П'яниця - Мирний Панас - Страница 9

Іван Микитович положив перо й ліг на ліжко. Йому було легше, немов хто надлив з його серця важкої туги, і хоч воно ще боліло в його, але вже в очах світилася якась одрадна думка; так з-за темної хмари часом поглядає на землю сонечко ясне.

Полежавши, він знову встав, взяв лист, перечитав і задумався... «Я ще ніколи не писав так гаряче. Чи посилати-то? Що ж, як я його сим зобиджу? Коли він скаже, що не винуватий ні в чому?»

Знову він зажурився. Господи! Хоч би хто слово мовив, натякнув, моргнув бровою, хитнув головою, чи правда тому?

У той час Наталя внесла шумучий самовар. Іван Микитович глянув на неї: нічого не видно, нічого не написано, сумна трохи та й годі.

- Наталю! - тихо він окликнув її, коли вона виходила з хати.

- Чого ви?

- Ідіть сюди.

- Чого?

- Ідіть, я щось скажу.

- Кажіть.

- Ідіть!

Вона тихо, несміло підійшла до його. Він ловив її погляд, вона одхилялася, поти не стрілася з його очима. Жалощі, сльози, туга погляду Івана Микитовича вразили її серце.

- Наталю! - мовив він. Чого ви? - Вам сумно? Правда, сумно?

- Чого ж мені сумно? - крізь сльози питала вона.

- Того, що той... поїхав, правда?

У Наталі забігали по обличчю смужки жалю, очі налилися сльозами.

- Наталю, голубонько!

Вона припала до його.

- Було що між вами? Кажіть: було?

Наталя, як дитина, заридала...

- Боже ж мій! Хіба ж я не казав вам? Хіба я не застерігав вас? Не послухали ви мого слова, не послухали мене, незавидного на взір, щуплого, болізного. Його блискуча краса, його жвава, весела натура все одібрали від вас: розум, волю - все. От тепер і карайтеся!

Вона тужила, як над мертвим, схилившись на його плече.

- Цитьте, Наталю... Наталочко!.. Цитьте, годі!.. Хіба, ви думаєте, мені легше? І моє серце на сто крат крає. Годі! Слухайте, що я вам буду казати. Слухайте: пішли б ви заміж?

- Не хочу я заміж, - чутно крізь сльози, - чоловік битиме...

- Та не за кого другого, Наталю, за мене. Підете, кажіть? Підете?

Вона обхопила його шию руками, притиснула до свого лона, довго й палко цілувала.

- Паничу, лебедику мій! Мій братику, мій голубоньку! Не піду я за вас, буду я вас до самої смерті згадувати, а не піду за вас, ні за кого. Я своє щастя втеряла, не хочу зав'язувати й другим очі... Не хочу, не піду! Ви мене жалієте, треба ж і мені вас пожаліти. Та я вам і не рівня, не під пару, - розливалася Наталя, припадаючи та цілуючи його.

На той саме час мати одхилила двері.

- Сучко! - гукнула вона, стрибнувши в хату. - Так отак-то ти! Так от через що недужа! Безстиднице! Срамотнице! На шию паничам вішатися? Во-о-он, сучко! - і вхопивши Наталю за коси, почала бити.

Іван Микитович кинувся розбороняти.

- Чи ви мати своїй дитині? Чи ви віруєте в Бога? Що ви робите? - кричав він, висмикаючи ззаду білі руки старої з шовкових Наталиних кіс.

- Паниченьку! Лебедику! Ваше благородіє! - кричала собі мати. - Не лізьте! Гетьте! Я мати, я знаю, що роблю! Я її, сучку, уб'ю, я її задавлю!

І потягла Наталю за коси в свою хату.

Іван Микитович заходив по хаті. До його доносилась лайка та крик матері, ляскання важкої руки й тихий жалісливий писк Наталі. Він, ходячи, ламав свої руки, кусав до крові губи. Йому було шкода Наталі. Кожен її писк, мов гострий ніж, краяв йому серце. Він би, неміг, полетів туди і вирвав її з рук матері, так сором, страх здержували його... «Вона плакала надо мною, цілувала мене, а мати застала...» Він упав на ліжко, лицем у подушку, й затулив уха, щоб не чутно було лайки божевільної, писку вразливого.

Мати, набившись дочки, пішла з дому і вже світом ледве-ледве прилізла назад, така п'яна!

- Наталочко! Наталю! Ой рятуй мене, моя доню!.. О смерть моя! Наталю! - гукала вона, плазуючи по рундуці.

Іван Микитович не спав і на крик вибіг з хати.

