Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 25


25
Изменить размер шрифта:

Даремно пробував я переконати його, що він повинен звертатися до міс Гевішем. Що дужче силкувавсь я показати йому це жестами й мімікою, то довірливіш, розважливіш і чемніш промовляв він таки до мене.

- А договір ви принесли? - запитала міс Гевішем.

- Ну, Піпе, знаєш,- відказав Джо, немовби вважав трохи несерйозним це запитання,- ти ж бачив, як я поклав його в капелюха, то він там і лежить - хіба ти не знаєш? - З цими словами він дістав і простяг його - знов-таки не міс Гевішем, а мені. Я аж знітився з сорому за свого любого Джо - з сорому, де правду діти,- коли побачив, як Естелла, стоячи за кріслом міс Гевішем, зухвало сміється очима. Я взяв документ з його рук і передав міс Гевішем.

- То ви не розраховуєте,- сказала міс Гевішем, проглянувши папір,- ні на яку винагороду за навчання хлопця?

- Джо! - докірливо кинув я, оскільки він затято мовчав.- Чого ти не відповіси…

- Піпе,- зупинив мене Джо, аж ніби образившись,- таж воно така справа між нами, що на це й відповідати нічого, бо ж ти знаєш, що відповідь лиш одна: ні. Ти знаєш, що ні, Піпе, то нащо мені й повторювати?

Міс Гевішем глянула так, немов розуміла Джо краще, аніж можна було б гадати з його недорікуватості, і взяла зі столика перед собою якусь торбинку.

- Піп заслужив на винагороду,- сказала вона.- Ось тут вона і є. У цій торбинці двадцать п'ять гіней. Віддай їх своєму господареві, Піпе.

Наче зовсім відбившися глузду під впливом цієї дивної постаті в цій дивній кімнаті, Джо навіть і тепер уперто звертався тільки до мене.

- Це дуже з твого боку щедро, Піпе,- сказав Джо,- щоб отакі великі гроші, хоч я ніколи й не сподівавсь на таке, анітрохи. А тепер, друзяко,- мене аж кинуло в жар, тоді в холод від цього слова, мовби це він так панібратськи звернувся до міс Гевішем,- а тепер, друзяко, за роботу! І ти, і я - виконаймо свій обов'язок один перед одним і перед тими, що твій щедрий дарунок… е-е… передали… щоб він… задля спокою душі… які й не думали, не гадали…- тут Джо явно й сам відчув, що заплутався, але врешті якось-таки виборсався, врочисто заявивши: - І в думках такого не мав! - Ці слова видались йому такими слушними й переконливими, що він навіть повторив їх.

- На все добре, Піпе,- сказала міс Гевішем.- Випусти їх, Естелло.

- А мені ще приходити, міс Гевішем? - поспитав я.

- Ні. Тепер твій господар - Гарджері. На одне слівце, Гарджері!

Я вже був на порозі, коли міс Гевішем покликала Джо назад, і почув, як вона чітко й недвозначно заявила йому:

- Хлопець поводив себе тут добре, і це його нагорода. Гадаю, що ви, як чесна людина, більш ні на що не розраховуєте.

Як Джо спромігся вийти з кімнати, я так і не збагнув,- знаю тільки, що, опинившись на площадинці сходів, він уперто поривався вгору і не слухав ніяких пояснень, аж кінець кінцем мені довелося взяти його за руку й звести вниз. За хвилину ми вже були по той бік хвіртки, вона замкнулася за нами, і Естелли теж не стало.

Коли ми залишилися вдвох серед ясного дня, Джо прихилився до огорожі й сказав мені: «Дивовижа!» Він довго стояв так і раз у раз повторював це своє «Дивовижа!», Що я вже став сумніватись, чи взагалі він коли-небудь прийде до тями. Нарешті він висловився дещо докладніш: «Ну й дивовижа, Піпе!», після чого потроху до нього повернулася здатність розмовляти й переставляти ноги.

Я маю підстави припускати, що хоч клепки Джо й зазнали такого незвичайного струсу, невдовзі вони знов стали дієздатні, і дорогою до Памблечука він вигадав один хитромудрий план. Припущення мої підтверджуються тим, що сталось у вітальні цього гидкого крамаря, коли ми ввійшли й побачили, як моя сестра провадить з ним раду.

- Ну? - скрикнула вона заразом до мене й Джо.- То як з вами обійшлися? І чи ж зволите ви тепер розмовляти з такими простими людьми, як ми, хотіла б я знати?

- Міс Гевішем,- почав Джо, втупившись у мене, наче силкувався напружити пам'ять,- дуже наполягала, щоб ми передали від неї… як-то вона казала, Піпе,- привітання чи шанування?

