Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 36


36
Изменить размер шрифта:

Трохи згодом він зупинився біля дверей прямо піді мною, покурюючи люльку, а поруч стояла Бідді, тихенько розмовляла з ним, і я знав, що ця розмова про мене, бо кілька разів вони з любов'ю згадали моє ім'я. Я б не став далі слухати, навіть якби й міг розчути, тож відійшов від вікна, сів на єдиного стільця біля ліжка, і так мені було сумно й дивно, що от саме цей перший вечір мого райдужного майбутнього виявився найсамотнішим за все моє життя.

Крізь відчинене вікно мені було видно, як звиваються легенькі кільця диму від люльки Джо, і я подумав собі, що це немов його благословення - ненав'язливе й непоказне, воно просякало все повітря, яким ми обидва дихали. Я загасив свічку й ліг і відчув, яке незатишне стало тепер ліжко: більш я вже ні разу не засну в ньому міцним сном, як бувало раніше.

Розділ 19

Ранок вніс значні зміни в мої уявлення про своє майбутнє - вони настільки розпогодилися, що стали просто невпізнанними. Тепер мене гнітило тільки те, що треба ще цілих шість днів чекати від їзду, а за цей час щось може статися з Лондоном, і поки я туди приїду, його або сплюндрують, або й зовсім зітруть з лиця землі.

Джо і Бідді були вельми щирі й зичливі, коли я заговорював про близьку розлуку, але самі про неї не згадували. Після сніданку Джо дістав з шафи у вітальні мій договір, ми вкинули його у вогонь, і я відчув себе вільним. Охоплений цим новим для мене відчуттям свободи, я пішов разом з Джо до церкви і, слухаючи пастора, думав, що якби він усе знав, то не став би виголошувати притчі про багатого й царство небесне.[9]

Коли ми пообідали - своїм звичаєм, рано,- я вирішив сам-один пройтись на болота розпрощатися з ними, бо вже не думав, що коли-небудь ще там побуваю. Проходячи повз церкву, я пройнявся (як і під час відправи вранці) милостивим співчуттям до тих нетяг, яким суджено щонеділі ходити сюди аж до кінця своїх днів, а потім упокоїтись у невідомості під невисокими зеленими могилками. Я дав собі слово незабаром щось для них зробити і подумки прикинув, що кожному з односельців припаде від мене по обідові з ростбіфу та плумпудингу, з пінтою елю та добрим галоном моєї прихильності на додачу.

Якщо я й раніше відчував щось подібне до сорому, думаючи про своє знайомство з утікачем, що шкутильгав серед цих могил, то які ж були мої думки цієї неділі, коли, опинившись на цвинтарі, я знову згадав його, обшарпаного й тремтячого, з залізними кайданами на ногах! Одне тільки мене втішало, що це сталося дуже давно, і що його, безперечно, вивезли дуже далеко, і що він, можна сказати, помер для мене, а може, й взагалі вже неживий.

Уже не буде більше ніколи цих болотяних низовин, цих дамб і шлюзів, цієї худоби на пасовищах - хоча корови, при всій своїй худоб'ячій тупості, здавалися тепер трохи шанобливішими і, обертаючи голови, якомога довше видивлялися на власника таких великих сподівань,- прощавайте, безбарвні приятелі мого дитинства, мене створено не для вас, та й не для ковальської роботи, на мене чекають Лондон і велич! У такому просвітленому настрої дістався я до старої батареї, ліг там, став думати про те, чи входить у плани міс Гевішем одружити мене з Естеллою, і зрештою заснув.

Прокинувшись, я з подивом побачив, що поруч зі мною сидить Джо й покурює люльку. Він ласкаво всміхнувся, коли я розплющив очі, і сказав:

- Я подумав, Піпе, що це ж востаннє, то й вирішив пройтися за тобою.

- І я дуже радий, що ти так зробив, Джо.

- Дякую, Піпе.

- Запевняю тебе, любий Джо,- мовив я після того, як ми потисли один одному руки,- я ніколи тебе не забуду.

- Авжеж, Піпе, авжеж! - сказав Джо таким тоном, наче заспокоював мене.- Я й не сумніваюся.

й-богу, друзяко! Таж воно як помізкуєш, що до чого, то й побачиш, що це річ безперечна. Ото тільки щоб обмізкувати, треба трохи часу, надто вже несподівано все вийшло,- ге ж бо?

Мене, однак, якось не дуже втішило, що Джо такий у мені певний. Я б волів, аби він краще розчулився або сказав: «Це тобі робить честь, Піпе», або щось отаке. Тим-то я ніяк не відповів на першу частину його промови, а на другу тільки зауважив, що ця новина й справді була несподіваною, але що я завжди мріяв стати джентльменом і дуже часто розмірковував, як повівся б, діставши таку змогу.

