Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 105

Поки він вимовляв кільканадцять слів, я встигав охопити думкою цілі, роки, і ще й більше того: те, що він говорив, не лишалося для мене самими словами, а поставало як зримі картини. Мій мозок був у такому збудженому й гарячковому стані, що тільки я подумаю про якесь місце, як уже й бачу його, згадаю про когось - і вже та людина постає перед моїм зором. Чіткість цих образів була просто дивовижна, але водночас я ні на секунду не спускав з ока самого Орліка - хто ж би не стежив за тигром, що припав до стрибка! - аж до тієї міри, що й найменший порух його пальців не проходив повз мою увагу.

Хильнувши ще раз, він підвівся з лавки і відсунув стола. Потім підняв свічку і, загородивши її своєю лихочинною рукою, щоб вона кидала світло на моє обличчя, став навпроти і злорадо втупився в мене.

- Я тобі іще дещо скажу, вовчиську. Отої ночі на сходах ти перечепився через Старого Орліка.

Я побачив сходи, на яких не горіло світло. Побачив тінь масивного поруччя, що падала на стіну від сторожевого ліхтаря. Побачив кімнати, яких мені більш ніколи не побачити: двері - одні напівотвором, другі причинені, меблі попід стінами.

- А чому Старий Орлік там опинився? Я тобі скажу іще дещо, вовчиську. Ти з нею таки зумів викурити мене з цієї округи, зумів позбавити легкого хліба, і я завів собі нових товаришів і нових господарів. Дехто з них і листи для мене пише, як треба - утямив? - листи для мене пише, вовчиську. П'ятдесятьма різними почерками вони здатні писати, не те, що ти! Ще з тих пір, як ти приїздив сюди сестру ховати, я твердо намислив звести тебе зі світу. І все примірявся, як краще тебе взяти, і став придивлятись, як ти живеш, де буваєш. Бо Старий Орлік недарма сказав собі: «Так чи так, але я його спопаду!» І що ж? Вистежував я тебе, а натрапив на твого дядька Провіса! Цікаво, ге?

Берег Вітрякового ставка, Чінксова затока, «Стара Мі-дяно-Зелена канатна майстерня» так чітко й виразно вималювалися переді мною! Провіс у себе нагорі, сигнал, тепер уже непотрібний, гарненька Клара, добра жінка з материнським серцем, розпростертий горілиць старий Білл Барлі - усе це пропливло повз мене, неначе підхоплене швидкою течією мого життя, що неслося до моря!

- Це в тебе б то дядько! Та я ж знав тебе у Гарджері ще малим вовченям, якому можна було й двома пальцями в'язи скрутити (я не раз поривався так зробити, коли бачив, як ти в неділю за селом тиняєшся), і в тебе тоді ніяких дядьків не водилося. І не пахло ними! Але ось коли Старий Орлік прочув, що твій дядько Провіс найпевніше носив на нозі ту залізяку, яку Старий Орлік знайшов хтозна-скільки літ тому розпиляною на цих болотах і переховував у себе, щоб опісля огріти нею твою сестру, мов бугая, так само, як і тебе от-от огріє… що, ні?., коли він прочув це… ні, думаєш?..

Глузливо ошкірившись, він тицьнув свічкою мені мало не в саме обличчя, аж я хильнувся вбік.

- Ага! - скрикнув він, сміючись, після того, як ще раз тицьнув у мене свічкою.- Опечене дитя вогню боїться! Старий Орлік знає, що ти задумав тихцем спровадити свого дядька Провіса з Англії, Старого Орліка так просто не обведеш, він знав і те, що ти сьогодні прийдеш! А тепер я тобі ще дещо скажу, вовчиську, це вже наостанці. Тут є такі люди, що їх твоєму дядькові Провісу так само не обвести, як тобі Старого Орліка. Хай-но спробує постережеться цих людей, коли його небіж гигне! Хай-но постережеться, коли від його дорогенького родича ні шматини, ані кісточки жодна душа не знайде. Ці люди нізащо не примиряться, щоб Мегвіч - атож, я й прізвище його знаю! - жив у одному з ними краю, і вони мають певні дані про нього, як він ще в іншому краю перебував, і вже ж ніяк не примиряться, щоб такого ворога поруч терпіти, щоб не доповісти, кому належиться. Може, це якраз і є ті люди, що здатні п'ятдесятьма різними почерками писати, не те, що ти! Стережися, Мегвічу, Компесона, та й шибениці заразом!

Він знов тицьнув у мене свічкою, опік мені обличчя й волосся і на мить осліпив, а тоді повернувся широченною спиною, ставлячи свічку на стіл. Я встиг подумки проказати молитву й побувати з Джо, й Бідді, й Гербертом - і все це за ту коротку мить, поки він стояв спиною до мене.

Поміж столом та протилежною стіною було кілька футів вільного місця, і ось там він і став тупцятися взад-вперед. Ще ніколи він не здавався мені таким сильнющим, як зараз, коли отак вихляв своїми довжелезними ручиськами й злісно поглядав на мене. Я не мав і крихітки надії. Хоч як блискавично діяв мій мозок і хоч які напрочуд виразні поставали переді мною картини замість думок, я все-таки чудово розумів, що він твердо вирішив за кілька хвилин позбавити мене життя і лише тому й наговорив мені так багато.

Раптом він зупинився, витяг корок з баклаги й пошпурив геть. Легенький був той корок,- а проте, як на мене, гупнув, мов свинцевий важок. Орлік пив повільно, все вище закидаючи баклагу, і вже не дивився на мене. Останні кілька крапель він вилив собі на долоню й злизав їх. Потім, наче неспроможний більше стримувати лють, брутально вилаявся, відкинув баклагу, нагнувся, і я побачив у нього в руці важенний каменярський молот з довгим руків'ям.

