруч стягував їй стан, і такі самі браслети оздоблювали обидві руки, з огляду на що її на весь голос охрестили «литаврами». Шляхетний молодик у предківських чоботях надміру вже часто міняв свою поставу, мало не воднораз виступаючи і бувалим моряком, і мандрівним актором, і гробокопом, і священнослужителем, і тим незамінним авторитетом на придворних турнірах, котрий, маючи метке око й глибоке знання, визначає, чий удар вправніший. Кінець кінцем така непостійність усім набридла, і коли його викрили в образі священика, що відмовився служити відхідну, загальне обурення знайшло вияв у горіхах, які сипонули на сцену. Та й Офелія так мляво з'їжджала з глузду під якусь сонну мелодію, що коли нарешті вона стягла з себе білий мусліновий шарф, склала його й поховала в землі, один сердитий дядько з переднього ряду гальорки, який довгий час, впершись у залізного стовпця, нетерпляче студив носа, буркнув: «Ну, дитинку вклали спати, тапер можна й повечеряти!» - що прозвучало принаймні недоречно.

А моєму бідолашному землякові дісталося найбільше. Тільки-но цей нерішучий принц запитає що-небудь або висловить сумнів, як публіка враз кидається йому на підмогу. Ось, приміром, на запитання, «чи терпіти скалки та стріли навісної долі», одні стали гукати у відповідь «так», інші «ні», ще інші, не маючи певної думки, закликали визначити це жеребкуванням,- одне слово, витворився цілий дискусійний клуб. Коли він запитав, нащо таким створінням, як він, повзати поміж небом та землею, у залі пролунали схвальні вигуки: «А й правда, правда!» Коли він з'явився з однією обвислою панчохою (цього ефекту звичайно досягають, запрасувавши вгорі на пан-чосі точно розраховану складку), на гальорці стали обговорювати, яка бліда у нього литка і що це, мабуть, поява привида так його налякала. Коли в руках у нього з'явилася флейта - підозріло схожа на невеличкий чорний інструмент, на якому тільки-но грали в оркестрі, а тоді простягли комусь у бічні двері,- присутні одностайно почали вимагати, щоб він ушкварив гімн «Прав, Британіє». Коли ж він порадив лицедієві не пиляти ось так повітря руками, сердитий дядько з гальорки зауважив: «Глянь на себе, ти ще гірше розмахався!» І як не прикро, а мушу додати, що при кожній такій нагоді публіка вітала містера Вопсла гучним реготом.

Але найтяжчі випробування чекали його на цвинтарі у вигляді лісової хащі з якоюсь подобою праленьки, що мала зображувати церкву, по один бік, та хвіртки при заставі - по другий. Побачивши, як містер Вопсл входить у хвіртку в широченному чорному плащі, хтось по-дружньому попередив гробокопа: «Ось іде хазяїн, гляди ж не байдикуй!» Мені здається, що у кожній конституційній країні мали б зрозуміти, що містер Вопсл, виголосивши філософську тираду над черепом, не міг не витерти рук від пороху, для чого він дістав хустинку з-за пазухи,- проте навіть цей безневинний і у певному розумінні необхідний жест не обійшовся без ущипливого коментаря: «Де там офіціант?!» Прибуття трупа на місце похорону (в порожній чорній скрині з кепсько припасованим віком) стало сигналом до загальних веселощів, які ще збільшились, коли серед носіїв знайшовся якийсь знайомий публіці бридкий тип. Веселощі супроводили містера Вопсла також під час сутички з Лаертом на краю оркестрової ями й могили і не вщухали доти, доки він не скинув короля з кухонного столу і не помер поволі й сам, почавши з ніг.

Спершу ми несміливо пробували поплескати містерові Вопслу, але скоро переконались у безнадійності цих спроб. Отож ми сиділи і, при всьому нашому співчутті до нього, мало животи собі не надривали зі сміху. Не в силі стриматись, я реготав від початку до кінця, настільки це все було кумедне; а проте мене не покидало відчуття, що в декламації містера Вопсла було щось рішуче-піднесене,- і так здавалось мені не тому, що я знав його з дитячих літ, а тому, що мова його була дуже повільна й дуже занудна, з різкими перепадами від скрику до шепоту і зовсім не подібна до того, як висловлюються люди в природних обставинах життя та смерті. Коли трагедія скінчилась і його викликали на сцену й освистали, я сказав Гербертові:

- Швидше тікаймо, а то ще перестрінемо його!

Ми поспішили сходами вниз, але все одно було вже пізно. При вході стояв якийсь єврей з неймовірно густими, немов намальованими, бровами; він запримітив нас ще нагорі і, коли ми спустилися ближче, поцікавився:

- Містер Піп з приятелем?

Не спромігшись викрутитись, ми визнали, що так і є.

- Містер Волденгарвер,- сказав єврей,- мав би за честь.

- Волденгарвер?- здивувався я, коли це Герберт шепнув мені на вухо:

- Це ж, мабуть, Вопсл.

- О,- пробурмотів я.- Авжеж, звичайно. Ви нас проведете?

- Сюди, будь ласка, тут два кроки.- Коли ми опинились у бічному коридорі, він обернувся й спитав: - То як вам його вигляд? Це я його вдягав.