- Наталю! Наталочко!.. Дитино моя! Я тебе била сьогодні, нівечила. Прости мене, мені шкода тебе, жалко. А ще буду сучку бити, битиму ще, битиму, поки дух буде чутно. Не вішайся, сучко, паничам на шию, не вішайся: битиму ще, - промовляла вона сама до себе.

Іван Микитович повернув у хату до Наталі.

- Наталю! Наталю! - гукнув, ступивши на поріг.

- Чого ви? - і чорна постать її заколихалася на полу.

- Ідіть, матір візьміть.

Наталя встала й вийшла на рундук:

- Мамо! Мамо!

- Чого? - наче крізь сон обізвалася мати.

- Ідіть в хату. Господи, твоя воля - напитися отак!

Вона помогла матері підвестися й поволокла її за руку в хату.

Іван Микитович стояв і дивився, аж поки Наталя з матір'ю не сховалися; потім плюнув, пішов у свою хату й защепнувся...

Рання літня зоря загорялася рожевим світом і обливала Барабашишину хату, немов вона була кармазином обмазана. Одні тільки вікна чорніли своїми шибками та часом п'яний викрик Барабашихи виривався з-під їх назустріч ранковій зорі.

Другого дня Іван Микитович не ходив на службу й не виходив з хати, третього прийшов сторож і приніс його шапку, а чужу назад узяв. Барабашиха не допустила сторожа до хати - сказала, що спить; а проте сама турбувалася, що се за знак - панич от уже другий день ні сам не виходить, ні допускає до себе нікого? Чи не поробив, бува, чого сам з собою? Вона скільки раз стукала до його, ніхто до неї не обзивавсь, не відчиняв.

- Піду, - рішила вона, - не відчине, сусід покличу, силоміць відчиню!

- Який там чорт стукає! - гукнув до неї незнайомий голос, коли вона з усієї сили затарабанила в двері.

- Та се я. Час самовар ставити, пустіть - візьму!

Трохи перегодом ліжко рипнуло, щось зашамотіло по хаті й наче впало. Ще скільки часу пройшло, чиясь рука зацокотіла залізною плямкою. Барабашиха потягла до себе двері. На порозі стояв Іван Микитович і хитався; вікно, котре вже літ п'ять як відчинялося, було розчинене; на долівці й по столу валялися порожні пляшки, з хати несло горілкою.

Барабашиха сказала, що приходив сторож, приніс шапку, його питався, що вона одказала сторожеві - панич недужий.

Іван Микитович мотнув головою:

- Вони думають, я боюся їх? Боюся!.. Було колись, що боявся, а тепер - ось вам! - і він ткнув у глухий куток хати дулю та й сам поточився.

Барабашиха підвела його, помогла лягти на ліжко й почала прибирати пляшки, змітати з вікна, з столу.

- А се що у вас? - спитала, піднявши з столу листок паперу, дрібно списаний. Він весь прокис горілкою, писання порозпливалося, порозходилося.

- Де?

Барабашиха подала папір. То був лист до Петра. Іван Микитович взяв, подивився, зібгав-зібгав і кинув під ліжко.

Барабашиха, прибравши, пішла з хати й стиха промовила до Наталі:

- Панич наш теє... випив!

Наталя отетеріла, почувши таке від матері.

Іван Микитович почав пити. На службі терпіли його, терпіли та й прогнали. Приїздили батько, мати, щоб узяти додому, та він не схотів, а коли до його пристали, то він в одну ніч зник кудись, взявши з собою одну тільки скрипку.

Про його й чутка запала. Батько-мати побивалися за ним до самої смерті. Умираючи, передали всю худобу Петрові, котрий оженився багато й зажив великим паном. Батьківщину він спродав, а гроші віддав на церкву, щоб поминали батька-матір.

VІ

Багато після того часу уплило, багато дечого в світі перевернулося.

Глибокої осені в одному губернському місті, в гостиниці, гуляли паничі-чиновники. На столі було наставлено всяких пляшок з горілкою, наливками, винами; шматки хліба й недоїдки страви валялися порозкидані по столу й попід столом. Паничі кричали, гукали, челядь бігала, подавала, прибирала... Гармидер стояв в хаті.

Найбільше всього паничі в'язли до якогось старенького, низенького чоловіка. Одежинка на ньому була лихенька, з дірками, лице худе, порите зморшками, лисина на всю голову - одні жовтуваті хвостики висіли в його на висках та на потилиці! Він був п'яненький вже: очі якось мутно дивились, лисина, як жар, червоніла.