Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 20

Знудьговані й похмурі, вони сиділи, дожидаючи, поки хтось сподобить їх своєю увагою, а найбалакучіша з трьох леді силкувалась говорити якомога твердіше, щоб приховати позіхи. Ця леді, на ім'я Камілла, дуже нагадала мені мою сестру, тільки що вона була старша і (в чому я впевнився, приглянувшись) не мала таких виразних рис обличчя.

Хоча, коли я ближче придивився, то подумав: ще добре, що вона взагалі має які-небудь риси,- таке подібне було її обличчя до глухої сірої стіни.

- Бідолаха! - рвучко промовила ця леді таким тоном, як у моєї сестри.- Він тільки сам собі шкодить.

- Було б куди похвальніше, якби він шкодив комусь іншому,- зауважив джентльмен.- Це набагато природніше.

- Кузене Реймонде,- втрутилась друга леді,- ми повинні любити свого ближнього.

- Але, Capo Покет,- відповів їй джентльмен,- кожен насамперед сам собі ближній!

Міс Покет засміялася, і Камілла теж засміялася й сказала (стримуючи позіх):

- І хто б подумав!

Мені, правда, здалося, що їм якраз припали до вподоби його слова. Третя леді, яка досі не озивалась, сказала з поважністю й переконаністю:

- Дуже слушна думка!

- Бідолаха! - трохи перегодом повторила Камілла (увесь цей час - я відчував - вони дивились на мене).- Він такий чудний! Чи ж повірите - коли у Тома померла дружина, його просто несила було переконати, що дівчаткам доконче потрібні жалобні сукенки з найглибшими шлярками! «Та боже мій,- казав він.- Камілло, яке це має значення? Головне, щоб бідні сирітки були в чорному!» Це так схоже на Метью! І хто б подумав!

- В ньому є й добрі риси, є,- сказав кузен Реймонд.- Боже борони, щоб я став це заперечувати. Але він ніколи не мав і не матиме найменшого поняття про пристойність.

- Ви розумієте, що я мусила,- мовила Камілла,- просто мусила виявити твердість. Я заявила: «Я цього не допущу, родинна честь мені дорожча». Я сказала йому, що це буде ганьба для родини, якщо сукенки не матимуть глибоких шлярок. Я твердила про це від сніданку до самого обіду. Я зіпсувала собі шлунок. І кінець кінцем він зірвався, як то з ним буває, кинув одне недобре слово й погодився: «Роби, як знаєш». І тепер, дякувати долі, я до останніх своїх днів утішатимусь тим, що ту ж хвилину вибралася з дому, хоч була злива, і придбала все потрібне.

- Але заплатив, звичайно, він? - поцікавилась Естелла.

- Це не так важливо, дорогенька, хто заплатив,- відповіла Камілла.- Купила ж бо я. І ще не раз, коли я прокинуся серед ночі, думка про це сповнить мені душу відрадою.

Урвав цю розмову дзенькіт дзвіночка віддалік у парі з чиїмось окриком, що розкотився луною по коридору, яким я прийшов. Естелла кинула мені:

- Пора, хлопчику!

Коли я обернувся йти, всі подивились на мене вкрай зневажливо, і вже на порозі я почув голос Сари Покет:

- Ну й ну! Що ж це далі буде?

До чого Камілла обурено додала:

- От забаганки! І хто б подумав!

Серед темного коридору Естелла раптом зупинилася і, рвучко обернувшись майже впритул до мене, глузливо сказала:

- Ну?

- А що, міс? - відповів я, з розгону ледь не наштовхнувшись на неї.

Вона стояла й дивилась на мене, а я, звісно, дивився на неї.

- То я вродлива?

- Так, дуже вродлива.

- І зла?

- Але не така зла, як того разу,- відповів я.

- Не така зла?

- Не така.

Вона вся спалахнула, ставлячи останнє запитання, і коли я відповів, вимашисто ляснула мене в обличчя.

- А тепер? - спитала вона.- Якої ти тепер про мене думки, злиденя миршаве?

- Я не скажу.

- Бо ти скажеш там, нагорі. Чи не так?

- Ні,- відповів я,- не так.

- Чому ти зараз не плачеш, здихля?

- Бо я вже більш ніколи через вас не плакатиму,- відказав я. Неймовірною брехнею були ці слова: я вже й у ту мить гірко плакав у душі через неї, а ще ж стільки мук вона завдала мені в майбутньому, що й не переказати!

Після цього ми стали підійматися вгору й перестріли дорогою якогось джентльмена, що навпомацки спускався сходами.

