Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 100

- Так, звичайно.

- Ну, а як він ставився до матері своєї дитини - добре чи погано,- мовив далі Герберт,- то про це Провіс нічого не сказав. У всякому разі, вона років чотири-п'ять ділила з ним знегоди його бурлацького життя, про яке він нам тут розповідав, і він, здається, шкодував її й хотів уберегти від найгіршого. Тим-то, боячись, щоб його не стали допитувати про загиблу дитину, що призвело б до смертного вироку їй, він приховався (хоч і як переживав за дитиною), «ушився,- як він сам каже,- подалі від людських очей» і від судовиків, і на процесі про нього тільки побіжно згадувалось, як про такого собі Абеля на ймення, що через нього спалахнули ті ревнощі. А після виправдання вона зникла, і ось так він втратив і дитину, і матір дитини.

- Мене цікавить…

- Хвилиночку, любий, я вже кінчаю. Цей його злий дух, Компесон, негідник з негідників, знаючи про те, що він приховався від слідства і чому він так зробив, згодом, звісно, скористався цим і шантажував його доти, доки перетворив на слухняне своє знаряддя. Вчора мені стало ясно, що саме за це Провіс найбільше його й ненавидить.

- Мене от цікавить,- сказав я,- і це дуже важливо, Герберте, чи він сказав, коли саме оте сталося?

- Дуже важливо? Стривай-но, зараз я пригадаю. Він сказав ось як: «Років двадцять тому, десь невдовзі після того, як я злигався з Компесоном». Скільки тобі було років, коли ти наткнувся на нього на вашому цвинтарі?

- Років сім.

- Ага. А оте сталося на три-чотири роки раніше, каже він, і ти йому нагадав його трагічно загиблу донечку, яка була приблизно твого віку.

Помовчавши хвилинку, я хапливо сказав:

- Слухай, Герберте, тобі при якому світлі краще мене видно - від вікна чи від каміна?

- Від каміна,- відповів Герберт, знов нахиляючись ближче.

- Подивись на мене.

- Дивлюсь, любий.

- Торкнись мене.

- Торкаюсь, любий.

- Ти не думаєш, що я марю або що у мене з головою негаразд після вчорашнього випадку?

- Н-ні, любий,- відповів Герберт, змірявши мене пильним поглядом.- Ти трохи збуджений, але загалом такий, як завжди.

- Я знаю, що я такий, як завжди. Так ось чоловік, якого ми переховуємо в будинку над річкою,- Естеллин батько.

Розділ 51

Хтозна, задля чого я так ревно силкувався встановити батьків Естелли. Незабаром стане ясно, що я й не ставив перед собою цього питання у більш-менш виразній формі, поки не почув його з уст людини, набагато розсудливішої за мене.

Але після того, як у нас із Гербертом відбулася ця знаменна розмова, я пройнявся гарячковим почуттям, що мені доконче треба дослідити все до кінця, що цього не можна так облишити і що я мушу побачити містера Джеггерса й домогтись від нього правди. Я таки й не знаю, чи то заради Естелли я прагнув це з'ясувати, чи мені хотілося, щоб частка романтичного ореолу, який здавна оточував її в моїх очах, передалася й чоловікові, у порятунку якого я дуже був зацікавлений. Друге, мабуть, було імовірніше.

Та хоч би там як, а мені страшенно кортіло того ж таки вечора майнути на Джеррард-стріт. Стримав мене лише Гербертів аргумент, що через це я можу злягти й виявлюсь ні до чого непридатним, коли, можливо, саме від мене залежатиме безпека нашого втікача. Гербертові довелося безліч разів запевняти мене, що завтра я вже неодмінно піду до містера Джеггерса, поки я нарешті погодився лишитися вдома, вгомонився і дозволив Гербертові опікуватись мною. Наступного дня вранці ми вийшли удвох, і з перехрестя Гілтспер-стріт і Смітфілду Герберт подався до Сіті, а я на Літл-Брітен.

