Лихии? попутав - Мирний Панас - Страница 2

- То-то й є. А перед тобою у мене вже аж три наймички перевелося. Все якісь не швидкі, не поворотні, не моторні... Ну, гаразд же, що ти прийшла; тепер мені нічого розшукувати. Ти ж їла що досі чи ні?

- Та йдучи, - кажу, - з дому, поснідала, а після того ще нічого не їла.

- Ну то будемо ж обідати.

Посідали, пообідали. Після обіду мене Мотря питає:

- А що ж ти з мене візьмеш, дівчино? За рік чи помісячне? чи на своїй одежі, чи на моїй?

- Та на одежі вже, кажу, вашій. А що ви дасте?

- Та хто тебе знає, що ти хочеш?

- І я не знаю, - кажу. - Я ще нігде не служила за гроші і не знаю, по чому рік служать.

- Та дівчина, що у мене була, п'ятнадцять карбованців на рік брала на моїй одежі.

«П'ятнадцять карбованців! - подумала я. - Скільки-то воно? Велика, мабуть, сила!»

- Та коли за п'ятнадцять, - кажу їй, - та служила, то й я за п'ятнадцять згодна.

- Тільки ж ти мою роботу знаєш? У такі дні раз учиняти на хліб, а під ярмарок - двічі.

- Та все, - кажу, - люди якось служили, то й я буду.

- Ну добре.

Ото згодились. Пішла вона знов на базар, видавши борошно, а я заходилась учиняти.

Та так мені весело, легко робити. Тепер я не дурно служу, за гроші роблю!.. Так весело, що якби не було нікого в хаті, так би, здається, і завела на увесь голос, щоб аж улиця розлягалася, так Галя біля мене - мені якось і соромно... Мовчу вже, роблю та радію, а п'ятнадцять карбованців так і вертяться у мені на умі. Уже я розщитала собі, чого й купити... «Куплю зараз, - думаю собі, - скриню, куплю дві хустки: одну велику жовтогарячу, а другу - шовкову; куплю плахту - не буду у спідницях ходити, - наберу на керсетку, куплю кубового ситцю, закажу чоботи: одні чорноголовці, з жовтими халявами, а другі сап'янці; та на той рік уберуся якнайкраще та й піду у село в гості. Ото-то я посміюся з дядька та дядини! Прямо у вічі скажу, що у вас з самого мала служила, та як жидівська наймичка ходила, а в чужих людей за один рік те заробила, чого б у вас за цілий вік не мала. Не піду і в двір до їх, зостануся у сусіди - вона така добра...»

Отак усе й думаю собі; сказано - рада-рада. Як воду у сінях набирала з діжки, то попереду глянула у воду, сама на себе подивилася... та й не пізнала: лице розгорілося і очі грають... аж підскочила... Чи се я, думаю, чи не я? Сказано: дурна!

Ото і зосталася я у Мотрі! Вона така добра, приязна. Що не так, то без крику, без гуку того покаже й розкаже. Як рідна мати, так вона до мене. І Галя мене любить; я їй вишиваю сорочки, учу, як мережки шити, вербову лиштву, занизування. Ми з нею цілий день дома удвох; господиня тільки обідати приходить, а іноді й обідати її немає. То ми удвох пообідаємо, я помию, поперетираю миски, горшки, та візьмемо засунемося та й спати полягаємо. Годинку-другу проспимо та й знову до роботи. І все у нас так тихо-мило. Як згадаю життя своє у дядька, то й сама себе лаю... Чом я, дурна, давно сього не задумала? Уже б досі більше добра мала, ніж сама дядина! То знову таке подумаю: що, якби мене взять та уп'ять повернути до дядини - чи годила б я їй і тепереньки, як тоді? Чи мовчала б на її докори?.. Ні, не годила б і не мовчала! Бо поки не знаєш добра у світі, то й лихо добром стає, а як погуляєш хоч раз на своїй волі, то тоді вже ніяким калачем не заманиш у неволю.

Отак собі й пішли дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями. Обжилась я з містом, як з селом; ще воно краще мені здалося, ніж своє рідне гніздо. Кругом усе дівчата: там Явдоха, там Христя, там Марина... Іноді увечері, під неділю, зійдемося на вигін за містом, де вітряки стоять, та як заспіваємо пісні - аж на усе місто чути... А в мене ще тоді й голос був - такий дзвінкий та тонкий, що як візьмем якої пісні, то аж під небо сягає! Городяни, поки ще мене не знали, то казали: «Ото яка на печінку здорова!» А як дозналися, де я служу, то стали господині казати: «Ото у вас яка дівка співуча! Як поведе голосом, то неначе батогом по серцю стьобне!»

