Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 41


41
Изменить размер шрифта:

- Так, містере Джеггерс.

- А ви не забули, що якби не я,- гостро кинув містер Джеггерс,- вас би не було тут і не могло бути?

- О так, сер! - вигукнули в один голос жінки.- Хай вас бог благословить, добродію, як таке забути!

- Тоді чого ж вас сюди принесло? - спитав містер Джеггерс.

- Але ж мій Білл, сер! - благально озвалась заплакана жінка.

- Послухайте, що я вам скажу,- промовив містер Джеггерс.- Затямте раз і назавжди! Якщо ви не знаєте, що ваш Білл у надійних руках, то я це знаю. А якщо ви будете ходити сюди й набридати з цим своїм Біллом, то я провчу й Білла, і вас: махну на нього рукою, і як буде, так і буде. Ви заплатили Веммікові?

- О так, сер! Геть до мідяка.

- Дуже добре. В такому разі ви зробили все, що мали зробити. Ще слово від вас… одне-єдине слово…- і Веммік поверне вам гроші.

Почувши таку страшну погрозу, обидві жінки зразу ж відійшли. Тепер лишався тільки той збудливий єврейчик, що вже встиг декілька разів схопити містера Джеггерса за полу сурдута й піднести її до уст.

- Хто це такий? - нищівно холодним тоном озвався містер Джеггерс- Чого цьому чоловікові треба?

- Мій дорогий міссере Джеггерс! Я рідний брат Абраама Лазаруса.

- А хто це? - спитав містер Джеггерс.- Пустіть мою полу.

Прохач ще раз поцілував крайчик одежі містера Джег-герса, тоді відпустив її й відповів:

- Абраам Лазарус, підозра у крадіжці столового срібла.

- Ви спізнилися,- зауважив містер Джеггерс.- Я відстоюю інтереси потерпілого.

- Боженьку мій, міссере Джеггерс! - скрикнув, полотніючи, мій збудливий знайомець.- І не кажіть, що ви проти Абраама Лазаруса!

- Але це так,- відповів містер Джеггерс.- І тут нема про що балакати. Дайте пройти!

- Міссере Джеггерс! Півхвилиночки. Ось щойно зараз, тільки-но, мій родич пішов до міссера Вемміка запропонувати будь-які умови. Міссере Джеггерс! Чверть хвилиночки! Коли б ваша згода, щоб ми перекупили вас від супротивної сторони… за будь-яку ціну, ми на всякі гроші згодні!.. Міссере Джеггерс!.. Міссере!..

Мій опікун байдужісінько відмахнувся від прохальника і залишив його витанцьовувати на тротуарі, мов на розжареному вугіллі. Далі вже без усяких перешкод ми дійшли до контори, де застали клерка й того чоловіка у вельветі та хутряній шапці.

- Тут прийшов Майк,- доповів клерк, підводячись зі своєї табуретки й підходячи ближче до патрона.

- Ага,- зауважив містер Джеггерс, переводячи погляд на відвідувача, що смикав себе за чубчик на лобі, немов той бичок з дитячої пісеньки за мотузку дзвоника.- Вашого приятеля черга сьогодні. То як?

- Та що ж, міст'ре Джеггерс,- відказав Майк глухим голосом, наче терпів від хронічної нежиті,- я добре поморочився, поки знайшов, сер, такого, що більш-менш підходить.

- Що він може посвідчити під присягою?

- Та що, міст'ре Джеггерс,- сказав Майк, витираючи носа цим разом уже хутряною шапкою,- взагалі-то будь-що.

Містер Джеггерс раптом розлютився.

- Я ж перестерігав вас,- сказав він, тицяючи пальцем у настраханого клієнта,- що як надумаєте тут говорити в такий спосіб, вам це добром не минеться! Негіднику ви чортів, як ви посміли говорити таке мені?

Клієнт не тільки злякався, але й розгубився, так ніби не усвідомлював, що він такого накоїв.

- Йолоп! - тихо сказав клерк, штурхаючи його під бік.- Бевзень! Хто ж такі речі говорить уголос?

- Востаннє питаю вас, телепню ви один,- суворо промовив мій опікун,- що цей ваш чоловік може посвідчити під присягою?

Майк препильно подивився на мого опікуна, мовби силкуючись вичитати щось у нього з обличчя, і поволі відповів:

- Або що той взагалі на таке не здатен, або що він цілу ту ніч був разом з ним і ні на хвильку не відходив.

- Тож надалі вважайте. Яке ремесло у цього чоловіка?

