Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 18

Розділ 10

Десь на другий чи третій день, коли я прокинувся вранці, мені сяйнула чудова ідея, що як я хочу стати незвичайним, то найкраще було б почати з того, щоб перейняти у Бідді все, чого вона встигла навчитись. Прийшовши ввечері до школи двоюрідної Вопслової бабці, я й заходився здійснювати цей блискучий задум. Я сказав Бідді, що з певних поважних причин маю намір вибитись у люди і що я був би дуже вдячний їй, якби вона змогла поділитися зі мною своїми знаннями. Бідді, добре дівча, охоче погодилась і зразу ж почала втілювати моє бажання в життя.

Перебіг занять чи то уроків, що їх запровадила двоюрідна бабця містера Вопсла, зводився в двох словах ось до чого. Учні гризли яблука й пхали один одному соломинки за шию, аж поки господиня закладу, зібравши всі свої сили, натужно зводилась на ноги й замахувалася березовою різкою на кого попаде з школярського гурту. Зустрівши цю атаку глузливими вигуками, учні вирівнювались рядком і під дружний гул передавали з рук до рук одну пошарпану книжчину. У цій книжчині містились абетка, деякі цифри й таблиці, трохи вправ на читання - вірніше, збереглися сліди того, що колись усе це було в ній. Тільки-но цей друкований опус розходивсь по руках, двоюрідна Вопслова бабця впадала в безпам'ятність, породжену або старечою сонливістю, або нападом ревматизму. Учні тоді влаштовували конкурсне змагання на тему «черевики» - хто кому болючіше наступить на ногу. Ця розумова вправа тривала доти, доки не вривалась Бідді й не розподіляла між ними три зашоргані Біблії (такі з вигляду, немов їх було невміло відрубано від якоїсь колоди), надруковані нечитабельніш, ніж будь-яка з антикварних книг, що згодом трапляли мені до рук, усі в чорнильних плямах і густо всіяні трупами різноманітних комах, сплющених поміж сторінками. Цю частину занять звичайно пожвавлювали поєдинки, що раз у раз спалахували між Бідді та невпокірними спудеями. Після того, як колотнеча вщухала, Бідді називала сторінку, і ми диким хором читали вголос, хто як міг (і хто як не міг) - Бідді вела перед тонким монотонним голосом, і ніхто з нас ані розумів, ані виявляв бодай найменшої шаноби до того, що читалося. Коли цей моторошний гам тривав достатньо довго, він сам собою пробуджував Вопслову двоюрідну бабцю, яка, шкутильгаючи, добиралась до котрого-небудь хлопчиська й наминала йому вуха. Це було знаком, що сьогоднішнє навчання скінчилося, і ми висипали надвір, сповнюючи повітря переможним вереском в ім'я науки. Справедливість, однак, вимагає визнати, що учням не заборонялося вряди-годи розважитись грифельною дошкою або навіть і чорнилом (коли воно водилося), хоча зимової пори нелегко було реалізувати цей аспект учених студій, оскільки тісненька крамничка, де відбувалися заняття,- вона ж правила і за вітальню та спальню Вопсловій двоюрідній бабці - ледь освітлювалась однією-єдиною кіптюжною свічкою, з якої навіть нагару нічим було знімати. Я розумів, що за таких обставин мені довгенько доведеться вибиватись у незвичайні люди; проте я вирішив таки спробувати і, уклавши з Бідді спеціальну угоду, того ж вечора збагатився деякою інформацією, вміщеною в рубриці «вогкий цукор» з невеличкого прейскуранта Бідді, на додачу до чого я ще дістав від неї для списування вдома заголовне давньоанглійське «D», яке сама Бідді перемалювала з однієї газети і яке спершу, поки вона мене не просвітила, здалось мені зображенням пряжки.

Звісно, що в нашому селі був шинок і що Джо часом любив там посидіти й викурити люльку. Того вечора я дістав від своєї сестри суворий наказ по дорозі зі школи знайти його у «Трьох Веселих Моряках» і будь-що-будь приставити додому. Отож я й спрямував свою ходу до «Веселих Моряків».

У першій кімнаті там був шинквас, а поруч, на стіні біля дверей,- написані крейдою страшенно довгі боргові рахунки, що їх, як мені здавалося, ніколи не сплачувано. Відколи себе пам'ятаю, я завжди їх там бачив, і росли вони швидше за мене. Але й крейди у наших краях хоч греблю гати, і можливо, що люди просто не проминали нагоди вжити її на що-небудь.

