Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 116

Уранці я схопився ще більш бадьорий і зміцнілий, сповнений рішучості негайно ж розповісти все Джо. Розповім йому ще до сніданку. Зараз одягнуся, піду до нього в кімнату й здивую, бо це ж перший день, коли я встав так рано. Я ввійшов до його кімнати, але Джо там не було. І не тільки його самого не було, а й скриньки його теж.

Я кинувся до обіднього столу й знайшов на ньому листа. Ось його зміст:

«Не бажаючи нав'язуватись, від'їжджаю, бо як ти вже піддужав, дорогий Піпе, і обійдешся без

ДЖО.

P. S. Завше були найкращими друзями».

В листі була й розписка за сплату боргу, через який мене мало не заарештували. До останньої хвилини я наївно гадав, що мій кредитор забрав позов або вирішив почекати, поки я видужаю. Мені й на думку не спадало, що гроші заплатив Джо - але це було так, бо розписка була на його ім'я.

Що мені тепер лишалось, як не поспішити вслід за ним до любої старої кузні й там в усьому перед ним відкритися, і злегка виговорити йому, і полегшити душу й серце тим самим «по-друге», що зародилось як невиразне щось у моїх думках, а тепер сформувалося у цілком певний намір?

А намір був такий, що я підійду до Бідді, покажусь їй, яким упокореним і розкаяним я повернувся, розповім, як я втратив усе, що сподівався дістати, і нагадаю, як ми повірялися одне одному в дні моїх перших знегод. А тоді скажу їй: «Бідді, колись ти, здається, була дуже прихильна до мене, і моє нерозважне серце, хоч і поривалось кудись далі, лише біля тебе знаходило спокій і розраду, яких воно відтоді більше ніде вже не зазнавало. Якщо ти можеш вподобати мене хоча б наполовину проти того, що було давніш, якщо ти можеш признати мене з усіма моїми помилками й розчаруваннями, якщо ти можеш прийняти мене, як прощенну дитину (бо й справді - мені сором, Бідді, але я так потребую втішливого слова й ласкавої руки!), то я маю надію, що буду трошки більш вартим тебе, ніж раніше - не набагато, а все-таки трошки більш вартим. І то вже як ти скажеш, Бідді,- чи мені працювати разом з Джо у кузні, чи пошукати якої іншої роботи в Англії, а чи нам поїхати у далекий край, де на мене чекає місце, від якого я відмовився, бо ж хотів спершу почути твою відповідь. І тепер, люба Бідді, коли ти скажеш, що згодна розділити зі мною моє життя, то й життя моє опроміниш, і мене ощасливиш, а я вже зроблю все, на що стане снаги, щоб і ти стала щасливою».

Такий був мій намір. Набравшися сили протягом трьох днів, я поїхав у рідні околиці, щоб його здійснити. А як мені там повелося - оце й усе, що я маю ще розповісти.

Розділ 58

Звістка про крах мого осяйного майбутнього досягла нашої місцевості раніше, ніж я туди прибув. «Синій Кабан», як виявилося, уже поінформували про це, і ставлення до мене там різко змінилося. Той самий «Кабан», що всіляко запобігав переді мною, коли справи мої йшли вгору, тепер, коли вони завернули вниз, повівся щодо мене вкрай холодно.

Приїхав я до міста ввечері, страшенно втомлений дорогою, яку раніше переносив так легко. «Кабан» не зміг приділити мені звичайного мого номера (очевидно, зайнятого постояльцем із сподіваннями), і я мусив задовольнитись простенькою кімнатинкою у глибині подвір'я, десь поміж голубником та возівнею. Але заснув я в ній так само міцно, як і в найрозкішнішому апартаменті «Кабана», і сни бачив такі самі, як і на щонайкращій постелі.

Рано-вранці, поки мені готували сніданок, я пройшовся до Сатіс-Гаусу. На хвіртці і на крайчиках килимів, повивішуваних з вікон, красувались друковані оголошення про те, що наступного тижня тут відбудеться продаж з аукціону меблів та різних хатніх пожитків. Самі споруди йшли на злам і продавались як будівельний матеріал. Виведені вапняним розчином здоровенні літери на стіні броварні повідомляли, що вона продається під «№1» а під «№2» іде та частина головного будинку, що довгий час стояла замкненою. Такого ж роду написи були й на інших будівлях садиби, а щоб звільнити для них місце, зі стін поздирали плющ, і повсюди валялись у пилюці купи прив'ялого вже гілля. Ввійшовши на часинку у відчинену хвіртку і ніяково оглянувшись з виглядом людини, що забрела сюди знічев'я, я побачив, як клерк аукціоніста ступає з діжки на діжку й перелічує їх, а інший клерк складає з його слів реєстр, причому за письмовий стіл йому править те саме садове крісло, яке я так часто возив під мотив «Старого Клема».

