Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 11

Двоюрідна бабця містера Вопсла, окрім освітнього закладу, тримала - у тій самій кімнатинці - також крамничку. Які саме запаси там містилися або по якій що було ціні - вона не мала жодного поняття, але в шухляді комода в неї лежав засмальцьований зошит, що правив за прейскурант, і от, керуючись цим оракулом, Бідді залагоджувала всі торговельні операції. Бідді була онукою двоюрідної бабці містера Вопсла; ким вона доводилась самому містерові Вопслу, цього вже я - щиро зізнаюсь - установити не годен. Вона була сирота, як і я, і виховувано її, як і мене, власною рукою. Найбільше, що в ній впадало в око, це зовнішність: волосся, завжди незачесане, руки, завжди немиті, черевики, завжди не-полагоджені й викривлені. Цей опис, однак, стосувався лише буднів. У неділю вона йшла до церкви просто невпізнанною.

Великою мірою самотужки, і більше за допомогою Бідді, аніж двоюрідної бабці містера Вопсла, я продерся крізь абетку, немов крізь густе терня, перечіпаючись і ранячись об кожну літеру. Після цього я потрапив у лабети забіяк - дев'яти цифр, які щовечора, здавалося, міняли свій вигляд, щоб їх важче було розпізнати. Але кінець кінцем я сяк-так навчився читати, писати й рахувати, хоча й дуже слабенько.

Одного вечора я сидів у кутку за коминком і натужно вимучував на грифельній дошці листа до Джо. Це було десь так через рік після тієї облави на болотах, бо збігло вже чимало часу і стояла зима, а землю скував мороз. Поставивши на коминку задля консультації абетку, я спромігся за годину-дві скомпонувати недоладними друкованими літерами ось таке послання:

«ЛюБи ДЖО Бажаю ТоБі здоровя МаЮ НадіЮ скоро теБе вчити ДЖО, ото в7 Буде чудовно як Я Буду підмастроМ у теБе ДЖО тві ПіП».

Ніякої такої особливої потреби я не мав спілкуватися з Джо листовно, оскільки він сидів поряд мене й ми були самі. Але я вручив йому свою листовну депешу (разом з дошкою), і він прийняв її, мов якесь диво ерудиції.

- Слухай, Піпе, друзяко! - вигукнув Джо, широко розкривши свої голубі очі.- Ти ж таким ученим зробився, що страх! Хіба не правда?

- Е, куди вже мені! - зітхнув я: кинувши оком на дошку в його руках, я побачив, які криві ті мої рядки.

- Хе, та осьо ж Д,- озвався Джо,- а це Ж, а це О, і такі красиві! І осьо знову Д, Ж, О - це ж ДЖО, Піпе!

Доти я ще ніколи не чув, щоб Джо прочитав уголос щось довше, як це коротеньке слівце, а останньої неділі, коли я в церкві випадково перевернув нашого молитовника догори ногами, Джо не відчув через це ніякісінької прикрості. Вирішивши тут-таки з'ясувати, чи не доведеться мені починати з самого початку науку Джо, я сказав:

- Та ти читай далі, Джо.

- Далі, кажеш, Піпе? - промовив Джо, повільно вдивляючись у моє послання.- Раз, два, три. Та тут три Д, і Ж, і О, і три Джо, виходить, Піпе!

Я нахилився над Джо і за допомогою вказівного пальця прочитав йому всього листа.

- Ну й дивовижа! - сказав Джо, коли я скінчив.- Ти такий вчений!

- А як ти напишеш «Гарджері», Джо? - спитав я скромно повчальним тоном.

- Ніяк не напишу,- відповів Джо.

- Але уяви, що ти таки візьмешся написати.

- Цього я ніяк не можу уявити,- сказав Джо,- Хоч я, до речі, читання дуже поважаю.

- Справді, Джо?

- Дуже! Дай мені,- мовив Джо,- добру книжку або добру газету й посади біля вогню - то нічого кращого мені й не треба. Боже ти мій,- провадив він далі, потерши коліна,- та коли набачиш Д, та Ж, та О, та скажеш: «Ось і ДЖО, Джо»,- це ж таке цікаве читання стає!

З цього я зробив висновок, що освіта Джо так само, як і використання пари, перебуває ще в зародковій стадії. Розвиваючи далі цю тему, я спитав Джо:

- А ти хіба не ходив до школи, коли був таким маленьким, як я?

- Ні, Піпе.

- А чому не ходив?

- Знаєш, Піпе,- сказав Джо і, взявши коцюбу, - як завжди у хвилину задуми - почав повільно ворушити вуглини поміж нижніх ґраток коминка,- тут така річ. Мій батько, Піпе, любив випивати і, коли перебирав міру, немилосердно молотив мою матір. Щоправда, більш нікого він і не молотив,- окрім ще мене. Але мене вже він так завзято молотив, що йому треба було б молотом при горні так завзято махати. Тобі ясно, що я кажу, Піпе?