Оскільки була субота, господаря я застав похмуро втупленого в ці записи, проте мені потрібен був не він, а Джо, тож я тільки привітався до нього й пройшов коридором до зали в глибині приміщення, де у коминку яскраво палахкотів огонь і де Джо смалив свою люльку в товаристві містера Вопсла та якогось незнайомця. Джо зустрів мене звичним своїм: «Здоров, Піпе, друзяко!», і ледве промовив він ці слова, як незнайомець обернувся й подивився в мій бік.

Щось таємниче було в цьому чоловікові, якого я бачив уперше в житті. Голову він тримав схиленою набік, а одне око приплющене, наче цілився в щось з невидимої рушниці. У роті в нього була люлька; цю мить він вийняв її, повільно випустив дим, усе не відводячи від мене пильного погляду, і кивнув. Я теж кивнув, тоді він кивнув знову і посунувся на лавці, наче запрошуючи мене сісти поряд.

Але, маючи звичку сидіти поруч із Джо у цьому благословенному закладі, я тільки сказав: «Дякую, сер» - і присів на лавку навпроти, де Джо вже звільнив для мене місце. Незнайомець, глянувши на Джо і побачивши, що увага його заклопотана чимось іншим, кивнув мені ще раз, коли я вже сидів, і якось дуже дивно, як на мене, почухав ногу.

- Отже, ви сказали,- промовив незнайомець, обертаючись до Джо,- що ви коваль.

- Атож, так я й сказав,- підтвердив Джо.

- Ви що вип'єте, містере…? Ви, здається, не назвали свого імені.

Джо назвав його тепер, і незнайомець звернувся до нього вже на ім'я.

- Отже, ви що вип'єте, містере Гарджері? Я плачу. Так би мовити, на дорогу?

- Та знаєте,- мовив Джо,- коли казати правду, то я не вельми охочий пити чужим коштом.

- Не вельми охочі? Нехай і так,- заперечив незнайомець,- але разок не зашкодить, тим паче суботнього вечора. Тож-бо вибирайте, містере Гарджері.

- Ну хіба що заради компанії,- сказав Джо.- Ром.

- Ром,- повторив незнайомець.- А що воліє другий добродій?

- Ром,- сказав містер Вопсл.

- Рому на трьох! - гукнув незнайомець господареві.- Три склянки!

- Цей другий добродій,- зауважив Джо, відрекомендовуючи містера Вопсла,- такий, що ви б його заслухались, якби почули. Це псаломник з нашої церкви.

- Он як,- хутко підхопив незнайомець і примружив до мене око.- З тієї церкви, що на відчепі край боліт, і могили навколо неї?

- Атож,- підтвердив Джо.

Незнайомець вдоволено прицмокнув люлькою і витяг ноги вздовж лавки, де тільки він і сидів. На ньому був дорожній капелюх з широкими обвислими крисами, а під капелюхом щільно пов'язана хустинка, через що волосся зовсім не було видно. Коли він дивився на вогонь, на обличчі у нього наче з'явився якийсь хитрий вираз, а потім напівприхований усміх.

- Я не бував у ваших краях, панове, але так здається, що у вас тут безлюдна місцевість ближче до річки.

- На болотах воно здебільше безлюддя,- підтвердив Джо.

- Звичайно, звичайно. А чи не трапляються тут які цигани або, скажімо, волоцюги чи то жебраки?

- Ні,- відповів Джо,- оце хіба що втікачі-каторжники час від часу. Та на них не так і легко натрапити. Правда ж бо, містере Вопсл?

Містер Вопсл милостиво зволив кивнути головою, хоч і не надто захоплено, бо ж ці згадки не містили нічого втішного для нього.

- А вам, мабуть, доводилося їх ловити? - спитав незнайомець.

- Та раз було,- визнав Джо.- Воно-то, власне, ми й не ловили їх, а просто цікаво було подивитись, тож ми й пішли - містер Вопсл, Піп і я. Чи не так, Піпе?

- А так, Джо.

Незнайомець знову подивився на мене - усе ще мружачи одне око, так ніби цілився зі своєї невидимої рушниці,- і сказав:

- Хлопчак він у вас наче нічого. Як ви його звете?

- Піп,- відповів Джо.

- Це що, його ім'я?

- Ні, не ім'я.

- То прізвище?

- Ні,- відповів Джо.- Це просто щось як прізвисько, він сам собі його дав малюком, так воно й прижилося.