Майк подивився на свою шапку, тоді на підлогу, тоді на стелю, тоді на клерка, тоді ще й на мене і нарешті почав непевним тоном:

- Ми вбрали його, як…- Але мій опікун гримнув на нього:

- Що? До вас не доходить, я бачу?

(- Йолоп! - удруге докинув клерк і ще раз штурхнув його під бік.)

Трохи помулявшись, Майк прояснів і почав знову:

- Він вбраний, як порядний пиріжник. А чи й кондитер.

- Він десь близько? - спитав мій опікун.

- Я залишив його на сходинках за рогом,- відповів Майк.

- Ану-но проведіть його повз вікно, я гляну, який у нього вигляд.

Вікно малося на увазі те, що з контори. Ми всі втрьох підійшли до цього вікна в дротяній сітці й невдовзі побачили, як за ним невимушено пройшовся собі клієнт, а поруч ступав звірячої статури цибань, що мав на плечах куцу білу полотняну куртку й на голові паперовий ковпак. Цей липовий представник кондитерського фаху був виразно п'януватий, а під оком у нього красувався задавнений уже синець, підмащений фарбою.

- Скажіть йому, щоб негайно забрав звідси свого свідка,- вкрай бридливо звернувся мій опікун до клерка,- і спитайте, що він думав, приводячи сюди такого суб'єкта.

Після цього опікун повів мене до кабінету, де заходився навстоячки перекушувати сандвічем, запиваючи його хересом з фляжки (ївши, він, здавалося, навіть на сандвіча наганяв страху), і принагідно повідомив, яких заходів він вжив щодо мене. До понеділка я пробуду в Барнардовім заїзді, куди вже одвезли для мене ліжко, у містера Покета-молодшого, а в понеділок поїду з ним до його батька подивитись, чи мені там сподобається. Крім того, я дізнався, скільки можу витрачати на себе грошей - виявилося, що досить багато,- а також одержав від опікуна сховані в котрійсь шухляді його столу картки з адресами різних майстрових, які можуть знадобитись мені для пошиття одягу та всяких інших потреб.

- Ви переконаєтесь, що кредит вам буде відкрито цілком достатній,- сказав мій опікун, хапливо підкріплюючись із фляжки хересу, яка віддавала, мов ціла бочка вина,- а я в такий спосіб зможу тримати вас під контролем, щоб осмикнути, коли ви залізете в борги. Звичайно, так чи інак, але ви їх наробите, хоч я вже тут не винен.

Поміркувавши над цією підбадьорливою заувагою міс-тєра Джеггерса, я спитав його, чи не послати мені по карету. Він відповів, що потреби такої немає, бо йти зовсім недалеко, і, якщо я не заперечую, Веммік проведе мене туди.

Таким чином я довідався, що Веммік - це клерк із сусідньої кімнати. Зверху покликали іншого клерка йому на підміну, і я, потиснувши руку опікунові, вийшов удвох з Вемміком. Надворі вже зібрався новий гурт клієнтів, але Веммік швидко дав їм раду, холодно й рішуче сказавши: «Даремно чекаєте, він більше нікого не прийме», після чого вже ніхто нам не набридав, і ми вільно рушили далі.

Розділ 21

Придивляючись до Вемміка при світлі дня, я побачив, що він сухорлявий, невисокий, а риси його прямокутного дерев'яного обличчя справляли таке враження, неначе хтось недбало видовбав їх тупим долотом. Були на цьому обличчі заглибини, які зійшли б за ямочки, коли б матеріал був м'якший, а знаряддя гостріше, але в даному разі вони становили просто щербини. Три-чотири їх видніло у нього на носі, тільки долото не довело до кінця цих оздоблювальних робіт, облишивши свої зусилля на половині. Приношеність його комірців свідчила, що він був нежонатий; крім того, він явно зазнав багатьох важких втрат: на ньому було не менш як чотири жалобні персні та ще брошка з дівою і плакучою вербою біля нагробка з урною. Я також помітив, що на ланцюжку від годинника у нього висіло кілька перснів та брелоків,- так наче його всього обтяжували згадки про друзів, які відійшли у вічність. Він мав маленькі проникливі очі, чорні й блискучі, і тонкий широкий рот у ряботинні. Володів він усім цим добром, на мою думку, років сорок - п'ятдесят.

- Отже, це ви вперше у Лондоні? - поцікавився містер Веммік.

- Вперше,- відповів я.

- Колись і я був тут новачком,- сказав містер Веммік.- Тепер аж не віриться.