У містера Джеггерса й Вемміка було заведено час від часу проглядати фінансові документи, перевіряти рахунки клієнтів і доводити все в конторі до ладу. В таких випадках Веммік з книгами й паперами переходив до Джеггерсового кабінету, а на його місце сідав котрийсь клерк з верхнього поверху. Побачивши саме в той день такого клерка за Вемміковим столом, я зрозумів, у чому річ, але не пошкодував, що застану їх разом: Веммік на власні вуха переконається, що я нічим не виказав його. Моя поява з перев'язаною рукою й з шинелею наопашки справила сприятливе для мене враження. Хоч я, повернувшись до Лондона, зразу ж написав містерові Джеггерсу коротенький звіт про те, що сталося, тепер я мусив розповісти все детально; завдяки незвичності теми розмова наша вийшла не така суха й офіційна і менш подібна до свідчень у суді, аніж то бувало раніше. Поки я описував нещасливу пригоду, містер Джеггерс своїм звичаєм стояв біля каміна. Веммік відхилився на стільці й уважно дивився на мене, руки сховавши в кишені штанів, а перо встромивши у поштову скриньку. Бридотні зліпки, що в моїй уяві були обов'язковим складником тутешніх ділових переговорів, неначе принюхувались, чи не почують і зараз смаленого.

Скінчивши свою розповідь і відповівши на їхні запитання, я дістав розпорядження міс Гевішем про сплату мені дев'ятисот фунтів для Герберта. Очі містера Джеггерса ще глибше затінились бровами, коли я вручив йому таблички, але за хвильку він простяг їх Веммікові. щоб той виписав чек, після чого він його підпише. Під час цієї процедури я дивився на Вемміка, а містер Джеггерс, похитуючись взад-вперед на своїх до блиску начищених чоботях, дивився на мене.

- Мені шкода, Піпе,- сказав він після того, як я сховав у кишеню підписаний чек,- що ми нічого не робимо для вас особисто.

- Міс Гевішем,- відказав я,- була така добра, що спитала, чи не може вона зробити що-небудь для мене, і я відповів: «Ні».

- Кожен сам мусить знати, чого він потребує,- зауважив містер Джеггерс, а Веммікові губи безгучно промовили: «Рухоме майно».

- Я б на вашому місці не сказав їй: «Ні»,- додав містер Джеггерс.- Але кожен має сам знати, чого він потребує.

- Рухомого майна потребує кожен,- озвався Веммік, докірливо глянувши на мене.

Я відчув, що зараз саме пора згадати про те, заради чого я сюди й прийшов, і, обернувшись до містера Джег-герса, сказав:

- Проте з одним проханням я таки звернувся до міс Гевішем. Я попросив її розповісти про свою названу дочку, і вона розповіла мені все, що знала.

- Справді? - зауважив містер Джеггерс, нахилившись подивитись на свої чоботи, а тоді випроставшись.- Х-ха! На місці міс Гевішем я навряд чи робив би це. Але вона краще має знати, що їй треба робити.

- Я знаю про названу дочку міс Гевішем більше, ніж знає сама міс Гевішем. Я знаю, хто її мати.

- Хто її мати?

- Я бачив її матір щойно три дні тому.

- Он як?

- І ви теж її бачили, сер. Ви її бачили навіть вчора й сьогодні.

- Он як?

- Можливо, я знаю про минуле Естелли ще й більше, ніж ви знаєте,- сказав я.- Я знаю й те, хто її батько.

Деяка загайка в русі містера Джеггерса - він занадто добре володів собою, щоб чимось істотнішим себе виказати, але от на секунду мимоволі загаявся,- переконала мене, що йому невідомо, хто батько Естелли. Я й сам так гадав, знаючи з Провісових слів (у переказі Герберта), що Провіс на час був «ушився від людських очей» і що клієнтом містера Джеггерса він став лише через яких чотири роки, коли йому було не до претензій на батьківство. Хоча раніш я все-таки не міг бути певний щодо незнання містера Джеггерса: ця певність з'явилася тільки тепер.

- Ага! Отже, ви, Піпе, знаєте, хто батько юної леді? - сказав містер Джеггерс.

- Так,- відповів я,- і звуть його Провіс… Із Нового Південного Уельсу.

Від цих слів навіть містер Джеггерс здригнувся. Це було ледь-ледь помітно, він зразу ж стримав себе й узяв у руки, але все-таки він здригнувся, хоч і вдав, немов то він так шарпливо дістає хустинку з кишені. Як сприйняв мої слова Веммік - я не можу сказати, бо в ту хвилину боявся й глянути в його бік, щоб містер Джеггерс своїм гострим оком не помітив, що ми з Вемміком спілкуємось у нього за спиною.

- І на підставі чого Провіс це твердить, Піпе? - украй холодно спитав містер Джеггерс, тримаючи хустинку на півдорозі до носа.