- Ясно, Джо.

- Отож через це ми з матір'ю кілька разів утікали від мого батька, мати наймалася на роботу й казала мені: «Джо, дитино,- отак вона казала,- тепер, слава богу, ти підеш учитися»,- і віддавала мене до школи. Але мій батько був добрий у душі й не міг обходитись без нас. Тим-то він збирав ціле юрмище і зчиняв такий галас перед тою хатою, де ми селилися, що господарі вже й не раді були нам і віддавали нас йому в руки. І він приводив нас додому й знову молотив. І це, як ти, Піпе, розумієш,- казав Джо, задумливо ворушачи вуглини й дивлячись на мене,- дуже вадило моїй науці.

- Звісно, що вадило, бідний ти Джо.

- А проте, Піпе,- сказав Джо, у задумі торкаючись коцюбою ґраток,- коли як слід усе зважити, щоб нікому не на шкоду, то мій батько був добрий у душі, їй-бо, Піпе.

Я був з цим не згоден, але промовчав.

- Та хоч би там як,- провадив далі Джо,- хтось же мусить підтримувати вогонь під казанком, а то він і не закипить,- правда ж, Піпе?

Я був з цим згоден і так і сказав.

- Отож мій батько не заперечував, щоб я став працювати, і я й пішов учитись на коваля, це ж було й батькове ремесло, хоч він не надто себе ним обтяжував. Працював я таки вперто, можеш повірити, Піпе. З часом я вже міг і батька утримувати і таки утримував, поки його не побив грець. Я тоді мав намір у нього на нагробку написати, щоб кожен знав, що хоч він і був не без гріхів, та вік свій в добрості прожив.

Джо виголосив цей двовірш так старанно й гордовито, що я просто мусив запитати, чи не сам він його й придумав.

- Сам,- визнав Джо,- і без нічиєї помочі. Отак враз і придумав. Як ото вухналя одним ударом загнав. Я зроду-віку так не дивувався, як отоді - аж сам собі не вірив, далебі, що це я таке втяв. Тож, кажу, я мав намір, щоб цей напис вибили на нагробку, але на вірші треба коштів, як їх не вибивай - чи то великими літерами, чи малими, тим воно й не вигоріло. Грошей чимало на похорон пішло, а решта потрібна була для матері. Здоров'я у неї було поганеньке, геть зовсім нікудишнє. Недовго вона протрималась, бідолашна, як прийшла пора і їй упокоїтись.

Голубі очі Джо трохи відвологли, і він протер спершу одне око, тоді друге незручним і аж ніяк не відповідним для цієї мети знаряддям - балабухою на ручці коцюби.

- Тоді мені було так самотньо тут одинцем,- мовив далі Джо,- що я познайомився з твоєю сестрою. А твоя сестра, Піпе,- він рішуче глянув на мене, ніби загодя знав, що я з ним не погоджуся,- твоя сестра - жінка показна.

Я перевів погляд на вогонь, маючи певний сумнів щодо його слів.

- Хоч би що там думала про це рідня чи й чужі люди, твоя сестра, Піпе,- кожен склад з подальших слів Джо підсилював ударом коцюби об верхню перетинку в ґратках,- жін-ка по-каз-на!

Не придумавши нічого кращого, я тільки сказав:

- Я радий, що ти так думаєш, Джо.

- Я теж,- погодився зі мною Джо.- Я радий, що так думаю, Піпе. Що трохи шкіра червона чи там кістки де-не-де випинаються - чим це мені вадить?

Я слушно зауважив, що як йому це не вадить, то будь-кому іншому й поготів.

- Атож! - підтвердив Джо.- Правильно. Маєш слушність, друзяко! Коли я познайомився з твоєю сестрою, усі тільки й говорили, що вона виховує тебе власною рукою. І всі її за це похваляли, я так само. А щодо тебе,- мовив далі Джо, скривившись лицем, немов і справді перед ним постало щось украй відразливе,- то коли б ти, дорогий мій, побачив себе таким маленьким, і слабосильним, і жалюгідним, то просто сам себе став би зневажати!

Не зовсім поділяючи цю його думку, я зауважив:

- Та що там про мене балакати, Джо!

- Але я ось тоді забалакав, Піпе,- відказав він з невимушеною простотою, яка не могла не викликати симпатії.- Коли я освідчився твоїй сестрі, щоб як її воля, то й до вінця - це якщо вона згодна перебратись до мене у кузню,- я й сказав їй: «І бідолашне дитя бери з собою. Хай бог його благословить,- сказав я твоїй сестрі,- але в кузні й для нього місця стане».