- Привітання,- підказав я,

- Отож і мені так пригадується,- підхопив Джо.- Привітання від неї місіс Дж. Гарджері…

- Дуже воно мені потрібне! - буркнула моя сестра, хоч трохи й улещена.

- І що вона, міс Гевішем, страшенно шкодує,- мовив далі Джо, знову втупившись у мене, щоб краще напружити пам'ять,- що стан її здоров'я позбавляє… чи то не дозволяє, як, Піпе?

- Позбавляє її приємності,- підказав я.

- Бачити у себе достойну пані,- докінчив Джо і перевів дух.

- Х-хе! - вигукнула моя сестра і глянула умиротворено на містера Памблечука.- Могла б це переказати й раніше, але краще пізно, ніж ніколи. А що вона дала цьому шибеникові?

- Йому вона нічого не дала,- відказав Джо.

Місіс Джо вже ладна була спалахнути, але Джо її стримав.

- Що вона дала,- сказав Джо,- те дала його друзям. «А коли я кажу - його друзям,- так вона пояснила,- я маю на увазі в руки його сестри, місіс Дж. Гарджері». Так точнісінько вона й сказала: «Місіс Дж. Гарджері». Може, вона не знала,- задумливо додав Джо,- як саме має бути - Джо чи Джордж.

Моя сестра подивилась на Памблечука, що погладив поруччя свого дерев'яного крісла й закивав то до неї, то до вогню в каміні, немов знав усе це наперед.

- І скільки ж вона дала? - спитала моя сестра, засміявшись. Таки так, засміявшись!

- А що скаже шановне товариство на десять фунтів? - поцікавився Джо.

- Скаже, що непогано,- сухо відповіла сестра.- Непогано, хоч могло бути й більше.

- Тоді й беріть більше,- сказав Джо.

Цей бридкий самозванець Памблечук зараз же закивав головою й притакнув, потираючи бильця крісла:

- Беріть більше, добродійко.

- Невже ви хочете сказати?..- почала моя сестра.

- Так, я хочу, добродійко,- сказав Памблечук.- Але зачекаймо трошки. Далі, Джозефе. Ти молодчага. Далі!

- А що скаже шановне товариство,- мовив Джо,- на двадцять фунтів?

- Це вже була б кругленька сума,- відказала сестра.

- Так ото й не двадцять фунтів,- сказав Джо,- а навіть більше.

Цей мерзенний лицемір Памблечук знов закивав і, всемилостиво засміявшись, зауважив:

- Навіть більше, добродійко. Таки молодчага, Джозефе! То кажи ж далі!

- Щоб уже довше не тягти,- промовив Джо, розпро-мінено вручаючи торбинку моїй сестрі,- так тут двадцять і п'ять фунтів.

- Двадцять і п'ять фунтів, добродійко,- луною повторив цей пройдисвіт з пройдисвітів, Памблечук, підводячись потиснути руку сестрі,- і ви їх повністю заслужили (як я й сказав, коли спитали моєї думки). Бажаю вам великої радості від цих грошей, добродійко!

Якби цей поганець більше нічого не зробив, то й тоді його злочин був би непрощенний, але ж він ще й поглибив свою провину, тут-таки беручи мене під арешт, причому з таким непрохано опікунчим виглядом, що це перевершило всі його попередні лихочинства.

- Тепер ви обоє, Джозефе з дружиною, бачите,- заявив він, схопивши мене за руку вище ліктя,- що я з тих людей, які не полишають справу на півдорозі. Цього хлопця треба невідкладно записати до ремесла. Я так вважаю. Записати невідкладно.

- Бог свідок, дядечку Памблечук,- сказала моя сестра (затискаючи в руках гроші), - як багато ми вам завдячуємо.

- Ну, це ви зайве, добродійко,- заперечив облесливий зернокрамар.- Хто б не хотів стати в пригоді ближньому! Але цей хлопець - його треба записати до ремесла і квит. Я ж казав вам, що подбаю про це, ви знаєте.

До міської управи, де засідали й судді, було зовсім близенько, і ми відразу й подались туди, щоб належним чином записати мене в підмайстри до Джо. Я сказав: «Ми подались», хоч насправді мене весь час підштурхував у спину Памблечук, наче зловивши на тому, як я заліз до когось у кишеню або підпалив скирду сіна. У суді на мене й дивились так, ніби я погорів на місці злочину, бо коли Памблечук проштовхував мене крізь юрбу, одні запитували: «Що він накоїв?», а інші казали: «Е, молодий, та, либонь, битий!» А котрийсь тихенький доброзичливець навіть стромив мені в руку брошурку з намальованим на обгортці молодиком злочинницької вдачі, геть обвішаним кайданами на кшталт продавця сосисок, і з заголовком: «Читанка для камери».