Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 16


16
Изменить размер шрифта:

І тільки знов глянувши на морозяне світло привітного неба, побачивши людей, що проходили за огорожею подвір'я, і підкріпившись рештками хліба з м'ясом та пивом, я більш-менш заспокоївся. Хоча, можливо, я б і не прийшов так скоро до пам'яті, якби не з'явилась Естелла з ключами в руках, щоб випустити мене на вулицю. Я подумав, що, побачивши, який я перестраханий, вона й справді матиме підстави дивитися на мене згори вниз, і вирішив: ні, візьму себе в руки.

Кинувши на мене тріумфальний погляд, наче втішена тим, які в мене пошерхлі руки й простацькі черевики, Естелла відімкнула хвіртку. Коли я проходив повз неї, не підводячи очей, вона глузливо торкнулась мене рукою.

- Чому ти не плачеш?

- Бо не хочу плакати.

- Ні, хочеш,- сказала вона.- У тебе очі повні сліз, ти й зараз насилу стримуєшся від плачу.

Вона зневажливо засміялась, підштовхнула мене за хвіртку й замкнула її. Я пішов прямо до містера Памблечука і дуже зрадів, що не застав його вдома. Переказавши йому через прикажчика, коли мені знову треба бути у міс Гевішем, я вирушив пішки додому і всі чотири милі до кузні пройшов, заглиблений у роздуми про те, що я побачив, і що мені судилось бути простим хлопчиськом-селюком, і що у мене руки пошерхлі й черевики простацькі, і що я маю препогану звичку даму в картах називати кралею, і що я куди більший неук, ніж мені здавалося ще вчора, і що все моє життя безпросвітне.

Розділ 9

Коли я прийшов додому, моя сестра, якій дуже кортіло все дізнатись про міс Гевішем, закидала мене безліччю запитань. І невдовзі на мене посипались дошкульні удари по голові й по спині, а чолом мене стали ганебно товкти у кухонну стіну, оскільки мої відповіді не повністю задовольняли сестру.

Якщо побоювання бути незрозумілим і справді такою значною мірою притаманне дітям, як це було зі мною в дитинстві,- а так, очевидно, і є, бо не думаю, щоб я становив якийсь виняток,- то саме в цьому криється причина дитячої замкненості. Я був певний, що коли змалюю міс Гевішем такою, як я її побачив, мене не зрозуміють. Мало того: я був певний, що й саму міс Гевішем тоді не зрозуміють. І хоча вона була суцільною загадкою для мене, я чомусь вважав, що вчинив би нечесно й зрадницьки, якби виставив її, а тим паче Еетеллу, такими, як вони є, перед очі місіс Джо. Через це я й говорив якомога менше, і за це ж мене й товкли чолом у стіну.

А найгірше, що перед вечерею прикотив у своєму візку цей причепа Памблечук, якого підстібала ненаситна жадоба дізнатись про все, що я побачив та почув. Уже самого вигляду цього мого мучителя з риб'ячими очима й роззявленим ротом, з цим запитливо настовбурченим рудуватим волоссям, з жилетом, що аж роздимався від арифметичних прикладів, виявилось достатньо, щоб я й зовсім уперся мовчати.

- Ну, хлопче? - почав дядько Памблечук, зручно вмостившись, як почесний гість, біля коминка.- То як же тобі повелося в місті?

Я відповів: «Непогано, сер»,- за що сестра погрозила мені кулаком.

- Непогано? - перепитав містер Памблечук.- Непогано - це не відповідь. Розкажи нам, хлопче, що ти розумієш під цим словом.

Вапно на чолі, мабуть, сприяє тому, що людина робиться особливо затятою. В усякому разі, мій мозок, скріплений вапном із стіни, затверд у затятості, мов кремінь. Я поміркував з хвилину й відповів, так наче придумав щось нове:

- Я й розумію - «непогано».

Моя сестра з вигуком обурення уже ладна була налетіти на мене - я не мав і надії, що хтось за мене заступиться, бо Джо як на те працював у кузні,- але її стримав містер Памблечук:

- Ні, не треба втрачати самовладання. Облиште хлопця мені, добродійко, облиште його мені.

Після цього містер Памблечук обернув мене обличчям до себе, немов збирався підстригати мені волосся, і сказав:

- По-перше (щоб довести до ладу наші думки), скажи-но, сорок три пенси - скільком це дорівнює?