- Кажеш, розмірковував про це? - озвався Джо.- От дивовижа!

- Дуже шкода, Джо,- сказав я,- що ти не взяв трохи більше з тих уроків, які я тобі тут давав. Ти не згоден зі мною?

- Та хто його зна,- відказав Джо.- Я ж такий тупайло. Я тільки у своєму реместві мастак. Воно завше було шкода, що я такий тупайло, от і зараз шкода, але не більше, ніж, скажімо… Ну, хоча б рік тому. Їй-бо!

Я мав на думці те, що, ставши власником свого багатства, зможу дещо зробити для Джо, отож було б доречніше, якби він виявився більш підготовленим до цього. Однак Джо зовсім не зрозумів мене, і я вирішив, що краще поговорю на цю тему з Бідді.

Так я й зробив. Коли ми попили чаю вдома, я покликав Бідді у наш невеличкий садок біля провулка, підбадьорив обіцянкою ніколи її не забути і сказав, що маю до неї прохання.

- А полягає воно в тому, Бідді, щоб ти не пропускала жодної нагоди бодай трохи облагородити Джо.

- Як це - облагородити? - перепитала Бідді, напруживши погляд.

- Та ти розумієш, Джо - такий любий, славний, коли хочеш, то любішого я й у світі не знаю, але в дечому він трохи неотесаний. Візьми от його знання, його манери. Хоч я дивився на Бідді, поки говорив, і хоч, коли я скінчив, вона широко розплющила очі, на мене вона не дивилась.

- Ах, його манери! Отже, у нього з манерами не гаразд, так? - спитала Бідді, зриваючи листок чорної смородини.

- Люба Бідді, тут вони цілком нормальні…

- Ах, саме тут цілком нормальні? - урвала вона мене, пильно роздивляючись листок у себе в руці.

- Вислухай же мою думку!.. Адже якщо мені вдасться ввести його у вищі кола, а я маю надію, що така змога у мене з'явиться, коли моя власність перейде до мене в руки, то тоді його манери ледве чи свідчитимуть на його користь.

- А ти гадаєш, він цього не знає? - спитала Бідді. Запитання було таке ущипливе (мені-он самому воно навіть і на думку не могло спасти), що я аж огризнувся:

- Що ти хочеш цим сказати, Бідді?

Вона розтерла листок між пальців - відтоді, коли я не почую запах чорносмородинового куща, він зразу нагадає мені той вечір у нашому садку біля провулка - і сказала:

- І ти ніколи не подумав, що він, може, гордий?

- Гордий? - повторив я, зневажливо скривившись.

- Гордощі ж бувають різні,- сказала Бідді, дивлячись мені просто в вічі й похитуючи головою.- Гордощі не в усіх однакові…

- Ну? Чому ти не договорюєш? - спитав я.

- Не в усіх однакові,- повторила Бідді.- Може ж, він занадто гордий і не погодиться, щоб хтось забрав його з місця, де у нього своя робота, яку він виконує добре і має від людей повагу. Як на правду, то я думаю, що він таки і є гордий, хоч не мені б це говорити: ти повинен знати його куди краще.

- Мені, Бідді,- сказав я,- дуже прикро таке чути від тебе. Я цього не сподівався. Ти просто заздриш, Бідді, тебе беруть завидки. Ти невдоволена, що мені так пощастило, і не вмієш цього приховати.

- Якщо сумління тобі дозволяє, можеш так і говорити,- відказала Бідді.- Повтори це ще раз і ще, якщо сумління тобі дозволяє.

- Ні, Бідді: це просто тобі сумління дозволяє так це сприймати,- заперечив я повчальним і зверхнім тоном.- Не звалюй вину на мене. Мені дуже прикро таке чути, бо це… це погана риса характеру. Я хотів попросити тебе, щоб коли я від'їду, ти в міру своїх скромних можливостей допомогла любому Джо розвинутися. Але тепер я ні про що тебе не прошу. Мені страшенно прикро за тебе, Бідді,- повторив я.- Це… це погана риса характеру.

- Можеш мене гудити або хвалити,- відказала бідна Бідді,- а я однаково завжди намагатимусь тут робити все, що в моїй силі. І хоч би якої ти був думки про мене, моє ставлення до тебе не зміниться. Хоча джентльменові не годиться бути несправедливим,- докінчила Бідді й одвернулася.

вернуться

9

Натяк на євангельський вислів про те, що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити в царство небесне.