Повернувшись на сніданок до «Кабана», у закусочній я побачив містера Памблечука, що розмовляв з господарем. Коли містер Памблечук (на зовнішність якого недавня нічна пригода вплинула аж ніяк не позитивно) уздрів мене, з уст його почулось таке звернення:

- Юначе, мені шкода, що доля зле з вами вчинила. Але чого ж було й сподіватись, чого й сподіватись!

І він величним всепрощальним жестом простяг мені руку, яку я, такий знесилений хворобою, що мені було не до сварок, мовчки потис.

- Вільяме,- обернувся містер Памблечук до офіціанта,- подайте гарячу булочку. І щоб оце дійти до такого, аж до такого!

Я похмуро взявся за свій сніданок. Містер Памблечук став наді мною, і ще й не встиг я доторкнутися до чайника, як він уже налив мені чаю з виглядом доброчинця, що вирішив бути вірним до кінця.

- Вільяме,- сумовито промовив містер Памблечук,- подайте солі. За кращих часів,- це вже він звертався до мене,- ви, здається, пили чай з цукром. І з молоком теж? Аякже! Чай з молоком і цукром. Вільяме, подайте салати з водяного хрону.[26]

- Дуже дякую,- сказав я гостро,- але я не вживаю салати з водяного хрону.

- Не вживаєте,- повторив містер Памблечук, зітхаючи й киваючи раз за разом головою, так наче він цього й сподівався, так наче утриманням від салати з водяного хрону й пояснюються всі мої життєві невдачі.- Де ж бо. Прості земні плоди. Атож. Не треба салати, Вільяме.

Я сидів і снідав, а містер Памблечук з по-риб'ячому вибалушеними очима невідступно стримів наді мною, своїм звичаєм сопучи в ніс.

- Сама шкіра та кості! - розважав він уголос.- А від'їжджаючи з цих місць (можна сказати - з мого благословення), коли я, мов та бджілка, пригощав його своїми скромними припасами, він був округленький, як пончик.

При цих його словах я згадав, як підлабузницьки він тоді, в годину мого процвітання, простягав до мене руку, приказуючи: «Чи дозволите?», і як демонстративно зверхньо тицьнув мені зараз ту саму пухку п'ятерицю.

- Х-ха! - мовив він далі, підсовуючи до мене хліб з маслом.- І прямуєте ви, очевидно, до Джозефа?

- Ради бога! - відказав я, несамохіть зірвавшись.- Та яке вам діло, куди я прямую? Дайте спокій чайникові!

Це було найгірше, що я міг зробити, бо Памблечук мовби й чекав цього.

- Атож, юначе,- відпустивши ручку чайника й відступивши крок-два назад, сказав він досить голосно, щоб його почули господар та офіціант у дверях.- Я дам спокій чайникові. Ви маєте рацію, юначе. Цього разу ви маєте рацію. Я забувся, дозволивши собі подбати про ваш сніданок, бо щиро вважав, що вашому організмові, ослаблому від надмірностей, додасть нових сил здоровий харч ваших предків. А проте,- докинув Памблечук, звертаючись до господаря й офіціанта і вказуючи на мене рукою,- це він, той самий, з яким я ділив забави його щасливого дитинства! І не кажіть мені, що цього не може бути: запевняю вас - це він!

Ті двоє пробурмотіли щось у відповідь. А особливо переконливими його аргументи видались офіціантові.

- Це він,- сказав Памблечук,- кого я возив на своєму візку. Це він, кого у мене на очах виховувано власною рукою. Це він, що його сестрі я доводився дядьком по чоловікові, а ім'я їй дали Джорджіана-Марія в честь її матері,- нехай-но лише спробує він це заперечити!

Офіціант явно був певний, що я й не пробуватиму заперечити і тим самим засвідчу, що справи мої швах.