І парубки у місті кращі, ніж у селі. Там усе у ягнячих свитках та вибійчаних штанях і літом у шапках; а тут - у сукняних чумарках, у китаєвих штанях, чоботи такі маленькі, на високих каблуках; все підперізані каламайковими добрими поясами, літом - у картузах, а зимою - у шапках. Йде, бувало, улицею який - як картина! Так би на його все й дивилася, нікуди очей не зводила...

Восени був у нас ярмарок. Приїхав дядько, дядини не було. Як мене не стало, то і з двору нікуди не виходить, а як при мені, то й у базари часто-густо ходила... Дядько розпитує: чи добре мені служити, чи не зобиджають мене; розказує, що Марина, моя товаришка, вийшла заміж, що Остап Шкандибенко одружився, та взяв жінку з другого села, якусь таку повію, що і встала, і лягла у молодого дяка... Багато дечого без мене перевернулося, багато не так стало. Звісно, життя не стоїть, а йде, і чого у йому тільки не перейде і доброго, і лихого!

Поїхав дядько, і мені якось сумно стало... Чого? Сама себе питаю, і не відкажу сама собі. Так чогось... Хотілося б мені хоч на одну хвилину у своє село, хоч одним оком подивитися на його - чи справді воно так перемінилося, як дядько каже? Та яка з Марини стала жінка, яка там у Шкандибенка пара, та який і дяк молодий... Все б хотілося побачити своїми очима - від того й упала туга на мою душу.

Одначе я не довго сумувала. На третій день уже й думати забула, чи був у нас дядько, чи не було його. Правда, й роботи тоді багато припало: ярмарок, то разів по два на день печемо. У хаті, як у пеклі, душно - аж пашить; а ти ж біля печі цілий день... Так втомишся, що як одбереш де пізньої доби незайняте місце, як припадеш, то, як убита, до самого білого світа не прокидаєшся. При такій праці не до суму було.

Минувся ярмарок - знову мені полегшало, знову у нас і співи, й жарти. Часом дівчата понаходять до нас у хату; заведемо таке, що й світа білого не видно! То танцюємо, то глузуємо одна з одної; за роботу посідаємо - співаємо, аж на улицю чути, аж стіни у хаті дрижать... Звісно - молоді дівчата!

Так минулася осінь, настала зима. Зимою більше вільного часу, ніж літом: ночі більші, через те й вільного часу більше. Звечора або ж сама піду на вечорниці, або дівчата понаходять... Співи, жарти. Господиня, було, слуха-слуха нас, усміхнеться та й каже: «Ну вже, видно, чорт сім пар лаптів стоптав, поки вас докупи зібрав!» А ми - звісно, дівчата - то парубків передражнюємо, то жидів, то циганів, - кого яка зуміє.

Незчулися, коли й зима минулася. Був саме піст, весна відкрилася... Сонечко так мило світило-гріло; сніги тали, і поміж снігами де-не-де пробивалася зелена травиця... І чого воно любо так стає на душі, легко на серці, як побачиш з-під снігу зелену травицю? Так, неначе мати або батько тебе привітають... Припала б, здається, до того зеленого листочка, пригортала б до серця, сміялася б і плакала - так любо!

Найпаче здавалася мені та весна якоюсь любою - такою любою та хорошою, якою ні до того, ні після того ні одна ніколи не здавалась... На душі так легко, а все якось задумана ходиш... думки тебе окривають; все сумно самій, а й хочеться самій усе бути, щоб ніхто не бачив, ніхто не почув, не насміявся, як з травицею розмовляєш, до травиці припадаєш, землю цілуєш... Ластівочку побачиш - як матусі, зрадієш... «Ластівочко-щебетушечко! - промовляєш до неї. - Не літай ти надо мною, не вийся над моєю головою, бо я сирота одинока, не маю ні батька, ні неньки, не маю поради у світі!.. Ніж маєш ти витись надо мною, візьми мене на свої легенькі крила, полетимо удвох до Бога, спитаємо: де те щастя у світі?..»

Отак, сидячи сама собі під коморою або ходячи по зеленому садочку, і промовляєш до всього живого і неживого. Потім схаменешся та й сама з себе смієшся. А як ще подумаєш: ну що, як хто чув або бачив? - то так зробиться соромно, що зачервонієшся, як рожа, та мерщій у хату... Біжиш-біжиш... а ззаду немов хто гукає на тебе: «Отак, отак, дівко!» - та регочеться.

Раз тієї ж таки весни, увечері під неділю, сиділа я за ворітьми. Сонечко спускалося за гору, і все небо палало, як огнем, його світом... Червоно-червоно так стало; і хатки, і садки, і річка чорна та бурна - все почервоніло, неначе кров'ю залите. А я сиджу на лавці, дивлюся, як люди снують по вулиці, грязюку місять, та думаю: «Що ж се воно за знак, що сонце так червоно сідає? Се, певно, щось буде: або ж вітер, або ж мороз».