Я не забув, що вирішив був чинити в останню хвилину: не ставши дарма благати, я закричав щосили і щосили став вириватись. Вільні у мене були тільки голова й ноги, але виривався я з такою потугою, що й сам здивувався, звідки вона в мене взялась. І ту саму мить пролунали чиїсь крики мені у відповідь, у дверях блиснуло світло й промайнули якісь постаті, почулися голоси й вовтузня, і я побачив, як Орлік випірнув із людського стиску, немов з виру, перемахнув через стіл і зник у темряві ночі.

Коли минула непритомність, я відчув, що лежу розв'язаний на підлозі, в тій же таки хатині, і що голова моя у когось на коліні. Приходячи до пам'яті, я був втуплений поглядом у драбину проти стіни - я побачив її ще до того, як сприйняв свідомістю,- отож тим-то й зрозумів, що я в тій самій хатині, де сталася пригода.

Занадто знечулений, у першу хвилину я навіть не оглянувся, щоб переконатись, хто ж мене підтримує, а просто лежав і дивився на драбину, коли це нараз поміж мною і нею постало обличчя. І то було - обличчя Треб-бового хлопчака!

- Та з ним наче нічого,- діловим тоном зауважив він.- От лише блідий.

При цих словах обличчя того, хто підтримував мене, нахилилося наді мною, і я побачив, що то…-

- Герберт! Сили небесні!

- Тихіше,- сказав Герберт.- Стримуйся, Генделю. Не треба хвилюватись.

- І наш товариш Стартоп! - скрикнув я, коли й він нахилився наді мною.

- Згадай, в якому ділі він збирається допомогти нам, і заспокойся,- порадив мені Герберт.

Я аж схопився, зразу все пригадавши, але від болю в руці тут-таки ліг знову.

- Ще не спізнилися, Герберте? Який це сьогодні вечір? Скільки часу я тут? - Бо мене раптом різонув страх, що я вже довго так лежу - добу, дві чи й більше.

- Ні, не спізнилися. Ще не минув понеділок.

- Слава богу!

- І ти ще цілий вівторок можеш відпочивати,- сказав Герберт.- Але тобі несила стримати стогін, любий Ген-делю. Що у тебе ушкоджено? Можеш ти стояти?

- Так, так,- відповів я,- я й іти можу. У мене нічого не ушкоджено, тільки ось руку шарпає.

Вони зняли перев'язку й зробили все, що могли. Рука страшенно розпухла й запалилась, і коли її торкалися, нестерпно боліла. Але вони розірвали свої хустинки на нові бинти і обережно вклали руку назад у черезплічник, щоб я витримав до міста, де можна буде дістати примочку проти жару. Незабаром ми замкнули за собою двері темної порожньої хатини і вирушили в дорогу назад через кар'єр. Попереду йшов Треббів хлопчак - тепер уже довготелесий парубок,- несучи в руці ліхтаря, що ото його світло я побачив у дверях. Минуло вже години зо дві, відколи я востаннє дивився на небо, бо місяць за цей час піднявся значно вище, і ніч, хоч і дощовита, проясніла. Білі випари з печі пливли вбік від нас, і як перше на устах у мене була прощальна молитва, так тепер з'явилися слова подяки.

Упросивши Герберта розповісти, як йому пощастило мене врятувати - хоча спочатку він навідруб відмовився говорити і тільки повторював, що мені потрібен спокій,- я довідався, що в поспіху загубив розкритого листа у себе в кімнаті, і Герберт дуже скоро після мого від'їзду знайшов його, прийшовши туди вдвох зі Стартопом, з яким зустрівся дорогою. Тон цього листа стривожив Герберта, тим більше, що він суперечив змістові моєї нашвидкуруч написаної записки йому. Розмірковуючи про це, він ще дужче стривожився і за чверть години поспішив на поштову станцію дізнатись, коли відходить наступний диліжанс; Стартоп зголосився піти разом з ним. Довідавшись, що останній на сьогодні диліжанс уже відійшов, і відчуваючи, що через ці перепони стривоженість його перетворюється на справжній страх, він вирішив їхати вслід за мною у поштовій кареті. Отак вони зі Стартопом прибули до «Синього Кабана», цілком упевнені, що або мене самого там застануть, або щось почують про мене. Коли ж обидві їхні надії не справдились, вони пішли до міс Гевішем, де я з ними розминувся. Тоді вони вернулися до готелю підкріпитись (очевидно, в той самий час, коли я вислуховував поширену місцеву версію моєї історії) і знайти когось, хто провів би їх на болота. Серед інших роззяв біля під'їзду «Кабана» їм трапився Треббів хлопчак - вірний своїй давній звичці траплятись усюди, де в нього немає діла,- і ось він бачив, як я проходив від міс Гевішем у напрямку того мого заїзду. Таким оце чином Треббів хлопчак зробився їхнім провідником, і з ним вони вибралися до хатини над шлюзом, тільки що вони пішли прямо через місто, тоді як я подався з околиці. Дорогою Герберт розважив, що, можливо, тут ідеться про безпеку Провіса, а якщо так, то стороннє втручання може тільки зашкодити; тому він залишив Стартопа з провідником край кар'єру, а далі пішов сам і разів два-три тихенько обійшов круг хатини, щоб переконатись, чи там усередині все гаразд. Не почувши ж нічого, крім глухого бубоніння хрипким басом (це було тоді, коли мій мозок гарячково працював), він зрештою навіть засумнівався, чи й узагалі я тут є, коли це раптом пролунав мій голосний крик, тоді й він закричав і вбіг у хатину, а слідом надбігли й решта двоє.