- А це хто у нас? - запитав він, зупиняючись і дивлячись на мене.

- Один хлопчик,- відповіла Естелла. Незнайомець був дорідної статури, з незвично великою головою і великими руками, і не менш незвично смуглошкірий. Своєю великою рукою він узяв мене за підборіддя й повернув угору моє лице, щоб краще приглянутись при світлі свічки. На тім'ї у нього була передчасна лисина, а над глибоко посадженими гострозорими й недовірливими очима їжачились кущисті чорні брови. З кишені його виднів масивний ланцюжок від годинника, а на обличчі, там, де росли б вуса та борода, якби він їх не голив, проступали чорні цяточки. Для мене він був зовсім сторонньою людиною, і я тоді й гадки не мав, що з часом він відіграватиме якусь роль у моєму житті, але ось так трапилось, що мені випала нагода добре його роздивитись.

- Хлопчик з села, так? - спитав він.

- Так, сер,- відповів я.

- І як ти тут опинився?

- Міс Гевішем по мене посилала,- пояснив я.

- Ну, поводься як слід. Я добре знаю ваше хлоп'яче поріддя, на що ви здатні. Тож гляди! - мовив він, суворо дивлячись на мене й покусуючи свій оцупкуватий вказівний палець.- Поводься як слід.

З цими словами він відпустив мене - чому я зрадів, бо рука його відгонила пахучим милом,- і рушив далі вниз. Я подумав - чи це не лікар? Але вирішив, що ні, лікар був би стриманіший і симпатичніший. Правда, я не дуже й мав коли роздумувати над цим, бо ми вже входили до кімнати міс Гевішем, де й вона, і все інше залишалося точнісінько таким самим, як було, коли я виходив звідти кілька днів тому. Естелла покинула мене біля дверей, і я так і стояв там, поки міс Гевішем не перевела на мене погляд з-за свого туалетного столика.

- Ага! - сказала вона без будь-якого переляку чи подиву.- Дні збігають, правда?

- Так, мем. Сьогодні вже…

- Ні-ні-ні! - спинила вона мене, дратівливо ворухнувши пальцями.- Я не хочу цього чути. Ти готовий сьогодні гратися?

Я розгубився, не знаючи, що відповісти.

- Та не дуже, мем.

- А в карти, як тоді? - запитала вона, пильно глянувши на мене.

- Так, мем. Це я можу, коли треба.

- Якщо ти в цьому домі, хлопчику, стаєш такий стриманий,- з відтінком дратівливості зауважила міс Гевішем,- і тобі не хочеться гратись, то ти, може, попрацював би?

Це вже було мені легше, і я відповів, що залюбки попрацюю.

- Ну, тоді піди он у ту кімнату,- вона показала зморщеною рукою на двері позад мене,- і почекай, поки я прийду.

Я перейшов через площадинку сходів до кімнати навпроти. Звідси денне світло теж було повністю вигнано, і в повітрі стояла затхлість. У старомодному відвологлому каміні недавно запалили вогонь, який схильний був радше погаснути, ніж розгорітись, і дим, що лінькувато зависав у кімнаті, здавався холоднішим за повітря, як туман у нас на болотах. Кілька схожих на голі сучки свічок, що стояли на високій камінній полиці, ледве освітлювали цю простору залу, або, краще сказати, ледве пробивалися крізь пітьму в ній. Зала ця колись була навіть красива, але тепер усе, що вдавалося тут розрізнити, було покрите пилом та цвіллю і розсипалось на порохню. У центрі її стояв довгий стіл, застелений скатертиною,- враження було таке, наче тут готувалися до бенкету, а потім враз годинники й усе життя в домі зупинилося. Посеред столу підносилось щось наче кількаярусна ваза, так густо обснована павутинням, що й розгледіти її було важко; коли я дивився на жовту просторінь скатертини, з якої виростала ця споруда, ніби здоровенний чорний гриб, то побачив розбухлих павуків з поцяткованими лапками, що вбігали й вибігали з цього свого пристанища, неначе павучу громаду збентежила звістка про якусь дуже важливу для неї подію.

А за панелями стін я почув шурхіт мишей, немов їх теж стосувалася ця важлива пригода. Тільки таргани не звертали уваги на загальну метушню й по-старечому неквапно пересувались побіля каміна, ніби недочували й недобачали, та ще й були пересварені між собою.

Я стояв і зоддалік зачаровано стежив за цими повзучими створіннями, коли раптом відчув у себе на плечах руку міс Гевішем. Другою рукою вона спиралася на гудзуватий костур і схожа була на справжню відьму.