Я зважив, чим мені пахне відповідь «Чотириста фунтів», і вирішив, що це вже буде небезпечно, тоді прикинув, наскільки міг точно, й відповів з похибкою десь так на вісім пенсів. Після цього містер Памблечук примусив мене повторити всю таблицю грошового рахунку, починаючи від «дванадцять пенсів дорівнює одному шилінгові» і кінчаючи на «сорок пенсів дорівнює трьом шилінгам чотирьом пенсам», і, оскільки гадав, що вже приборкав мою впертість,- тріумфально запитав на завершення:

- Ну, то скільки ж буде сорок три пенси? На що я, подумавши довгенько, відповів:

- Не знаю.

Я був настільки збитий з пантелику, що, може, і справді не знав.

Містер Памблечук покрутив головою, наче мав намір нею, як штопором, викрутити з мене відповідь, і запитав:

- Скажімо, чи дорівнюють сорок три пенси семи шилінгам, шести пенсам і трьом фартінгам?

- Дорівнюють! - заявив я.

І хоч сестра ту ж мить огріла мене по вуху, все одно я був радий, що зіпсував йому жарт і ошелешив своєю відповіддю.

- А яка з себе міс Гевішем, хлопче? - почав наново містер Памблечук, коли трохи врівноважився. Він сидів, схрестивши руки на грудях і наготувавши до чергового вжитку свій штопор.

- Дуже висока й темноволоса,- відповів я.

- Це правда, дядечку? - поспитала моя сестра. Містер Памблечук ствердно підморгнув їй, з чого я зразу здогадався, що він ніколи не бачив міс Гевішем, бо ж вона була зовсім не така, як я сказав.

- Чудово! - прорік містер Памблечук самовдоволено (мовляв: «Ось як з ним треба! Пішло вже на наше, добродійко, чи не так?»).

- Авжеж, дядечку,- погодилась місіс Джо.- Оце якби ви частіше з ним розмовляли: ви так умієте давати йому раду.

- Ну, хлопче? То що ж вона робила, коли ти сьогодні прийшов? - запитав містер Памблечук.

- Сиділа в чорній оксамитовій кареті,- відповів я. Містер Памблечук і місіс Джо вражено втупились одне в одного - бо й було чого - і повторили обоє:

- В чорній оксамитовій кареті?

- Атож,- підтвердив я.- А міс Естелла - це начебто її небога - у віконечко карети подавала їй на золотій тарілці торт з вином. І ми всі їли торт із золотих тарілок і запивали вином. Я їв свій торт, сидячи на зап'ятках карети, бо вона мені так звеліла.

- І ще хтось там був? - спитав містер Памблечук.

- Четверо собак,- відповів я.

- Великих чи малих?

- Величезних,- відповів я.- І вони перегризлися, коли їли телячі котлети зі срібного кошика.

Містер Памблечук і місіс Джо знову втупились одне в одного, вражені ще дужче. Я вже сам себе не тямив, як знеможений свідок під тортурами, і чого хоч міг їм наговорити.

- А де ж стояла ця карета, ради всього святого? - поцікавилась моя сестра.

- У кімнаті міс Гевішем.- Вони знову втупились одне в одного.- Але коней там не було.- Цю спасенну примітку я додав після того, як подумки відмовився від четвірки рисаків у розкішній збруї, що їх зопалу вирішив був запрягти в карету.

- Чи ж може таке бути, дядечку? - спитала місіс Джо.- Що це він плете?

- Зараз я вам поясню, добродійко,- сказав містер Памблечук.- Це, я гадаю, портшез. Вона, знаєте, жінка чуднувата, дуже чуднувата, вона така, що й не дивно, якби надумала цілі дні висиджувати в портшезі.

- А ви коли-небудь бачили, як вона в ньому сидить? - спитала місіс Джо.

- Та де ж би, коли я взагалі її ніколи не бачив! - мусив нарешті визнати містер Памблечук.- Ні разу навіть оком на неї не глянув!

- Боже милостивий, дядечку! Але ж ви розмовляли з нею?

- Та хіба ви не знаєте,- невдоволено озвався містер Памблечук,- що коли я там буваю, то стою за дверима, а двері ледве прочинені, і вона зсередини говорить до мене. І не кажіть, що ви цього не знаєте, добродійко. Ось хлопець - інша річ, він ходив туди гратися. То як же ти грався, хлопче?

- Ми гралися в прапорці,- відповів я (мені й самому тепер дивно, як згадаю, що я тоді спромігся так багато понавигадувати).

- В прапорці? - луною повторила сестра.

- Атож,- підтвердив я.- Естелла махала блакитним прапорцем, я червоним, а міс Гевішем з віконечка карети - прапорцем, що весь був у золотих зірочках. А тоді ще ми всі вимахували шаблюками й кричали «ура».